Блог | Чому жінок не беруть до миротворчих місій?
Українські жінки в армії здобули рівні з чоловіками права. Сьогодні вони ходять в добові наряди, нарівні з чоловіками проходять військові збори, воюють на фронтовій передовій й навіть можуть стати генералами. Але чомусь досі жодна жінка-військова так і не потрапила до складу міжнародних місій ООН, в яких Україна бере участь. Більше того, їх цілеспрямовано туди не допускають.
З 2012 року українські військові задіяні в місії ООН зі стабілізації в Демократичній республіці Конго. Наразі там служать 250 осіб – офіцери, старшинський, сержантський та рядовий склад. Час від часу відбуваються ротації й до Конго приїжджають нові військові. Це контрактна служба, яка за українськими мірками добре оплачується. Не дивно, що попри жахливий клімат та засилля екзотичних тропічних хворіб, від бажаючих потрапити до місії немає відбою. Для того, щоб стати "щасливчиком" слід відповідати суворим вимогам відбору – мати відповідну освіту, рівень підготовки, знання іноземної мови, досвід в АТО тощо.
Читайте: В транзитній зоні сутінків. Як повернути базові права людини українським апатридам
Відмовляючи жінкам в зарахуванні до складу місії, вказують, що участь військовослужбовців-жінок "може привести до розладу стосунків у колективі, викликати напруженість і суттєво вплинути на виконання завдань, поставлених перед миротворчим підрозділом".
Раніше посилалися на Статут внутрішньої служби ЗСУ, де йшла мова про те, що "військовослужбовці-жінки, як правило, до складу добового наряду не призначаються". Закон 6109 виключив цю статтю й, таким чином, прибрав перешкоди до участі українських жінок у військових місіях ООН.
Читайте: Від прозорості до відповідальності: зміни, які зроблять наші міста комфортними
Але ситуація не змінилась. Генеральний штаб, який формує списки на участь в місії, чомусь боїться дівчат військовослужбовок. Під різними приводами їм відмовляють. Це можна було б зрозуміти, якби до цих списків дійсно потрапляли найкращі. Проте, щодо їх формування є великі запитання.
Наявні факти, коли туди потрапляють люди, займана посада яких не відповідає посаді в місії. Тобто в новопризначених просто не вистачає кваліфікації та досвіду. Крім того, рівень освіти та знання мов цих претендентів-переможців недостатній для успішного виконання миротворчих функцій в Конго. Так і виходить, що на посаду начальника радіостанції беруть техніка, на посаду начальника електростанції - старшину понтонно-мостової роти, на посаду кухара - старшого водія тощо. А дівчатам, які за усіма параметрами відповідають вимогам, систематично вказують на двері.
Читайте: Муки Мельпомени. Як відновити трудові права театральних працівників
Не треба думати, що ці жінки прагнуть африканської романтики. Бажання служити в гарячих точках викликане складними обставинами – треба вивчити дитину, купити житло, зробити операцію. Банальність буття змушує жінок-військових ризикувати здоров’ям та життям. Отримати адекватну оплату за ці ризики в Україні вони не можуть.
Але через підкилимний процес відбору учасників місії та через гендерні стереотипи у них забирають цю можливість. Вміння, досвід, фах – ці фактори для Комісії, що здійснює відбір, чомусь не грають жодної ролі, коли мова заходить про жінок.
Прикро, що тоді як колеги представляють Україну в Парламентській асамблеї НАТО й роблять усе можливе, щоб наблизити нас до стандартів Альянсу, деякі армійські чиновники не лише не допомагають, але й заважають.
Може досить робити вигляд, що жінок-військових не існує? Може варто відправляти в миротворчі місії дійсно найкращих, а не "потрібних" людей? Інакше як ми побудуємо сильну сучасну армію, якщо її миротворча частина діятиме за старими радянськими лекалами та вперто ігноруватиме принципи НАТО?
