Блог | Волинь не повинна стати капканом: як Україні примиритися з Польщею і не зректися себе

Оскільки українсько-польські дебати не вщухають, хотів би запропонувати подивитись на проблему з іншого кута. Але спочатку коротко про те, з чого ми маємо виходити. Найперше – не потрібно спростовувати знищення цивільного польського населення – очевидно, це був воєнний злочин. Це потрібно визнати. Друге – не можна мірятись цифрами жертв. Не тому, що рахунок не на нашу користь. Вбивство одного поляка через те, що він поляк – це вже багато. Як, власне, й вбивство одного українця через його національність. Навіть одна невинна жертва – це багато. Вбивства дітей і цивільних не мають виправдання з жодного боку. І жодні цифри не виправдовують жодну з сторін, бо не існує того співвідношення жертв, яке перехилило би чашу відповідальности у певний бік. Ми можемо наводити окремі приклади вбивства дітей, але це не допоможе нам у спробі примирення. 

Якщо насильство було обопільним, а кількість жертв ми не порівнюємо, то очевидно, треба дивитись на причини цього насильства. Що ми маємо? У частині польського публічного дискурсу українське насильство 1943 року подається як вихідна точка, після якої польські акції розглядаються передусім як відповідь. Але відлік починається не там. Цьому насильству насправді передували десятиліття державного тиску на корінну більшість, який і призвів до ескалації, що стала зрештою обопільною.

Зустрічав польські коментарі про те, що це було співіснування двох народів на одній землі. Проте землі, які обидва народи вважали своїми, були не Волинь та Східна Галичина. Зона справжнього переплетення двох народів, приблизно співмірних за кількістю, лежала західніше – Холмщина, Підляшшя тощо. І саме звідти комуністична Польща в 1947 році виселила понад 140 тис. українців у рамках операції "Вісла". Але це окремий великий злочин комуністичної Польщі, скоєний спільно з совєтським керівництвом, який, до речі, значно рідше присутній у польській публічній пам'яті, ніж Волинська трагедія.

Волинь же не була територією двох приблизно рівних національних спільнот. На Волині українці ніколи не були меншиною, напроти – українці там становили переважну більшість. За польським переписом 1931-го українці складали від двох третин до 70% населення, у багатьох повітах понад 80%. Причому перепис вважається заниженим на користь поляків, а частина польської присутности на селі була наслідком державного осадництва. Тобто це була не "нетерпима меншина", а етнічно та історично українська земля з польською меншиною – корінна більшість на своїй землі, яка вимагала елементарного – шкіл, своєї церкви й мови. Відповіддю польської держави на ці елементарні вимоги корінної більшости була політика пацифікації. Звідси й виросла радикалізація.

Ось таку послідовність потрібно вибудовувати, а не таку, яку виводить Снайдер, роблячи початковим українське насильство, а польське – лише як реакцію, що є підміною причини й наслідку. Таким чином, придушення прав корінного населення радикалізувало настрої, призвівши до брутальних чисток, які викликали такі ж чистки з іншого боку. Кільце замкнулось, бо далі насильство породжувало ще більше насильство.

Що ж робити і як шукати примирення при взаємних звинуваченнях? Тут варто згадати, що спроби примирення вже мали місце в історії – хоча б експеримент Юзевського – це була справді непогана спроба примирення. Але цей "експеримент" було невдовзі згорнуто, коли після смерті Пілсудського перемогла лінія ендеків, і політика повернула на полонізацію та знищення православних храмів. Отже Польща вийшла з проєкту порозуміння в односторонньому порядку, це був свідомий вибір польської держави.

І ось зараз нам знову потрібно шукати примирення, без якого нам, ймовірно, Польщею буде заблокований вступ до ЄС. Що ж робити? Який вихід з глухого кута? Найперше – усвідомити обом сторонам, що спільна держава в епоху націоналізму була майже неможливою, і українці мали право виборювати власну державу. На відміну від поляків, вони її тоді ще не мали. Друге – прийняти те, що вшанування українських націоналістів в українській традиції пов’язане із боротьбою проти окупації (переважно совєтської), а не аж ніяк "за Волинь", як, може, собі поляки думають. Без ключових постатей ОУН чи УПА здобути державу було би якщо й можливо, то значно складніше та, очевидно, довше.

Отже, як на мене, розмежування першопричин конфлікту та морального виправдання злочину – це єдиний чесний шлях до порозуміння. Адже він уможливлює визнання провини без втрати власної історичної суб'єктности. До того ж, визнання заслуг історичних постатей не вимагає замовчування її злочинів. Можна, до речі, підгледіти, як з цим працюють німці – вони майстри у Vergangenheitsbewältigung (опрацювання минулого). Як вони позиціонують, скажімо, Мартіна Лютера в музеях? Засновник Реформації був насправді нетерпимим у своєму ставленні до єврейського населення та до інших віросповідань. Він вимагав позбавлення прав та вигнання єврейських віруючих, оскільки, на його думку, вони святотатствували.

На фото – трактат Лютера "Про євреїв та їхню брехню" (1543), який німці експонують окремою вітриною у музеї Лютера у Віттенберзі. Там написано, що навіть у XIX столітті націоналістично-антисемітські кола підхоплювали вимоги Лютера, спрямовані проти євреїв. Свого ж апогею використання його висловлювань досягло в націонал-соціалізмі XX століття, що, як відомо, мало жахливі наслідки. Німці про це пишуть у музеях, книжках, буклетах. Проте постать вшановують, бо людина, яка реформувала церкву, важливіша для культури іншим боком своєї діяльности. Лютер залишається однією з ключових постатей формування німецької літературної мови та Реформації, але його антисемітизм відкрито препарується і засуджується. Ось це і є ознакою зрілої культури (показати складність постаті, а не канонізувати). 

Так само й щодо Бандери чи Шухевича – їхнє місце в історії зумовлене безкомпромісною боротьбою за державність проти тоталітарних імперій. Але це не означає, що суспільство має толерувати їхню відповідальність за трагедію польського цивільного населення. Проблема сучасного діялогу полягає в тому, що польський політичний дискурс вимагає від України повного зречення цих фігур. В умовах екзистенційної війни за виживання така вимога, власне, є замахом на саму ідею української збройної боротьби за незалежність.

Тому справжнє примирення буде можливим лише тоді, коли Польща прийме антиімперську та державотворчу суть українського націоналістичного руху, а Україна – засудить воєнні злочини без побоювання очорнити своїх героїв, навчившись працювати зі складною історією так, як це роблять німці чи інші європейські інституції. Тобто Україна не повинна заперечувати злочини, вчинені українцями, щоб зберегти право на власну історію. Але й Польща не повинна заперечувати українську боротьбу за державність, щоб зберегти пам'ять про польських жертв.

Україна може визнати злочини проти польського цивільного населення, але водночас має право вважати боротьбу українського визвольного руху за незалежність легітимною історичною боротьбою. Так само Польща має право зберігати пам'ять про польських жертв, але водночас мусить визнати, що український національний рух виник не з "ненависти до поляків", а з прагнення народу здобути власну державу. Ці твердження зовсім не суперечать одне одному. Навпаки – артикулювати їх одночасно і є ознакою зрілої історичної культури.