Хрестини в УПЦ МП, правда про пластику і чоловік, якого не показує. Де зараз "бджілка" 2000-х Аліна Гросу

Українська співачка та акторка Аліна Гросу, яка на початку 2000-х стала відомою завдяки хітам "Бджілка", "Море хвилюється" та участі в дитячих конкурсах, підтвердила чутки про своє повернення на Батьківщину. Знаменитість вважає, що лише в Україні її син зможе отримати гідне виховання та освіту.

У відвертому інтерв'ю OBOZ.UA вона пояснила, чому досі не публікувала фото з чоловіком у соцмережах, прокоментувала критику співачки Ірини Білик після хрестин і розповіла, за що жаліє своїх хейтерів. Також зірка поділилася, як це – пробиватися в американську кіноіндустрію, що її там найбільше вражає, а ще розповіла про зйомки у фільмі "Голос серця" та зізналася, з ким мріє знятися у спільній стрічці.

– Аліно, більшість українців пам'ятають вас ще за дитячими хітами. Скільки років знадобилося, щоб публіка почала сприймати вас як дорослу жінку та виконавицю?

– Знадобилося стільки часу, скільки й будь-якій людині, щоб подорослішати. Я сама поступово прийшла до цього досвіду, росла разом із моїми слухачами, моєю публікою. Коли вони подорослішали, тоді подорослішала і я, ми разом пройшли цей шлях.

– Як досвід ранньої слави вплинув на вашу стійкість до хейту та критики? Наприклад, через чутки про пластичні операції?

– Коли критика конструктивна, я її абсолютно підтримую. Мені вона завжди цікава, особливо якщо йде від людей, які справді розуміються на тому, про що говорять. Звичайно, мене хвилює і думка слухачів, які мене люблять.

Щодо хейтерів – чесно, мені їх навіть шкода. Якщо в людини є бажання чи час зайти на чиюсь сторінку, забруднити чуже життя негативною енергією або словами, значить, у неї, мабуть, не все добре вдома або є якісь проблеми. І вона просто шукає когось, на кого можна виплеснути свій біль.

Я не сприймаю це на особистий рахунок. Прекрасно розумію, що я не така, якою можу здаватися комусь із боку, абсолютно тверезо дивлюся на себе і своє життя, знаю свої проколи та мінуси й сама можу себе дуже добре покритикувати. Я – перфекціоністка, тому більш правдивої і критичної оцінки, ніж та, яку сама собі даю, мені, напевно, ніхто не зробить. Але саме конструктивної.

Тому якщо хейтер раптом напише щось дійсно вагоме, до чого я сама не додумалася, поставлюся до цього з повагою. А якщо це просто вибух емоцій на порожньому місці, переходи на особистості, якісь "бла-бла-бла", я просто хочу побажати цим людям бути щасливими й любимими, щоб у них усе було добре в житті. Мені здається, тоді вони будуть менш злими. Бо люди зазвичай судять по собі. Наприклад, у мене ніколи не було бажання зайти на чиюсь сторінку і написати якусь дурницю. Може, в мене немає на це часу, чи просто немає такого бажання, зрештою, я не розумію, навіщо це робити.

Коли я щось роблю в житті, завжди думаю: заради чого? Якщо заради чогось поганого – нащо воно взагалі у світі треба? А якщо заради чогось хорошого – тоді це плюс.

Щодо чуток про пластику. У мене не було жодних пластичних операцій. До косметологів я почала ходити вже в досить дорослому віці – у 30 років, якраз перед вагітністю. І то, я там усього боюся (усміхається). Звичайно, із 17 років робила чистку обличчя, але щоб ботокс чи щось подібне, то хотіла б залишити якомога на пізніше. Я особисто не знайома ні з українськими, ні із зарубіжними пластичними хірургами, ніколи в житті в них не була.

Тому коли мені приписують пластику, передусім думаю про фільтри, якими дуже люблять зловживати дівчата. І мені це теж притаманно. Звичайно, я намагаюся не використовувати їх постійно й залишатися схожою на себе. Я в першу чергу співачка, мені виходити на сцену, люди мають впізнавати мене і там, і в Instagram, а фільтри, фотошоп, макіяж – усе це так чи інакше змінює зовнішність. Можна просто подивитися на обличчя мого сина або брата і зрозуміти, що, в принципі, нічого в мені кардинально не змінилося.

Нещодавно я була в магазині, одна жіночка мене впізнала, що, звичайно, дуже приємно і каже: "Боже, ви з дитинства не змінилися!". А я в першу секунду подумала: "Невже в мене досі такі кругленькі щоки?". Та потім зрозуміла, що ось він, доказ того, що я така, якою була і є.

Щодо "доказів" пластичних операцій… Чіткі докази від кого? Якийсь хірург сказав, що щось мені робив? Чи просто взяли мої фотографії у 8 років і порівняли з фотографіями у 16? Я можу вас переконати, що будь-яку людину не завжди можна впізнати з самого раннього дитинства. Навіть наших українських зірок я часто бачу на відео в Instagram, де люди намагаються вгадати, хто це, і не вгадують. Просто люди змінюються, от і все. Якби в мене була пластика, чесно, я б із задоволенням про це розповіла, бо мені немає що приховувати в цьому плані. А так можу тільки похвалитися: непогані гени дали мені батьки в плані бюсту, крім цього вагітність теж зробила своє – він став ще круглішим. Хоча, якщо чесно, це мене, навпаки, більше напружує.

– Які у вас секрети краси? Як за собою доглядаєте?

– Правильне харчування. Я рахую грами, які їм, калорії, білки, жири, вуглеводи, намагаюся пити по два літри води, вести активний спосіб життя.

Як за собою доглядаю? Раніше – ніяк. Мені здавалося, що я завжди матиму однаково гарний вигляд, тому що в мене непроблемна шкіра. Та з часом, звичайно, хочеться бути кращою версією себе, тому вже починаю якісь креми втирати, трохи ходити до косметолога. Але, знову ж таки, я не збираюся себе якось змінювати. У мене поки що немає зморшок. Поки що! (сміється). Дякую своїм генам. Але мені все-таки 31 рік, тому поки не настільки через це запарююсь. Проте, щоб у 35 не довелося вже серйозно боротися з усім цим, потрібно починати слідкувати за собою вже зараз.

– Як підтримував вас протягом вагітності ваш чоловік?

– Шикарно. Золота людина. Найкращий чоловік, якого можна було обрати в якості тата. Підтримував абсолютно в усьому, був на всіх прийомах, поруч у будь-які моменти. Я дуже ціную таких чоловіків, і на нього просто любо глянути, коли він разом із дитиною.

– Як він ставиться до постійної уваги медіа до вашої родини? Адже навіть хрестини Марка-Габріеля, хресною мамою якого стала Ірина Білик, не минулися без публічного обговорення: у мережі виник скандал через те, що церемонію проводив підсанкційний митрополит Мелетій, а ви обоє зазнали критики.

– Я абсолютно адекватно до цього ставлюся. Якщо ти в шоу-бізнесі, ти публічна людина, тебе будуть обговорювати. Якщо тебе не обговорюють – ти просто нецікавий. От і все. Тоді ти вже й не публічний.

Стосовно церкви та гучних обговорень, я, напевно, не скажу нічого нового, окрім того, що це одна з найбільших і найвідоміших церков Чернівців. Саме там хрестили мене, згодом – мого молодшого брата Михайлика, двоюрідних братів і сестер, а пізніше і їхніх дітей. Для нашої родини це сімейна традиція, тому було ухвалено рішення хрестити Марка саме в цьому храмі. Це рішення було пов’язане насамперед із сімейною історією та самим місцем, а не з конкретним священнослужителем.

Усе, що пов’язано з митрополитом Мелетієм та історіями навколо собору, ми дізналися вже з новин і медіа. Але в цій ситуації мене більше цікавить інше: якщо щодо діяльності храму та його представників є настільки серйозні зауваження, чому він продовжує функціонувати у нинішньому статусі? І чому ці питання та обурення спочатку адресували навіть не мені, а Ірині Білик, яка просто приїхала похрестити мого сина?

Мені здається, ці питання варто адресувати компетентним органам та відповідним структурам. Я не настільки обізнана в церковних питаннях і, якщо чесно, сама до церкви ходжу переважно на великі релігійні свята та важливі моменти друзів та родини. Тому проводити якесь окреме розслідування чи перевірку собору та священнослужителів перед хрестинами нам навіть у голову не прийшло. Для нас це був передусім сімейний день і продовження традиції, яка існує в нашій родині багато років.

– В одному інтерв'ю ви казали, що не ховаєте чоловіка – просто не називаєте його імені публічно. Мовляв, люди фотографуються, підходять до вас. Чому ж тоді досі в мережі не випливло жодного фото чи відео? Невже всі такі свідомі? Чи ви просили цього не робити?

– Ну, запитайте в людей, чому фото та відео з ним ніде не випливають. Напевно, тому, що в нашій країні все ж таки живуть свідомі, хороші й порядні люди. Мабуть, вони вважають: якщо я не викладаю його в Instagram, значить, коли мені це буде цікаво або потрібно, сама це зроблю. Або ці фотографії ще не потрапили до вас.

Особисто ні я, ні мій чоловік нікого ніколи не просили: "Не викладайте нас, ми ховаємося". Ні, такого не було. Зазвичай люди підходять, ми фотографуємося – на цьому все й закінчується.

– Ходять чутки, що ви збираєтеся повертатися в Україну, бо для вас принципово, щоб син зростав на вашій Батьківщині. Це правда?

– Абсолютно стовідсотково правда. Я повернулася сюди ще до пологів. На цьому етапі свого життя вважаю, що для мене дуже важливо, аби моя дитина зростала у великій люблячій сім’ї. Уся моя родина зараз в Україні, і я хочу, щоб поруч із ним були не тільки батьки, а й дідусь, бабуся, тітки, дядьки, прабабусі – у нього їх навіть дві. Мені здається, для сина так буде психологічно безпечніше. І, звичайно, він швидше та краще вивчить мову.

Мені багато в чому подобається наша ментальність, особливо та, що панує в моїй родині. Я хочу, щоб моя дитина перейняла якісь наші традиції, відчувала цей зв’язок із родиною. Мені також подобається наша початкова освіта. Я дивлюся на те, як навчається мій брат, скільки мов він вивчає, які можливості ми можемо йому дати, і, звичайно, хочу, щоб мій малий зараз зростав саме в Україні.

– Коли готувалася до інтерв'ю, була вражена, що батько часто кричав на вас, а мама била. Водночас ви зазначали, що до вашого молодшого брата, якому всього 9 років, ставляться інакше. Яких помилок у вихованні ви прагнете уникнути, зважаючи на власні спогади про суворе дитинство? Які поради дали б тим, хто, безумовно, любить своїх дітей однаково, але несвідомо вдається до різних методів виховання?

– По-перше, почнемо з того, що я була дійсно хорошою дитиною. Я була слухняна як ніхто. Мене виховували в сім’ї, де тобі кажуть: "Стань на табуретку та співай", – і ти встаєш на табуретку й співаєш. Тобто виховання в нас було досить суворе. Але для мене це було не тільки про суворість, а ще й про дуже велику повагу між дітьми та батьками.

Я не буду казати, що мене ніколи не били чи не кричали, це правда. Та в 90-ті, вибачте, саме таким було виховання у дуже багатьох людей. Принаймні в моєму оточенні – мої знайомі та друзі мого віку проходили приблизно той самий шлях. Мені здається, наших батьків свого часу ще й прутиком били. Тобто це було таке бачення життя та виховання.

Зараз ми вже більш сучасні, у нас інше розуміння батьківства, ми м’якші до своїх дітей, більше їм дозволяємо. При цьому я не перестала через це любити своїх батьків чи почала погано до них ставитися. Навпаки, я їх дуже люблю і ціную за все, що вони для мене зробили, за їхнє виховання і за те, якою людиною я стала.

Я ніколи не чула від свого оточення, що "якась не така", негарна чи недостатньо хороша. Навпаки, мене дуже підтримували, можливо, навіть занадто. Тому зараз іноді думаю, що буваю надто м’якою для шоу-бізнесу.

До молодшого брата батьки ставляться м’якше, але мені здається, так у багатьох сім’ях: до старших дітей виховання суворіше, до середніх трохи м’якше, а молодших уже капець, як балують. У нас вийшло приблизно так само. Хоча його так само змушують вчитися, як колись мене. У брата взагалі немає вільних хвилин: він вивчає п’ять мов, займається тенісом, шахами, ще якимось спортом, окремо з ним займаються математикою, він дуже добре вчиться у школі, грає на акордеоні. Коротше, я можу лише пишатися тим, як батьки його виховують.

При цьому малий уже має право трохи покрутити носом і сказати: "Я не хочу", але все одно піде. Його змусять, він піде на той акордеон, буде мучитися, а я навіть не крутила носом – просто йшла. Тому в нашій сім’ї батьки дійсно дуже правильно нас виховують, і я цим пишаюся.

– Кажуть, що діти – наші найкращі вчителі. Як вдається балансувати між доглядом за немовлям і продовженням творчої кар'єри? Чи змінилися ваші пріоритети?

– Якщо є бажання, встигати можна абсолютно все. Для мене великий приклад – багатодітні сім’ї. Я маю дуже близьких людей, у яких троє дітей, і, чесно кажучи, не розумію, як вони ще й справляються з роботою.

У мене лише один синочок, тому, в принципі, є можливість знаходити час і для роботи, і для прогулянок, і для того, щоб проводити час із ним та займатися його вихованням. Звичайно, мені допомагають. Я не можу сказати, що в нашій сім’ї всі жінки – виключно мами "від і до". У першу чергу, окрім того, що ми мами, ми ще й кар’єристки. У нашій сім’ї всі мають працювати й займатися самореалізацією, тому що це теж приклад для дітей. Коли дитина бачить, що в сім’ї працюють, з дитинства розуміє, що гроші з неба не беруться, що потрібно якимось чином заробляти, знайти свій шлях, зрозуміти, чим ти захоплюєшся, що тебе цікавить і чим ти можеш бути корисним цьому світу, – мені здається, чим раніше це розуміння приходить, тим краще.

Пріоритети змінилися в тому плані, що раніше я була абсолютно незалежною й у мене на першому місці завжди була робота. Тепер, звичайно, дитина забирає дуже багато мого часу, але я все встигаю, тому що мене справді оточують дуже хороші люди. Мої батьки до малого ставляться, напевно, навіть тепліше, ніж колись до мене – носяться з ним, мама іноді взагалі не хоче його відпускати (усміхається). І, звичайно, дуже багато часу синові приділяє чоловік. Я вважаю, що для сина тато – дуже важлива особистість і він має бути для нього прикладом у першу чергу.

– Яку музику хочете створювати тепер, коли стали мамою?

– Материнство найбільше впливає на мене в побуті й на моє сприйняття життя, але не в плані професії. Звичайно, це займає купу часу, і тепер на першому місці в мене сім’я та дитина. Але психологічно я не відштовхуюся від материнства, коли створюю музику. Так, тепер я вдвічі частіше думаю перед тим, як щось зробити, не хочу скандалів, оголення, провокацій, тому що в мене є син. Я намагаюся подавати йому правильний приклад.

Але я хочу випускати свою музику – ось що для мене зараз на першому місці. Останні роки я все більше виконую авторські треки, тому що бачу й відчуваю в собі сили щось створювати та дарувати це людям.

Мені здається, добре, коли ти просто співаєш пісні, але ще потужніше, коли пишеш їх сам, коли потім люди знімають відео в TikTok чи деінде під рядки, які придумала ти, – це зовсім інше відчуття. Тому що, коли співаєш чужу пісню, все одно розділяєш ці почуття з автором, адже це його задумка, а ти – виконавець, як актор, який грає задумку режисера, сценариста і всієї команди.

– Вже тривалий час ви берете участь у кінопроєктах у США, поєднуючи це зі зйомками в українських серіалах. Розкажіть про свій досвід зйомок у Голлівуді. Чим американська кіноіндустрія вразила вас найбільше?

– Потужністю. Звичайно, американська кіноіндустрія багато фінансує у свої проєкти, і зараз в Україні ми просто не маємо таких можливостей. А коли ти вкладаєш більше грошей, у тебе значно більше розв’язані руки щодо того, що і як ти можеш транслювати у картині, яку створюєш. Там навіть найдешевші серіали знімаються на кілька камер, використовують масовку по 100-200 людей, крани; можуть для не найдорожчого серіалу орендувати величезний кінотеатр чи зал на тисячу людей. Тобто там просто інші масштаби. При цьому я вважаю, що в Україні є чудові актори й режисери.

Коли я навчалася в Америці – а я там навчалася на акторській спеціальності і також на режисурі, – мені сказали, що, можливо, вже не так потрібне навчання акторській майстерності та режисурі, а от сценарне мистецтво точно варто було б вивчити. Тому що сценарна майстерність, на їхню думку, знаходиться трохи вище, ніж у нас.

Я навчалася в Theatre of Arts і була вільним слухачем у Los Angeles Film Academy – це, по суті, щось на кшталт New York Film Academy, тільки в Лос-Анджелесі. І там дуже сильна школа. Цікаво було знайомитися зі студентами, бачити, як вони вже починають створювати власні фільми.

Чому мені хотілося повчитися в Америці? Боже, який там офігенний монтаж! Як вони правильно вміють монтувати сцени! Дуже точне світло, навіть без кольорокорекції картинка вже виглядає готовою. До речі, в Америці часто точково залучають наших спеціалістів у різних напрямках.

А ще мені подобається, наскільки там правильно прописують сценарії, де практично кожен хід – психологічний, він впливає на глядача. Навіть розташування людей у кадрі – все має значення. Наприклад, якщо два актори стоять дуже близько один до одного, між ними обов’язково щось є. Якщо вони стоять на відстані – між ними нічого немає. Коли ми разом із чоловіком навчалися в Америці, на одному з уроків акторської майстерності, вийшли показувати етюд. Ми стали дуже близько одне до одного й грали двох чоловіків, друзів. І студенти почали сміятися. Тільки під час розбору етюду ми зрозуміли, що їх це розсмішило саме через відстань між нами. Тому що в американській акторській школі, якщо дві людини стоять настільки близько, це обов’язково щось означає. В Україні таких правил, мені здається, немає, а там усе дуже чітко розбирається з точки зору психології: як показати, протранслювати глядачеві те чи інше відчуття, як зробити так, щоб актор у кадрі не плакав, а глядач – ридав? Мені такі методи дуже цікаві, сподіваюся, що зможу ще краще їх вивчити.

– Взагалі, важко пробиватися українській акторці на американському ринку кіно?

– Я б сказала, що не те що українській чи не українській акторці – просто коли в тебе є акцент, менше шансів дуже гучно вистрілити. Якщо ти ще не є представником Гільдії кіноакторів, теж складніше потрапити в якийсь потужний проєкт. Але це, як і всюди, – треба потрапити у свій час, у своє місце, до своїх людей. Потрібно сподобатися, щоб роль була органічною саме для тебе.

Тому що в Америці, як мені здається, лише дуже геніальні актори можуть грати абсолютно протилежні собі ролі, а зазвичай ноунеймів, грубо кажучи, або дуже молодих акторів беруть на максимально органічне для них. Тобто ти не дуже змінюєшся. Яка ти є в житті – таку тебе й бачать у кадрі. Тому коли режисер побачить у мені, точніше у героїні в мені, ту саму людину, яку він собі уявляв, тоді мене й візьмуть на якусь більш масштабну роль. Це навіть не залежатиме від моєї зовнішності чи таланту. Просто має скластися так, щоб персонаж і я тотально збігалися. Чомусь у них це працює саме так.

Хоча й в Україні я зараз бачу, що більшість акторів, особливо молодих, у першу чергу грають самих себе. Раніше наше старше покоління акторів і режисерів більше експериментували: вони створювали різні образи, перевтілювалися, повністю змінювали себе, щоб постати перед глядачем у якомусь неймовірному образі. Зараз усе стало простішим. Можливо, у цьому є свої плюси, але для мене це трохи мінус, бо іноді хочеться повністю перевтілитися й постати перед глядачем в абсолютно іншому амплуа.

– Чи мрієте знятися в одному фільмі або, можливо, записати дует із кимось зі світових артистів?

– Звичайно, мрію (усміхається)! Мені навіть просто дуже хочеться познайомитися з багатьма талановитими режисерами, хоча б потиснути їм руку. Боже, як мені подобається Тарантіно! І я в захваті від мого улюбленого режисера Тіма Бертона! Не знаю чому, мабуть, це ще з дитинства пішло. І всі актори, які знімаються у Тіма Бертона, для мене просто топ – Вайнона Райдер, Джонні Депп, Хлоя Морец, Гелена Бонем Картер, яка грала Белатрису Лестранж у "Гаррі Поттері" й ще в купі фільмів Тіма Бертона. Коротше, я реально його фанатка!

А ще мені дуже подобається Гай Річі. Та якщо відверто, одні з моїх найулюбленіших фільмів навіть не американські, а англійські. Я дуже люблю англійські детективи, це моя слабкість! Також просто схожу з розуму від європейських детективів або французьких комедій. Для мене це фільми, щоб прийти в себе, розслабитися. Просто кайф.

Якщо говорити про акторів, з якими хотілося б познайомитися, звичайно, це Джонні Депп, Метью Макконагі, Джим Керрі. Напевно, я в першу чергу називаю саме старше покоління, тому що зростала на цих акторах. Та познайомитися із Зендеєю чи Тімоті Шаламе мені теж було б дуже цікаво. Скажу більше: вже з декількома акторами особисто знайома, але називати імена не стану, бо для мене стосунки з цими людьми важливіші, ніж бажання похвалитися перед усіма.

– Найближчим часом у прокат виходить комедійний фільм "Голос серця", знятий Аліною Чеботарьовою, де ви зіграли головну роль. Розкажіть про цей фільм та про свою героїню.

– "Голос серця" – це історія про любов, вибір, другі шанси й пошук себе. Моя героїня Ліна – кар’єристка, яка дуже хоче бути щасливою, але змушена розібратися в собі й зрозуміти, що для неї насправді важливіше: велика кар’єра чи особисте щастя? Коли я отримала сценарій, у мене самої був непростий період. Я ще не знала, що вагітна, але вже дуже хотіла стати мамою. Тому багато переживань Ліни мені дуже відгукнулися. Я сама в той момент більше шукала себе як жінку, а не як артистку, і тому ця історія прийшла в моє життя дуже вчасно.

Але ми з Ліною зовсім різні. Мабуть, найбільше мене дратувала її зверхність. На початку історії вона ще не розуміє, що справжня цінність не тільки в успіху чи грошах, а й у людях, які поруч. Мені було важливо не засуджувати її, а зрозуміти. Я завжди стаю адвокаткою своїх героїнь, тому що інакше неможливо зіграти їх чесно. Хотілося показати, що за цією зверхністю насправді є біль, страх і дуже велике бажання бути щасливою.

Тому для мене це не просто романтична історія. Це фільм про внутрішню трансформацію, про другий шанс, про любов і про момент, коли потрібно чесно запитати себе: "А чого я насправді хочу?"

Мені дуже хочеться, щоб після перегляду люди вийшли із залу з усмішкою, щоб трохи видихнули, емоційно розвантажилися і, можливо, впізнали в цій історії себе. Бо жахів нам зараз і в реальному житті вистачає. Іноді просто хочеться подивитися кіно, після якого стане тепліше на душі.

– Як ставитеся до таких порівнянь з Шакірою? Або ще читала, що у вас схожий вайб з Альоною Омаргалієвою та Артемом Пивоваровим?

– Шакіра завжди у своєму прайм-таймі, Пивоваров – у своєму, Альона Омаргалієва – прекрасна виконавиця. Я не маю мети бути на когось схожою чи когось наслідувати. Але мене дуже об’єднує з артистами, яких я поважаю, те, що ми самі є авторами своєї музики.

Що стосується звучання, звичайно, мимоволі відчуваєш те, що зараз слухають люди, та я не можу сказати, що надихалася конкретно кимось із цих артистів. Насправді мене дуже надихає афро-хаус та афробіт. Ми використовуємо цей напрямок уже близько трьох років – ще в пісні "Літаєм". Тому ми не йдемо за кимось, а просто вибудовуємо свою власну музичну лінію. Хочеться робити сучасний, актуальний саунд, але водночас зрозумілий широкій аудиторії, щоб пісні запам’ятовувалися.

Найбільше я поважаю артистів, які самі створюють себе і свою музику. Це, напевно, найбільший крок, тому що от закінчаться всі у світі автори, а ти сам себе можеш прогодувати, написавши свій хіт і свою пісню.

– Як би ви описали наступний етап вашої кар'єри?

– Я не знаю, як це описати. Справжня, відкрита, достатньо багатогранна і, головне, без якихось масок. Тому що з того моменту, коли з’явилися соцмережі і я почала нормально їх вести, нарешті отримала можливість постати перед людьми такою, якою є. Бо раніше як люди мене бачили? Якщо не у звичайному житті десь на вулиці чи на концерті, то переважно в телевізійних програмах. А там, якщо ви помічали, коли виходить якесь інтерв’ю, навіть не у блогерів, а саме на телебаченні, часто є закадровий голос, який щось пояснює. Дуже часто цей закадровий голос розповідав зовсім протилежне до того, яка я насправді, щоб картинка була цікавішою для людей. Все робили гротескним та перебільшували. І це мене дуже бісило.

Справжню мене люди почали бачити й знайомитися зі мною тільки в останні роки, коли я почала вести блог. Тому наступний етап я б так і назвала – знайомство зі справжньою Аліною. І, звичайно, буде більше авторських пісень, тож ви зможете ще краще познайомитися з моєю тонкою душевною організацією.

– Що б хотіли сказати своїм прихильникам, які підтримують вас попри все?

– Ви так кажете "попри все", ніби я цього року головна персона за кількістю скандалів. Давайте все-таки згадаємо, що це не так. Навпаки, у мене все досить гладко. Але я дуже вдячна людям, які залишаються зі мною, які мене слухають не "попри все", а просто. Я взагалі вдячна Богу, що я вас знайшла, а ви знайшли мене. Бо ти можеш бути творчою особистістю, але ти не артист без людей, які тебе слухають.

Тому я щаслива, що знайшла своє призначення в житті, і що те, чим я займаюся, приносить мені величезне задоволення. Але ще важливіше, що це приносить задоволення людям, які мене слухають. Ми разом ростемо, виховуємо дітей, знайомимося, закохуємося, сваримося... Ми разом! Ми однодумці.

Я вас дуже сильно люблю. Хочу побажати вам кохання, мирного неба, щоб у ваших сім’ях усе збувалося, щоб ви завжди почувалися потрібними й обов’язково знайшли своє призначення в цьому житті. І знайте: нічого не буває назавжди. Як казав цар Соломон: "І це мине". Тож просто хочу побажати вам цього: нехай усе у вас буде добре.

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з французьким топмузикантом French Fuse – про ставлення до росіян, підтримку України та дружбу з Пивоваровим: "Мої думки з тими, хто зазнав втрат".

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю зі відомим репером VovaZiLvova – про переїзд до США, хейт і відчуття себе вигнанцем через мову: "Бог дав нам право вибору. Ми можемо обирати, де бути під час війни".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!