Суд і Закон. Навіщо Зеленський іде шляхом Єльцина?

Суд і Закон. Навіщо Зеленський іде шляхом Єльцина?

Я добре пам’ятаю похмуру московську осінь 1993 року, кульмінацію конфлікту між президентом Росії Борисом Єльциним і депутатським з’їздом. Єльцин прагнув прийняття нової, пострадянської конституції, яка б покінчила зі спадщиною авторитарного режиму, але одночасно і посилила б президентські повноваження. У керівників Верховної Ради Росії були свої амбіції. Нещодавній соратник Єльцина, голова парламенту Руслан Хасбулатов не хотів перетворення законодавчої влади на придаток виконавчої та прагнув посилити повноваження депутатського корпусу, - пише Віталій Портников для видання "Букви".

Ця боротьба амбіцій перетворилася на боротьбу ідеологій. Хасбулатов і віцепрезидент Росії Олександр Руцькой, ображений на єльцинське оточення, яке позбавило його навіть видимості влади, могли спиратися тільки на комуністичну і реваншистську частину з’їзду. А на боці Єльцина була підтримка демократів, які вірили у його готовність проводити реформи. При цьому кровопролиття не хотів ніхто. Великі надії були на посередників — Конституційний суд і патріарха.

З головою Конституційного суду Валерієм Зорькіним я познайомився наприкінці вісімдесятих. Знайомі, які знали про мою роботу на з’їздах народних депутатів СРСР, попросили мене проконсультувати популярного перспективного юриста, який збирався балотуватися у народні депутати Росії. Зорькін справив на мене незабутнє враження. Витончений, інтелігентний, з точним розумінням необхідності змін — саме такі парламентарії й потрібні були новому часу. Зорькін тоді вибори програв, однак незабаром був обраний у члени Конституційного суду Росії й став його першим головою.

Однак мої й загальні надії на Зорькіна як на посередника виявилися марними. Голова Конституційного суду явно замислювався про політичну кар’єру, про вплив, а не про запобігання катастрофі. Зорькін помічав будь-який відступ від закону з боку президента, але ігнорував той факт, що депутати теж нерідко діють поза правовим полем. В результаті позиція Конституційного суду тільки сприяла ескалації конфлікту. І Єльцин, коли зважився на силове його рішення, вчинив у притаманній йому манері гонорових рішень. Він просто припинив роботу Конституційного суду, хоча не мав на це жодних повноважень. Зрозуміло, що соратниками й прихильниками Єльцина це рішення було сприйняте з розумінням — а як же інакше? Адже Борис Миколайович рятує російські реформи, демократію. А тут якийсь Зорькін, якісь судді, які явно на боці реваншистів. Не можна ж дозволити знищити російську демократію, правда? І Конституційний суд відновив свою роботу тільки після того, як відбувся референдум про нову російську конституцію. Таким чином, його завданням було вже захищати цю конституцію, котра перетворила Бориса Єльцина на президента з величезними повноваженнями.

І ось саме з цього моменту можна відраховувати час деградації російської демократії й деградації самого Конституційного суду. Можна сказати, що Володимир Путін, який отримав з рук Бориса Єльцина і родичів першого президента владу наприкінці 1999 року, вже міг не побоюватися опору законодавчої та судової системи. Причому, як це не парадоксально прозвучить, але саме Валерій Зорькін, який повернувся у крісло голови Конституційного суду, Зорькін, який не боявся кинути виклик президенту Єльцину, виявився головним союзником Путіна у перетворенні суду на інституцію, головним завданням якої стало виправдовувати й посилювати авторитаризм російської влади. І, мабуть, найбільш класичне для нас рішення Конституційного суду Росії — це його згода з анексією Криму. Анексією, яка порушувала цілий ряд статей конституції Росії й міжнародні зобов’язання країни. Але нічого, суд проголосував одноголосно, ніхто з його членів навіть не висловив своєї незгоди, яка неодноразово звучала щодо куди менш принципових питань. А Зорькін потім ще й хвалився цим своїм досягненням.

І, з усім тим, навіть такий Конституційний суд лякає Путіна. Саме тому останні зміни до конституції Росії були використані для кого, щоб позбавити цей Конституційний суд навіть залишків його незалежності. Тепер суддям заборонено оприлюднювати цю свою знамениту окрему думку. Тепер голову суду та його заступників будуть обирати не судді, як це було досі, а пропонувати президент Росії, причому не з самих суддів, а з того, з кого він захоче. І так далі. І виникає питання: а навіщо це Путіну, якщо він і так господар ситуації, а Зорькін і решта суддів — лише слухняні чиновники?

І відповідь на це питання є простою. Путін хоче зберегти російський авторитаризм і без Путіна. Він прекрасно розуміє силу інституцій. Знає, що зараз безпорадність Конституційного суду пов’язана найперше з його особистими можливостями, силою вертикалі, яка заточена на президента, що є арбітром інтересів у жорстокій клановій боротьбі. Але варто піти Путіну, варто з’явитися новому президенту — і Конституційний суд з його незалежними від влади членами може стати греблею на шляху зміцнення авторитарної влади. І перешкодити Росії залишатися потворним чудовиськом. Так ось цього не буде. Не Конституційний суд, а некоронований монах, який називає себе президентом Росії, буде вирішувати, чи залишатися країні чудовиськом чи ж ставати красунею. Прерогатива такого рішення повинна залишатися у мешканця кабінету глави держави, а не у якихось там суддів, депутатів або, не приведи Господь, холопів, які з нічого дива називаються громадянами Російської Федерації. І ось заради порятунку авторитаризму і його пролонгації Путін і каструє Конституційний суд.

Цю історію деградації російського конституційного правосуддя я, зрозуміло, розповів вам не випадково. А тому, що вона впритул пов’язана з тим, що відбувається сьогодні навколо Конституційного суду України.

Цілком очевидно, що рівень незалежності та компетентності цієї інституції далекий від очікувань будь-якої людини, яка хотіла б бачити Україну цивілізованою демократичною державою. Втім, такі ж претензії можна пред’явити й до інституції президента, і до парламенту, і до уряду, і до силових структур, і до судової системи в цілому — ми живемо в системі потворних інституцій, причому нерідко їхній рівень деградації підтримується голосуванням самих громадян. Однак це зовсім не означає, що помилкове або навіть небезпечне рішення, ухвалене в рамках тієї чи іншої інституції, має бути використане іншою інституцією заради зміцнення авторитарних тенденцій.

Сьогодні президент використовує скандал навколо антикорупційних рішень Конституційного суду для того, щоб розв’язати проблему непідконтрольності собі суддів, а зовсім не для того, щоб розв’язувати проблеми боротьби з корупцією. І це рівно те ж саме, чим займався 1993 року Борис Єльцин. Це і був російський шлях авторитаризму. Тепер ми спостерігаємо український шлях.

При цьому як Єльцин 1993 року, так і Зеленський 2020 року використовують заради досягнення мети правовий нігілізм більшості своїх співгромадян. Як росіяни, так і українці — в цьому обидва суспільства схожі як близнюки — не вірять в силу закону, але переконані в приматі справедливості. Справедливість, не підкріплена законом і розділенням гілок влади, і є головна ознака авторитаризму. І як правило, люди, які впевнені, що підтримують справедливість, уже через недовгий час переконуються, що критерії цієї справедливості визначають не вони, а вождь і його найближче оточення. Володимир Ленін. Адольф Гітлер. Йосип Сталін. Беніто Муссоліні. Фідель Кастро. Саддам Хусейн. Олександр Лукашенко. Уго Чавес. Володимир Путін. Цікаво, чи хоче Володимир Зеленський бути у цьому ряду?

Втім, це риторичне питання. Навіть якщо захоче — не зможе. Я зараз перерахував людей, які при встановленні своєї влади й посиленні авторитарних тенденцій користувалися беззастережною народною підтримкою. Уявлення людей про справедливість, якими б потворними вони не були, збігалися з уявленнями Гітлера, Сталіна, Путіна. Розширення простору для німецького народу — навіть якщо воно суперечить законам самої Німеччини й міжнародного права — це відновлення справедливості, знищеної Версальським договором. І так вважав не один Гітлер, так думала більшість німців. Анексія Криму, навіть якщо вона суперечить російській конституції й та міжнародному праву — це відновлення справедливості, зганьбленої Хрущовим. І так думав не один Путін, так думає більшість росіян. І який Конституційний суд може цьому опиратися?

А де така підтримка у Зеленського сьогодні? Якщо колишній телевізійний комік і справді хотів ставати диктатором, тоді йому це потрібно було робити відразу після президентських і парламентських виборів 2019 року – у турборежимі. Посилювати свої повноваження, розпускати Конституційний суд та інші потенційно незалежні суди, заарештовувати опозиційних політиків і активістів, позбавляти майна олігархів, повністю переформатувати систему влади під себе – саме саму систему, а не чиновників у системі. Але нічого цього не було зроблено і не могло бути зроблено, тому що на це не вистачило б ніяких коштів і призвело б до розриву із Заходом. А встановлювати авторитарний режим зараз, коли більшість населення країни налаштована проти Зеленського і його оточення – це марна справа. Навіть якщо припустити, що у президента все вийде, Конституційний суд розженуть, а на місце нинішніх суддів оберуть інших, більш залежних від пов’язаних із Зеленським олігархічних угруповань, ці судді стануть незалежними від президента й олігархічних угруповань вже за кілька місяців, коли режим затріщить по швах.

А потім саме вони схвалять імпічмент Зеленського, і навіть затримання гаранта — тому що будуть куди більш безпринципними та наляканими, ніж нинішні судді. Тому я навіть не хочу розбиратися, що там у планах у тих, хто вирішив скористатися нинішньою реакційністю і заангажованістю більшості Конституційного суду, щоб влаштувати свої справи. Тому що я абсолютно переконаний у неможливості побудови авторитарної будівлі на хитких пісках українського хаосу.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Джерело:Букви
Українаполітичний блогКонституційний суд УкраїниВолодимир ПутінВолодимир ЗеленськийБорис Єльцин