Блог | Україна: сторч головою з оплатою в євро, або Хто хоче нашої війни

Як повідомляє ISW, рівень довіри в Росії до Путіна знизився до 71 відсотка – в зв’язку з забороною Телеграм.

Тобто, по-перше, зниження відбулося не через війну, а лише внаслідок інформаційно-побутових незручностей. 

По-друге ж, рейтинг Путіна все одно залишається неймовірно високим за будь-якими європейськими стандартами, а з урахуванням того, що такий рейтинг має людина, яка перебуває на чолі держави фактично понад 26 років, це й зовсім понадфантастично.

Таким чином, все, що він робить, російське населення цілком підтримує, ну а як запхнути народ 140-мільйонної краіни до лави підсудних на кшталт нюрнберзької, зрозуміло не дуже.

Хай там як, оскільки незручностей війна спричиняє загалом менше, ніж те, що там роблять з Телеграм, в Росії вона схвалюється (навіть якщо її не дуже й вимагали).

В Україні ж, як я неодноразово зазначав, ставлення до війни достатньо унікальне: судячи з результатів опитувань, більшість вимагає її ведення аж доки не буде досягнуто миру саме на таких умовах, що будуть визнані цією більшістю задовільними, хоча й воювати власноруч ніхто з цієї патріотичної більшості не бажає, адже добровольці закінчилися ще три-чотири роки тому.

При цьому більшість достатньо поблажливо ставиться до ухилянтів і засуджує дії місцевих ТЦК.

(Інколи ТЦК навіть порівнюють із так званими "заградотрядами" - загороджувальними загонами: ті, мовляв, не дають з "нуля" вийти, ТЦК ж на цей "нуль" бойові кадри постачають).

На такому тлі в українському політикумі останнім часом все частіше кажуть не стільки про мобілізацію, скільки про неприпустимість [неминучих] порушень під час її проведення.

Тож позиція нашої вибагливої більшості, як кажуть у подібних випадках в китайському МЗС, "послідовна, зрозуміла й однозначна": воювати до перемоги, але без нас і нікого за відсутності добровольців силою на фронт беззаконно не залучаючи; виконати ж усі ці наполегливі побажання одразу - влада чомусь не в змозі.

Тому вона, влада, й вимушена шукати рішення не самостійно, а з союзниками-партнерами, щодо яких все складається не менш діалектично. 

Головна країна світу надавати Україні зброю чи хоча б кошти вже більш не хоче, але зброю для нас згодна постачати за кошти європейським країнам-спонсорам, в яких, у свою чергу, прохання до нас лише одне - битися (за їх рахунок!) якнайдовше, врятовуючи від власної участі у війні цих спонсорів.

Відповідна програма має абревіатуру PURL, перекладається ж це багатозначне слово в нашому випадку як "головою донизу".

Тож підсумовую: 

в Росії - за війну як таку; 

в Україні - все дуже "послідовно й однозначно"; 

в Америці - всім все пох, аби заробляти;

в країн-спонсорів - за нашу війну якнайдовше…