Саміт ЄС: вперше без Орбана, але не без проблем, санкції з обмеженнями та членство України в підвішеному стані. Інтерв'ю з Шамшуром

Саміт лідерів Європейського Союзу на Кіпрі 23–24 квітня став показовим не лише через перелік рішень, а передусім через нову політичну конфігурацію всередині ЄС. Вперше за тривалий час зустріч відбулася без участі угорського прем’єра Віктора Орбана – одного з ключових блокувальників європейського консенсусу. Його відсутність відкрила вікно можливостей для ухвалення рішень, які раніше роками буксували: ЄС погодив кредит Україні на €90 млрд та затвердив 20-й пакет санкцій проти Росії. Однак ця "розблокована Європа" виявилася не такою вже й єдиною – внутрішні розбіжності нікуди не зникли, а лише змінили форму.

Паралельно саміт продемонстрував глибину стратегічної розгубленості Євросоюзу. З одного боку, лідери намагаються посилити безпекову складову, фактично переосмислюючи статтю 42.7 Договору про ЄС як зародок власної системи колективної оборони на тлі зниження довіри до США. З іншого – економічний тиск, спричинений війною на Близькому Сході, змушує частину європейських політиків повертатися до прагматичної, а подекуди й відверто цинічної логіки: енергетична стабільність важливіша за політичні принципи.

Українське питання також опинилося в новій реальності. Попри фінансову підтримку та санкційний тиск на Москву, тема повноцінного вступу України до ЄС фактично зникла з порядку денного. Києву пропонують "символічну інтеграцію" без доступу до бюджету і права голосу – компроміс, який суперечить самим очікуванням України. Таким чином, саміт на Кіпрі зафіксував головний парадокс сучасного ЄС: здатність ухвалювати рішення без блокувальників зросла, але стратегічна єдність і політична рішучість залишаються під питанням.

Своїми думками щодо цього й інших питань в ексклюзивному інтерв'ю для OBOZ.UA поділився надзвичайний та повноважний посол України у США та Франції Олег Шамшур.

– Вперше за багато років саміт ЄС відбувався без участі Віктора Орбана, який був головним руйнівником внутрішньоєвропейських рішень щодо України. На ваш погляд, його відсутність – вирішення усіх проблем з правом вето у ЄС чи все не так однозначно? Тому що прем’єр-міністр Бельгії Барт Вевер зазначає, що "без сварливого Орбана справи можуть дещо покращитися, але є й інші країни-лідери, які можуть не погоджуватися з європейським консенсусом".

– Чи плюс відсутність Орбана? Нині – безумовно плюс, тобто для нас, як-то кажуть, мінімально це дійсно корисно і користь є помітною, оскільки ухвалені важливі для нас рішення. У цілому, я згоден із Вевером – все не так просто. До речі, він міг би при цьому власну цитату перепитати і самого себе – щодо ролі у блокуванні конфіскації російських активів. Можна собі уявити – і так виглядає – що в деяких ситуаціях Орбан був корисною фігурою – за зухвалою поведінкою якого могли ховатися ті, хто також не підтримував деякі рішення, необхідні для України, але таким чином не афішувався. І серед них великі країни, які визначають політику в Європейському Союзі. Так що вважати, що ми прибрали Орбана – і тепер, як то кажуть, буде все без проблем, чудово, і буде потрібний результат – то ні. Це ми вже бачимо, коли з’являються ідеї щодо, скажімо, інновативного членства України в Європейському Союзі. Ми знаємо, що не один Орбан блокував рішення про конфіскацію російських активів.

Таким чином, я думаю, що це, безумовно, сприятиме більшому – я б не сказав легкому – але знаходженню консенсусу. Але ситуація в ЄС не стала абсолютно безконфліктною. Є свої лінії напруги, протиріччя та різне ставлення до України. І, до речі, це вже ми побачили під час цього неформального саміту. Так що це плюс – але не "жирний плюс", а радше фактор, який сприятиме процесу.

– Якщо брати українські питання – то два найбільш гострих: кредит 90 мільярдів погоджено, 20-й пакет санкцій проти Росії погоджено. На ваш погляд, як любить казати Трамп, Україна отримала додаткові "карти в руки"?

– У цілому 90 мільярдів євро – це, як ви розумієте, зовсім немалі гроші, і вони конче нам потрібні – саме зараз. Тому це абсолютний плюс. Але, знову ж таки, не будемо забувати, що на початку йшлося про значно більшу суму – і ухвалення рішення мало, на мою думку, стати точкою неповернення у ставленні до Росії. Цього не відбулося, але навіть ці 90 мільярдів – безумовний плюс. Тим більше, якщо вірити повідомленням ЗМІ, що надалі можливе додаткове фінансування, додаткові внески в розвиток наших оборонних спроможностей

Інше питання – наскільки ефективно ми це використаємо. І від цього залежатиме, наскільки переконливо лунатимуть європейські лідери, які виступають за підтримку України, у спілкуванні зі своїми суспільствами. Тобто питання ефективного використання ресурсу – безумовно важливе.

З іншого боку, треба бути реалістами і розуміти, що виділення цього кредиту свідчить про очікування продовження війни. Тобто, очікується гра в довгу. І треба прямо сказати: ставка Європейського Союзу на максимальне виснаження Росії завдяки бойовим та іншим зусиллям України, для чого й надається допомога. Тобто тут не тільки і не стільки про солідарність з Україною, скільки про вирішення екзистенційних питань самого ЄС.

Щодо 20-го пакета – ситуація подібна. Це серйозний документ, із серйозними санкціями. Зокрема, нарешті чіткіше йдеться про санкції проти підприємств і структур у третіх країнах, які допомагають обходити обмеження. Там визначено близько 16 країн, чиї організації сприяють Росії.

Разом з тим, найбільш важлива частина – це так званий maritime services ban, тобто заборона послуг, що забезпечують функціонування російського "тіньового флоту". Але тут ми бачимо типову проблему: ці правильні рішення можуть відкладатися. Зокрема, зазначено, що їх застосують тоді, коли ЄС вважатиме це за потрібне. Мовляв, необхідність стабілізації ринків на тлі ситуації, пов’язаної з війною в Ірані. Також передбачено узгодження з країнами G7. І тут можливі негативні сюрпризи – наприклад, з боку Трампа, який уже продовжував винятки щодо санкцій проти російської енергетики. Тобто ситуація не однозначна, але в цілому – це правильні кроки.

– Загалом, 20-й санкційний пакет не такий масштабний щодо російської нафти, де фактично лише закладено основу для майбутньої заборони. Це все через конфлікт на Близькому Сході і зростання цін чи небажання європейців прямо зараз йти на повноцінне загострення?

– Об’єктивно ситуація була непростою і раніше. Попри гучні заяви, Європа минулого року залишалася серед основних клієнтів російського енергетичного сектору – як це не парадоксально. І європейцям не раз на це вказували – і справедливо. Після цього був узятий курс на радикальне обмеження або заборону російських енергоресурсів. Але зараз ситуація ускладнилася. Перекриття Ормузької протоки вплинуло на світові ціни на нафту – і, відповідно, на пальне. І якщо для США це відчутно, то для Європи – ще серйозніше через обмеження постачання.

Це посилює аргументи на користь навіть обмеженого використання російських ресурсів. Але найгірше – це те, що посилюються голоси тих, хто виступає за повернення до "нормальних" відносин із Росією в енергетиці. А це може стати початком згортання санкційного режиму. І це вже, судячи з повідомлень ЗМІ, проявилося під час обговорення цього пакета.

– До речі, якось так синхронно ці голоси чутно не тільки в Словаччині, Чехії чи Угорщині а й, наприклад, в Італії, в Бельгії вони також лунають – стосовно того, що, мовляв, дивіться: американці вдруге погодили продовження послаблення санкційного режиму проти російської нафти. Вони на цьому заробляють. Чому Європа повинна страждати? Давайте повертатися, давайте принаймні активно думати, щоб, можливо, зробити цей крок. І, до речі, напередодні Пєсков – речник російського диктатора – якось так "несподівано" заявив, що РФ готова досить швидко збільшити постачання нафти до Європи, попри нинішню конфронтацію, а також те, що одна з гілок "Північних потоків" технічно готова до постачання газу до ЄС.

– Це виглядає як дуже небезпечна тенденція. Якщо також пам’ятати, що такі настрої можуть посилюватися і підігріватися з того боку Атлантики – як ми знаємо, є певні бізнесмени, зокрема близькі до Трампа та його старшого сина, які якраз хотіли б відновити діяльність "Північних потоків", щоб на цьому заробляти. Якщо далі змалювати картину – ці голоси в Європейському Союзі, їхнє посилення, підкріплення з боку США – це може дуже серйозно позначитися на санкційному режимі, який, начебто, 20-й пакет має посилювати. Ми знову можемо опинитися в ситуації, коли санкції формально є, але існує стільки лазівок, що це починає нагадувати "голландський сир" із дірками.

– Щодо ще одного питання – вступ України до ЄС. По-перше, це питання офіційно зникло з порядку денного саміту, хоча в кулуарах воно обговорювалося, чимало лідерів висловили свої позиції. Країни Балтії – за прискорений вступ України, інші – фактично проти цього кроку. Чому Європа зараз чітко і відверто не може сказати своє слово з цього питання? Бо Єврокомісія ніби розробляє плани швидкої інтеграції, а країни на кшталт Німеччини та Франції кажуть, що це неможливо – не те що до 2027 року, а й через 5–10 років. Як ви це бачите – тепер, коли, як ви кажете, Орбан зник і "ховатися" вже ні за ким?

– Знаєте, про це можна говорити годинами, але спробую коротко окреслити ключові моменти. По-перше, моє розуміння таке: після 2022 року Європа не була готова до повномасштабної підтримки України. Зараз вона змушена це робити – не повністю, але значною мірою і часто самостійно. За даними, які наводилися, зокрема, в The New York Times із посиланням на Кільський інститут, допомога з боку США скоротилася майже на 99%. Тобто основний тягар ліг на Європу – і цей тягар вона спочатку не хотіла і не була готова брати. Щоб це компенсувати – посилили політичну і моральну підтримку. Саме тоді й з’явилася ідея прискореного вступу України до ЄС. Але складається враження, що цю ідею спочатку вкинули, а потім самі ж її прихильники почали сумніватися. І зараз вона поступово "здувається", як повітряна куля.

По-друге, в ЄС як не було, так і немає консенсусу щодо вступу України – тим більше швидкого. Є група країн, які це підтримують, включно з прискореним варіантом. Але є і значна частина держав, які або активно проти, або займають обережну, невигідну для нас позицію. Це фактично повернення до передвоєнного балансу.

І третє. Якщо подивитися на пропозиції Німеччини та Франції – там акцент робиться не стільки на класичних критеріях (верховенство права, боротьба з корупцією), скільки на політичних і економічних аспектах: право голосу, доступ до програм ЄС, зокрема в аграрній сфері. Це означає, що питання вступу України – це не лише про принципи. Це ще й про дуже конкретні економічні виклики. Йдеться не про невелику країну – це велика територія, значний економічний потенціал, велике населення. І Європейський Союз об’єктивно побоюється тих змін і труднощів, які це може спричинити. Це складний процес – і це треба чесно визнавати.

– Тобто першочергово – все ж економіка?

– Мені здається, що основні проблеми – саме в економіці, це об’єктивні речі. Далі – питання нашої внутрішньої готовності. Щоб наші аргументи звучали переконливіше – і щоб слабшали аргументи тих, хто проти вступу України до ЄС (навіть не кажучи про прискорений) – ми маємо забезпечити реальні зміни в країні, навіть в умовах війни. Ті зміни, на які ми розраховували після відомих скандалів, – але цього не відбулося.

Тому зараз, мені здається, не варто настільки ображатися на Європейський Союз – хоча їхні аргументи інколи справді суперечливі. Натомість потрібно працювати над змінами всередині країни. І не створювати завищених очікувань, що лише за рахунок політичної волі чи апеляцій до почуття провини партнерів ми зможемо вирішити це питання. Очевидно, так це не працює.

І ще один момент. Щоб оцінити життєздатність пропозицій Німеччини, Франції та інших країн – потрібно бути в процесі. Президент має підстави називати деякі варіанти неприйнятними – і це зрозуміло. Але варто усвідомлювати: такі "проміжні" формати інтеграції все одно пропонуватимуться. І тут є ризик, який мене найбільше турбує: немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Формально це подаватиметься як тимчасове рішення – "для вашого ж блага", щоб наблизити членство. Але є ризик, що такий "напівстатус" може затягнутися надовго.

Тому, звісно, краще рухатися класичним шляхом – через переговори, відкриття і закриття кластерів. Але водночас не варто себе обманювати: потрібна реальна внутрішня робота, а не виконання реформ за принципом "чекбоксу". Закон ухвалили – а імплементація, як ми знаємо, часто залишається слабкою.

Ми маємо нарешті зрозуміти – і це стосується не лише влади, а й суспільства – що ці зміни потрібні не Брюсселю. Хоча очевидно: без України не буде повноцінної безпеки і стабільності в Європі. Але насамперед це потрібно нам самим – якщо ми хочемо змінити умови свого існування і забезпечити майбутнє держави.

– Щодо інших питань. Ормуз і Трамп – лідери обговорюють внесок Європи у деескалацію на Близькому Сході. Складається враження, що це "розмови про розмови". Паралельно тривають дискусії – чи потрібно Європі взагалі втручатися в цей конфлікт. Як ви вважаєте – ЄС (разом із Британією та Норвегією) буде активно залучений?

– Ситуація навколо війни і блокади Ормузької протоки створює серйозні ризики для Європи – передусім економічні. Це мало б підштовхнути до швидших рішень. Але все значною мірою залежить від позиції США. І можна зрозуміти європейських лідерів, які останнім часом почали більш відкрито не погоджуватися з Трампом – щодо війни, методів її ведення тощо. Водночас, у цій ситуації, як на мене, Європі доведеться – умовно кажучи, "затиснувши ніс" – співпрацювати зі США і самим Трампом. Потрібна спільна стратегія для розблокування Ормузької протоки, адже це критично важливо.

Також ЄС має дуже обережно калібрувати свої дії – хоча б для того, щоб не створювати додаткових підстав для подальшого руйнування трансатлантичних відносин. Проблема в тому, що поки що ми бачимо лише обговорення – без чітких практичних рішень. Немає узгодженої стратегії, немає зрозумілого плану дій. І це, на мою думку, погано – і для Європи, і для трансатлантичного партнерства. Це один із ключових викликів, який виник унаслідок ескалації ситуації навколо Ірану.

– Ще один напрямок, де європейці хочуть посилити координацію – і знову ж таки через проблеми у трансатлантичних відносинах зі Сполученими Штатами та Трампом – це безпека. На саміті намагалися зрозуміти стаття 42.7 договору Європейського Союзу – яку деякі експерти вважають навіть сильнішою за 5 статтю НАТО. Тобто, ЄС намагається трансформуватися у військово-оборонному плані. Але складається враження: ідеї є, а просування – не дуже, бо актив це питання так і не обговорювалося. Як ви це оцінюєте?

– Щодо цього пункту – складається враження, що його прописували радше "про всяк випадок", не очікуючи, що його реально доведеться застосовувати. Тобто він існує, формально створює можливості, але як саме його використовувати – і на що готові країни – це велике питання. І те, що зараз його активно обговорюють, фактично "витягують на поверхню", свідчить про те, що європейці самі не до кінця розуміють, як діяти.

Загалом складається парадоксальна ситуація. З одного боку – є усвідомлення загрози з боку Росії, і навіть ймовірності подальшої агресії. З іншого – частина європейців усе ще сподівається, що ситуація якось "сама собою нормалізується". Це така типова проблема: всі розуміють, що є виклик, є ідеї – часто дуже правильні й амбітні – але коли доходить до практичної реалізації, вона суттєво відстає від риторики. І, можливо, це неприємний висновок, але повне усвідомлення прийде лише тоді, коли або загроза стане абсолютно очевидною і неминучою, або вже станеться прямий силовий конфлікт у Європі. Лише тоді з’явиться готовність до реальних жертв і масштабних інвестицій в оборону.

Певні зрушення вже є – наприклад, у Німеччині. Але часу об’єктивно мало, і він не на користь повільності європейських рішень. Тому потрібно не просто говорити, а діяти – і виходити з того, що без України жодна ефективна система європейської безпеки неможлива. Україна має бути інтегрована в цей процес – і це вимагатиме реальних кроків від європейців. Зараз – справді переломний момент. І від того, які рішення будуть ухвалені і як вони будуть виконані, залежить не лише європейська, а й глобальна безпека.

– Чи не складається враження, що ЄС як структура – створена не для воєнного часу – так і не перебудувався? Не пришвидшився, не став жорсткішим? Одні лідери попереджають про можливу агресію Росії проти країн союзу, інші закликають не панікувати. Рішення обговорюються – але часто навіть не доходять до реалізації. Кожен саміт повертається до попередніх питань, а нові – лише побіжно розглядаються. Чи справді блок не адаптувався до реальності війни?

– На жаль, значною мірою – так. Європейський Союз досі не перебудувався повністю. Значна частина європейських лідерів і суспільств усе ще живе в умовній "мирній реальності", яка вже не відповідає дійсності. Це небезпечно. Бо якщо подивитися зовні – життя триває, все виглядає стабільно. Але ця "нормальність" може бути оманливою. Потрібно виходити з цієї зони комфорту і розуміти: проблеми самі собою не зникнуть.

Щоб вистояти, ЄС має змінитися – і процедурно, і політично. Але це складно, бо нинішні механізми дозволяють окремим країнам блокувати рішення. Як розірвати це замкнене коло – ключове питання для Європи. Саміти залишаються основним інструментом – але їхня ефективність має зростати. Неможливо постійно переносити рішення з одного саміту на інший – це вже стає небезпечним. Фактично зараз – момент істини для Європи. Багато говорили про "пробудження" – але після пробудження треба діяти. І, на жаль, цей перехід до реальних дій відбувається надто повільно.

– Тобто лише реальна ескалація може змусити діяти швидше?

– На жаль, саме так. Йдеться про серйозне силове протистояння – яке може радикально змінити підходи.

– Але ж тоді ціна буде дуже високою – і для них, і для нас.

– Саме так. І це вже давно не "їхнє" питання – це наше спільне питання. Тому що сьогодні ми, як ніколи, є частиною Європи. І з огляду на зміну позиції США, саме Європа стає нашим ключовим партнером.