Пролітаючи над гніздом Фенікса

Рачительно підраховуючи перед холодною зимою кубометри газу і купки вугілля, українська влада забуває про колосальний джерелі енергії, що знаходиться поруч, - про Петра Олексійовича Порошенка. Якби його енергію, да в дроти, то сяюча Бельгія здалася б Тмутараканью. Президент нагадує згусток енергії інопланетного походження, який мало не розніс в прах офіс "Людей в чорному": він влітає в європейські вікна, вилітає з російських дверей, метається по американській посудній лавці. Він звільняє міста заради прямого включення з місця; матеріалізується на що відкривається суднобудівної верфі Вадатурського за день до запланованого туди ж візиту прем'єр-міністра; Шампури переляканих олігархів виборчим списком; читає Фейсбук і коменти; проводить масу відкритих і закритих зустрічей, а також періодично волає до народу свого з гори Печерській. І навіть встигає інспектувати чистоту роздягалень фітнес-клубу "5 елемент".

Встежити, зрозуміти логіку дій мегаенергічного президента вдається далеко не всім. Особливо тим, хто звик здаватися питаннями і знаходити її, спираючись на задекларовані принципи. Складно. На політичному рентгені Петра Олексійовича немає кісток. Здавалося б, ніякої логікою не можна пояснити, чому виступ президента України в Конгресі не схожа за змістом і тональністю на інтерв'ю, дане після повернення рейтинговим каналам так само, як на циферблаті полудень не схожий на пів на шосту ...

Чому перші сто днів президента Порошенко так нагадують стоднівку президента Януковича? Петро Олексійович зайшов у кабінет на Банковій без єдиного змістовного законопроекту; він призначив на доступні посади в більшості своїй не найкомпетентніших, але завжди керованих людей; замість Харківських угод Януковича, він породив Мінські домовленості з тим же Путіним; замість чіткості і прозорості цілей представив ножиці між деклараціями і реальними справами, - адже його проект децентралізації влади багато в чому збагачує президентські можливості по управлінню країною; його риторику щодо суден коригує практична робота "на місцях" Давида Жванії та Сергія Ківалова; закликам до люстрації суперечать кадрові укази, що піднімають на Олімп яскравих представників молодої команди Черновецького і старої команди Януковича; а заяви про вибори, як кращому методі люстрації, вихолощуються єзуїтськими, да простить мене Орден, технологіями ручного управління ЦВК з реєстрації та розчищенням округів під узгоджених самовисуванців з душком. Відстежити всі невідповідності, маневри і комбінації не вдається нікому. Особливо в умовах, коли ложа преси обвалилась до сесійної зали ВР.

Справедливості заради треба сказати, що є, зрозуміло, відмінності між президентом Порошенко і президентом Януковичем. По-перше, Петро Олексійович не збирається вкрасти всю країну. По-друге, призначення на доступні президенту, в рамках чинної Конституції, пости партнерів по бізнесу, менеджерів "Богдана", "Рошену" та особистої системи автоділерства, особистих банкірів і керованих бравих ментів і ментов- "тіхушніков" пояснюється не всезатмевающім бажанням інкасувати ввірені їм галузі, а головним чином вірою в свій геній. Всі призначенці Порошенко - це подовжувачі рук кращого дипломата, кращого військового стратега, кращого банкіра, кращого прокурора. Президент щирий у абсолютної переконаності у власній полігеніальності. І ця переконаність, безсумнівно, з часом буде усвідомлена політичним класом як загроза національній безпеці. А третя відмінність Петра Порошенко від Віктора Януковича полягає в тому, що він - талановитий публічний комунікатор і тіньової абсорбент. Як Тимошенко в кращі часи. Для Петра Олексійовича публічне спілкування - це коник, це кайф, це те, що він вміє робити найкраще, і вже точно не інфекція правця. Багатьох, дуже багатьох, це зачаровує і заплутує.

А ось Петро Олексійович абсолютно чітко знає, чого він хоче. Насправді ключ до розуміння створюваного ним хаосу взаємовиключних заяв, імітацій і реальних вчинків, декларацій і справжніх цілей лежить в первісному плані - монополізації влади.

Огризок повноважень, який дістався чинному президенту від відновленої Конституції 2004 р, - без шуканий приз. Президенту потрібна Велика Влада. ZN.UA вже писало про те, що ряд суддів Конституційного суду сигналізував редакції про зондаж, проведеному довіреними особами президента щодо можливості скасування Конституції 2004 р і відновленні Конституції 1996 р, що дає чинному президенту повноваження Кучми і Януковича де-юре. І, між іншим, багато конституціоналісти вважають, що підстави для цього є. Однак, президент поки вирішив піти іншим шляхом.

Шлях зрозумілий: оголошення дострокових парламентських виборів - формування президентської політичної силою більшості - формування цією більшістю президентського уряду - повернення де-факто президентських можливостей, що надаються Конституції 1996 р (без тягомотно внесення змін до Основного закону) - отримання Петром Порошенко ключів від усіх сейфів і всіх дверей в країні. Ось цьому завданні і була підпорядкована вся державна політика. Весь цей час Петро Олексійович мобілізував не країни, не народ, чи не армію, а електорат. Він намагався сподобатися всім, догодити всім, причарувати всіх. А потім-таки намацав технологію разнішеванія електорату.

Президент прав - лекала старих розломів вже не настільки актуальні для України. НАТО, мову, Схід-Захід - не головні електоральні вододіли країни. Разом з політтехнологом Ігорем Гринівим вони технологічно розділили виборців і політиків на партію війни і партію світу.

Ні, не на "Партію свободи і гідності", про яку президент говорив у Конгресі, і "Партію малодушних угодовців". А саме на партії війни і миру. Політична технологія штучно розділила виборців на козаков і гречкосіїв. В приблизній пропорції - 40 на 60. Подібна пропорція продиктована не тільки багатовіковим винищуванням перших і культивуванням друге. Вона вирощувалась і удобрялась усвідомлено майже чотири місяці. Заради зв'язки ключів.

Втім, мені можуть заперечити ті, хто вважає, що Петру Порошенку нова і велика влада потрібна для проведення реформ. Можливо. Петро Олексійович сповнений сюрпризів. Однак до цього моменту він не дав приводу для впевненості в цьому. Хіба при реєстрації кандидатом в президенти нинішній лідер України не знав, що його рейтинг недосяжний і не міг за цей час підготувати пару-трійку реформаторських законопроектів, щоб з перших днів внести їх до парламенту? Парламент, зауважу, переляканий і готовий голосувати за все. А якщо не готовий, то навіщо генпрокурор - президентське "засіб виробництва"? А якщо не засіб виробництва, то чому досі парламент не проголосував закон про реформу прокуратури? Війна завадила цю реформу провести - прийняти відкладений Януковичем закон, узгоджений з усіма європейськими інстанціями? Новий закон про вибори теж війна завадила прийняти?

Що взагалі означає цей вислів - "війна завадила"? Війною не можуть займатися всі. У будь-якій системі влади існує поділ праці. І коли одні здають кордон, інші особисто звільняють населені пункти, з яких ще зранку пішли терористи, а треті - "труть" з Сурковим, то це не означає, що в крамниці не залишилося людей здатних ініціювати необхідні законопроекти та проекти указів. Тим більше, поклавши руку на серце, можна сміливо сказати: все не тільки вкрадено, але і придумано до Вас. В наявності нинішньої влади - розсипи ідей, часто формалізованих, згенерованих групами інтелектуалів як в цивільному секторі, так і під дахом попередньої влади, так і не воспользовавшейся представленими напрацюваннями.

Про реформи заговорили голосно, але невиразно тільки зараз. Хоча ні. Заговорили раніше. Смішно: президент України створив комітет з реформ і вирішив в парламентсько-президентській республіці його очолити. На перше засідання запросив уряд, що виразила небажання сидіти і покірно конспектувати Петра Олексійовича. Прем'єр-міністр Яценюк, оперативно поставивши міністерствам задачу представити в найкоротші терміни бачення реформ в галузях, згріб це "лист мешканців Простоквашино", розглянув на Кабміні і навіть за підсумками вкинув до парламентської зали ряд сирих законопроектів. Але тут, по дивній випадковості, не вистачило голосів для включення реформаторських законів Яценюка до порядку денного. Напевно, прем'єр образився. Зате Турчинов - ні: президентський проект про створення Антикорупційного бюро був провалений у першому читанні і навіть не відправлений на перше повторне, що робить неможливим вимога президента проголосувати його на цій сесії 14 жовтня.

Що зірвав оплески в Конгресі і в ряді інших інстанцій, президент відправив Арсенія Петровича блищати в напівпорожньому залі Генеральної асамблеї ООН. Сам же президент, за відсутності прем'єра, презентував "Стратегію реформ-2020", що не завадило прем'єру презентувати в Америці Програму відродження України. Тепер не ясно, хто з них квач. :(

Чим викликана реформаторська активність "голубів" і "яструбів", а насправді - просто двох бізнесменів? Затишшям на фронті? Так про поділ праці всередині владних структур ми вже згадували. Виборами? Хотілося б, звичайно, вірити в те, що Петро Олексійович прав, коли говорить, що народ України втомився від популістських подачок і вимагає реформ. Якщо це так, то влада нікуди не дітися: їй доведеться бути розумною, чесною, принциповою, послідовною і рішучою. Але особисто мене насторожила одна дрібниця. Прес-конференція президента була присвячена "Стратегії реформ-2020". Петро Олексійович анонсував реформи в 60 напрямках з акцентом на восьми макропроблем: антикорупційна реформа; судова; правоохоронних органів; децентралізація; податкова; дерегуляційні; реформа безпеки і оборони; плюс дві держпрограми - енергонезалежності та конвертації українського іміджу в світові інвестиції. З 28 журналістів, котрі задавали питання, не було жодного (!), Хто допоміг би пролити світло на подання президента про реформи в якомусь із згаданих напрямків. І тільки один (!) Представник громадської організації поцікавився президентським баченням децентралізації.

Журналісти - це нервові закінчення суспільства. Може тому поки, на жаль, не варто переоцінювати усвідомлений запит на реформи? Хоча, понадити електорат перспективами сяючих вершин 2020 року, що знаходиться за межами президентського терміну, - можна. Адже що стоїть за анонсованими цифрами, відсотками і "разами" - практично нікому не зрозуміло. Ну, наприклад, мало хто зрозумів, що наміром До 2020 р виділяти на армію 5% ВВП і підвищити її чисельність у 2,5 рази, а значить до півмільйона - Петро Порошенко чітко дав зрозуміти, що Україна відмовилася від перспективи вступу до НАТО.

До речі, історія з відміною позаблокового статусу теж показова. 24 вересня президент указом ввів у дію рішення екстреного засідання РНБО "Про невідкладні діях щодо забезпечення обороноздатності України", проведеного ... 28 серпня. У цьому рішенні - вимога до Кабміну внести законопроект про скасування законодавчо закріпленого Януковичем позаблокового статусу. Пікантність ситуації в тому, що відразу після засідання РНБО уряд вніс до парламенту законопроект про скасування позаблоковості. Але емісари президента зробили все, щоб цей закон не потрапив в зал. Щоб Путіна не засмучувати? І він не потрапив.

Але ми відволіклися. Основна причина звернення до риторики реформ, пов'язана не з затишшям на фронті, і навіть не з виборами, вона пов'язана з грошима. Якщо Захід не дасть грошей, то навіщо ключі від дверей і сейфів? А Захід, втомлений від криків "Вовки! Вовки!" і "Вівці! Вівці!" і зовсім заплутався в нашій героїчно-миролюбну політику, вирішив твердо встати на знайому йому комунікаційну платформу: "Реформи - де?". Без реформ - ні кредитів, ні Плану Маршалла (хоч з інвестфондами, хоч з бюджетними пулами, хоч з пільговими кредитами). Ось такий от жорсткий стимул, який, за великим рахунком, треба вітати. Так само як і поступове усвідомлення західними партнерами необхідності прикомандировування стража до кожного, переданому українській владі долара. Однак при цьому, все-таки хотілося б думати, що суть поки ще піар-реформ до моменту формування нової більшості та уряду будуть усвідомлені їх реалізаторами. А самі реалізатори будуть здатні відстоювати українські інтереси, а не бездумно приймати пропозиції донорів і натягати на особливу країну бездушно стандартні одежинки від МВФ, як це було в перші півроку нової української влади.

Якщо президент досягне мети і отримає власну більшість і уряд, то, з високою ймовірністю, прем'єр-міністра-петра-порошенко зватимуть Володимир Гройсман. Це план цілком життєздатний в разі, якщо половина виборців і раніше плутає золоте з блискучим. Якщо ж зміни у свідомості відбулися, то президентській силі доведеться шукати партнера для створення коаліції. Щось мені підказує, що слоган кампанії Блоку Петра Порошенко "Час єднатіся!" готує нас до широкої коаліції. Якщо Захід наполягатиме, то ми знову побачимо політичний мар'яж Порошенко і Яценюка. Якщо він втомився від обох, то інша сторона зовнішньополітичного впливу посприяє альянсу, наприклад, з політичною силою Сергія Тігіпка. В принципі і перші, і другі - люди не чужі, розуміючі, на Банкову вхожі. Різниця в забарвленні оперення, службовка для розмітки електоральної території, нікого не бентежить. Питання в частках.

Кістки можливих альянсів будуть ще десятки раз перемитих. Петро Олексійович сотню раз пошкодує про те, що зберіг мажоритарну складову, з якою дорого і вкрай складно було справлятися навіть президентам, офіційно має повноваження Конституції 1996 г. Важливо не це. Важливо не здаватися, а бути реформатором. Важливо, щоб усередині і зовні парламенту формувалися і множилися сили, що створюють і стягують корсет, що надає українській владі стан прямоходячої людини.

Важливо не закидати ніжку на другий термін президентства, а "згоріти" в операційній - видаляючи, імплантіруя, резекціруя, реанімуючи організм української держави, суспільство та економіку, чиї хвороби загострилися, а до цього накопичувалися роками, десятиліттями, а деякі - століттями. І якщо впоратися з цим, то можна стати Феніксом. А якщо це тільки імітувати, то держава ризикує перетворитися на попіл, а президент - в опудало Фенікса.