Блог | В полоні бюрократії: як не втратити Луганщину вдруге?

В українському законодавстві немає відповіді на одне просте питання.

Як повинна виглядати область, 99,8% території якої окуповано?

Скільки чиновників їй потрібно? Які функції залишаються актуальними? Які структури мають працювати, а які давно потребують перегляду? Якими показниками взагалі вимірювати ефективність влади в умовах, коли область втратила майже всю територію, але не втратила своїх людей?

Відповідей нема.

Саме тому Луганщина сьогодні живе в полоні контрастів.

Між масштабом, шквалом проблем і заскорузлістю системи. Потребами людей і пріоритетами влади. Втраченою територією та моделлю управління, яка досі вдає, що нічого принципово не змінилося.

Абсурд за логікою мирного часу

Луганська область опинилася в ситуації, якої українська держава ще не знала.

Колись обласна адміністрація управляла дорогами, лікарнями, школами, комунальною інфраструктурою, розвитком територій та громад. Сьогодні майже вся ця територія окупована. Але сама система управління значною мірою продовжує працювати за логікою мирного часу.

Бюджет Луганської області на 2026 рік перевищує мільярд гривень. Понад 90% цих коштів надходять із державного бюджету. Водночас фінансування окремих напрямів не скорочується, а зростає: культура – на 16,5%, спорт – на 16%, соціальний захист – на 16,7%.

Проблема не в тому, що держава підтримує Луганщину. Було б дивно, якби вона цього не робила.

Проблема в тому, що досі не визначились, якою має бути модель управління окупованою областю. Замість перегляду функцій, структури та пріоритетів ми бачимо спроби зберегти систему майже в незмінному вигляді.

Наслідки цього підходу найкраще простежуються у трьох сферах, які сьогодні є критично важливими для Луганщини: освіті, медицині та житлі. Саме вони показують не лише те, що вдалося зберегти, а й те, що держава досі ризикує втратити.

Освіта в кінці тунелю

Ми вже навчені шукати приводи для оптимізму навіть там, де їх небагато. Якщо і є сфера, де вдалося побачити бодай якесь світло в кінці тунелю, то це, мабуть, освіта.

Попри втрату території, евакуацію закладів і розпорошення учнів по всій Україні та світу, освітню систему Луганщини намагаються зберегти.

У 2025-2026 навчальному році працюють 78 закладів загальної середньої освіти. Хоча майже всі – дистанційно. Близько 40% учнів перебувають за межами України. Частина навчається з інших областей, частина – з окупованих територій.

Студентський контингент фахової передвищої освіти скоротився з 6,8 тис. у 2020 році до 3,8 тис. у 2024-му (-44%). Заклади вищої освіти (ЛНУ ім. Шевченка у Лубнах, СНУ ім. Даля у Києві тощо) функціонують в релокації і переважно підпорядковані МОН, а не ОВА.

Так чи інакше, але формально система вистояла. І це безумовний плюс.

Але неминуче постає питання напрямку руху.

Якою буде освітня мережа Луганщини через п'ять років? Через десять? Як держава планує зберігати педагогічний потенціал? Що робити зі стрімким скороченням кількості учнів, студентів та науковців?

Луганщина на лікарняному

Схожа ситуація і в медицині. Формально система продовжує існувати. Проте масштаби втрат тут помітні особливо гостро.

Луганська обласна клінічна лікарня працює у Дніпрі. Дитяча лікарня - у Лубнах. Онкодиспансер - у Сарнах. Частина психіатричних закладів – у Києві та Шепетівці. Загалом, медична система області фактично розосереджена по всій Україні. Що є зрозумілим за наявних умов.

Однак кадрова статистика не залишає простору для ілюзій. Якщо у 2013 році забезпеченість лікарями становила 41,9 на 10 тисяч населення, то у 2024 році – лише 1,0. Забезпеченість середнім медичним персоналом за цей самий період скоротилася з 92,3 до 1,9 на 10 тисяч населення.

І тут знову виникає питання не лише ефективності бюджетних витрат, а й стратегії.

Якою ми бачимо систему охорони здоров'я Луганщини через рік, через п'ять років, після деокупації? Які функції в цій сфері повинна виконувати обласна адміністрація? Які показники мають свідчити про успішність її роботи?

Поки що відповіді на ці питання губляться серед звітів про проведені заходи та освоєні кошти.

Квадратні метри бездомності

Втім, є показник, який значно краще за будь-які презентації демонструє ефективність роботи влади.

Це житло. Ті прості квадратні метри, той дах над головою, які вже четвертий рік залишаються недосяжною розкішшю для сотень тисяч переселенців.

Станом на травень 2026 року в інших регіонах України зареєстровано понад 206 тисяч переселенців із Луганської області. Це близько 162 тисяч сімей.

На цьому тлі результат житлових програм виглядає більш ніж скромно. У 2025 році за програмою пільгового кредитування житло отримали лише 176 родин.

Для цих людей це надзвичайно важливо.

Але для області загалом це не вирішення проблеми. Це радше нагадування про її масштаб.

На програму у 2025–2026 роках спрямовано 850 млн грн. Сума начебто значна, але арифметика невблаганна: при такому темпі щоб забезпечити житлом всіх, хто цього потребує, знадобиться понад 900 років.

Тобто орієнтуватися на цю програму зможуть лише ті, хто за тривалістю життя зможе позмагатися з біблійним Мафусаїлом.

"Золоті геокуполи" в пріоритеті

Саме тому найбільше запитань сьогодні викликають навіть не цифри бюджетів.

Запитання викликають пріоритети.

Коли сотні тисяч переселенців не мають стабільного житла, суспільство має повне право вимагати чіткої відповіді на запитання: на що саме витрачається кожна бюджетна гривня.

Саме тому геокуполи по 1,2 млн гривень, придбання баз відпочинку за десятки мільйонів чи оборудка з табором "Дружба" стали не просто окремими скандалами. Вони прояви значно ширшої проблеми – розриву між химерними пріоритетами адміністрацій та реальними потребами переселенців.

Показово, що особливу увагу привернула саме історія табору "Дружба". Проєкт, який мав забезпечити переселенців тимчасовим житлом, зрештою став "фігурантом" кримінальної справи щодо можливого заволодіння майже 20 мільйонами гривень із 35 мільйонів, виділених на програму "Тимчасова оселя".

Втім, проблема навіть не в окремих кримінальних провадженнях.

Проблема в тому, що всі ці історії виникають на тлі хронічно невирішених базових потреб людей. Коли родина четвертий рік орендує житло, вона навряд чи зрозуміє логіку придбання геокуполів, баз відпочинку тощо.

Чи запуску приголомшливих інформаційних кампаній,  на які у 2025–2026 роках лише одному ФОП було виплачено понад 5 млн грн бюджетних коштів.

Цинічна гра контрастів

До цього додаються кримінальні провадження щодо закупівель дронів та засобів РЕБ, питання до ефективності використання бюджетних коштів, дискусії навколо чисельності апарату та доцільності окремих структур.

Усе це можна було б сприймати як окремі епізоди. Проте люди співвідносять їх із власною реальністю.

Вони бачать область, 99,8% території якої окуповано, але яка продовжує утримувати структуру управління на 743 штатні одиниці. Помічають мільярди гривень бюджетних видатків,  десятки установ, програм і напрямів фінансування. Повний адміністративний розквіт.

І поруч сотні тисяч переселенців з Луганщини, які не мають ні стабільного житла, ні роботи. Ні зрозумілих перспектив.

Саме цей цинічний контраст і породжує дедалі більше запитань. Не лише до скандальних рішень чи особливо спритних посадовців. А до того, наскільки нинішня система управління відповідає реаліям.

Час для чесної ревізії

Я не належу до тих, хто пропонує ліквідувати Луганську ОВА.

Окупована область потребує державних інституцій і представництва. Потребує підтримки освіти, медицини, соціальної сфери та переселенців.

Але це не означає, що будь-яка структура автоматично є ефективною лише тому, що вона існує.

Потрібна чесна, глибока ревізія функцій, структури, видатків і пріоритетів.

Бо питання вже не в тому, як зберегти штатні одиниці. основне питання – якою має бути область, що втратила майже всю територію, але має зберегти своїх людей, основу майбутнього відновлення.

І поки ми не дамо чесної відповіді на це питання, Луганщина й надалі житиме в полоні тих самих контрастів: між масштабом проблем і невідповідністю рішень, між потребами людей та сумнівними пріоритетами, між новою реальністю та реліктовою бюрократією.

І будемо чесними – далі відкладати цю відповідь вже нікуди.