Мир відкладається, поки палає Близький Схід: переговорний процес тріщить, а Росія виграє час і підвищує ставки. Інтерв’ю з Мережком

Війна на Близькому Сході, зокрема загострення навколо Ірану, різко змінила геополітичну оптику, у якій ще донедавна центральне місце займала Україна. Те, що виглядало як повільний, але системний переговорний процес між Росією, США та Україною, починає розсипатися під тиском нових криз. Перенесення чергового раунду перемовин, фактична пауза в роботі тристороннього формату та суперечливі сигнали з Вашингтона свідчать: увага ключового глобального гравця зміщується, а разом із нею – і пріоритети.

На цьому тлі виникає тривожне відчуття, що дипломатичний трек щодо України поступово втрачає динаміку і перетворюється на інструмент затягування часу. Москва, яка традиційно грає у довгу, отримує стратегічну паузу, тоді як Київ стикається з ризиком залишитися на периферії великої політики. Близькосхідний фактор фактично створює для Кремля вікно можливостей: поки США концентруються на Ірані, Росія може не лише уникати реального тиску, а й переглядати власні переговорні позиції у бік їхнього подальшого посилення.

Водночас риторика Вашингтона не демонструє готовності до ескалації тиску на Москву. Навпаки, дедалі частіше звучать сигнали, які в Росії трактують як підтвердження власної сили та правоти. Це створює парадоксальну ситуацію: переговори формально існують, але їхній зміст розмивається, а сам процес дедалі більше нагадує політичну декорацію без реального наміру досягти компромісу.

Європа у цій конфігурації також не виглядає монолітною. З одного боку, лунають заяви про необхідність збереження підтримки України, з іншого – дедалі гучніше обговорюються сценарії "нормалізації" відносин із Росією, повернення до економічного прагматизму і навіть можливих територіальних компромісів. Це лише підсилює відчуття стратегічної невизначеності.

У підсумку, питання вже не лише у тому, чи відбудеться наступний раунд переговорів, а в тому, чи збережеться сам сенс цього процесу в умовах, коли глобальний порядок денний стрімко змінюється.

Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA поділився народний депутат України, голова парламентського Комітету з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва Олександр Мережко.

– На тлі операції проти Ірану Трамп не має бажання докладно обговорювати мирний процес по Україні, який на сьогодні фактично заморожений. На ваш погляд, війна на Близькому Сході – це одна з ключових причин, чому зараз тристоронні зустрічі поставлені на паузу?

– На мою думку, це радше не причина, а зручний привід для Трампа. Тут варто розуміти особливості його політичної психології, його світогляду. Він мислить категоріями швидких перемог. Якщо таку перемогу здобути не вдається – він переключається на інший напрямок, де, як йому здається, результат можна отримати швидше. Тому так, формально перемовини зараз на паузі. Зовні це виглядає так, ніби Трамп повністю сконцентрувався на Близькому Сході, зокрема, на війні в Ірані, і, відповідно, приділяє менше уваги Україні. Але справа глибша. Він уже зрозумів – або починає розуміти – що того результату, на який він розраховував, просто не буде. Я маю на увазі швидку угоду. І тут є лише одна ключова перешкода – позиція Кремля, яку він не бажає змінювати за допомогою тиску.

Оскільки швидкої перемоги немає, а демонструвати успіхи потрібно, Трамп, умовно кажучи, починає "колекціонувати перемоги". Він уже нарахував їх вісім – принаймні, у власній риториці. І зараз він намагається додати до цього списку ще й Іран. Хоча навіть якщо він переключив увагу на Близький Схід, це не означає, що нікому займатися українським напрямком. Є його представники – Віткофф, Кушнер. Вони могли б цим займатися. Але попри це, процес фактично завис. І це показово. Тому якби був хоча б мінімальний прогрес – цей трек продовжувався б. Без жодних сумнівів. Бо Трампу потрібно, щоб це виглядало ефектно – на шпальтах газет, у заголовках світових медіа. Але прогресу немає. Тому він шукає інший майданчик для демонстрації "успіху" – Близький Схід. Проблема в тому, що і там, як ми бачимо, швидкого результату також не виходить.

– За словами українського президента, останні обговорення термінів наступного раунду переговорів почали нагадувати "мильну оперу". "Американці сказали, що готові зустрітися, але тільки в Америці, бо війна і ситуація з безпекою не дозволяють їм залишати США", – заявив Зеленський. Він також повідомив, що українська делегація була готова провести зустріч у Майамі, Стамбулі чи Вашингтоні, проте РФ відхилила цю пропозицію. У підсумку – ніхто нікуди поки так і не їде.

– До речі, порівняння з "Санта-Барбарою" – абсолютно влучне. Я добре пам’ятаю цей нескінченний серіал 90-х – без логіки, без завершення, просто процес заради процесу. От зараз відбувається те саме. Це натяк на головне: ці перемовини не мають ні змісту, ні реальної перспективи завершення. І тут важливо розуміти логіку Путіна. Він використовує будь-яку ситуацію – зокрема й паузу в перемовинах – виключно у своїх інтересах. Йому не потрібен результат. Перемовини для нього мають лише одну функцію – уникнення санкцій з боку Трампа. Все. Це не про мир, не про домовленості. Це про процес, який дозволяє продовжувати війну, знищувати Україну, бити по інфраструктурі – і водночас уникати жорстких рішень Заходу. І зараз росіяни починають демонстративно "не знаходити можливості" приїхати – то в Туреччину, то в Швейцарію.

Чому це важливо? Бо це показує: у них немає навіть мінімального бажання рухатися вперед. Навіть питання локації абсолютно другорядне. Вони і це перетворюють на інструмент затягування. Бо їхня стратегія проста: тягнути час і уникати санкцій.

– Тобто, якщо узагальнити: Близький Схід – це лише привід. А реальна причина – в тому, що стратегічна мета Росії не змінилася? Фактично – знищення України. Максимум – буферна зона без реальної державності. І це, можливо, і є головна причина, чому перемовини не дають результату – і, скоріш за все, не дадуть.

– Саме так. Коли Росія відчуває слабкість – вона одразу цим користується. І зараз, на їхню думку, вони відчули слабкість з боку американської адміністрації. Раніше Путін був обережнішим. Його стримував фактор непередбачуваності Трампа – ця так звана "стратегія божевільного", як у Ніксона під час війни у В’єтнамі. Путін не був упевнений, як Трамп може повестися. А зараз – ця обережність зникла. Він вирішив, що Трамп втрачає інтерес до теми. І почав діяти значно нахабніше.

– Стамбульські домовленості 2022 року більше не відповідають нинішній ситуації у війні. Про це заявив міністр закордонних справ РФ Лавров. За його словами, Росія відмовляється припинити війну, навіть якщо Україна "визнає реалії на місцях" і повністю виведе війська з Донбасу. Ці нові вимоги Кремля – це те, про що ви зазначили – Кремль відчув свою силу через зміни у світі?

– Це про головне – Путін ніколи не відмовлявся і не відмовиться від своєї базової мети: знищення України. Він діє як злочинець, який розуміє: єдиний спосіб уникнути відповідальності – довести справу до кінця. І зараз, відчувши, що Трамп фактично відволікся, він починає підвищувати ставки. І тут ключова проблема: Росія не розуміє, що таке компроміс. Вони не визнають домовленостей, не дотримуються угод, не сприймають обіцянок як зобов’язання. Якщо ви погоджуєтесь на щось – вони одразу висувають нові вимоги. Це нескінченний процес. І саме тому будь-яка спроба "домовитися посередині" з ними приречена.

Саме тому немає сенсу вести з ними перемовини. Ми це добре знаємо з власного досвіду – Мінський процес. Це прекрасно розуміють країни Балтії, це розуміє Польща. Але чомусь у наших американських партнерів і друзів ці ілюзії ще залишаються. Я це називаю проєкцією чесної людини: чесна людина думає, що й оточення таке саме. Але, на жаль, на міжнародній арені це не працює.

Можливо, Трамп виходить із логіки: якщо я вірю в компроміс, то й Путін має межі апетитів. Але насправді ці апетити безмежні. Єдиний спосіб комунікації з Путіним і Росією – це сила, постійний тиск і рішучість. Будь-які компроміси не працюють, бо одразу з’являються нові, ще абсурдніші вимоги. Це і є суть політики умиротворення – історично доведено її хибність. Якщо ви поступаєтесь агресору, думаючи, що він зупиниться, – ні, він не зупиниться. Його зупиняє тільки сила. Це ключовий урок ХХ століття, який варто було б засвоїти.

– Щодо настроїв у США. Трамп знову висловив невдоволення політикою України, фактично звівши все до персонального фактору Зеленського: мовляв, проблема тільки в ньому, а Путін нібито готовий до миру. Цю тезу він повторює від початку – "в України немає карт", "Росія перемагає". І, до речі, ці ж наративи озвучує Тулсі Габбард, яка очолює американську розвідку. Вона прямо говорить, що Росія виграє і буде просуватися далі. Тобто ми бачимо, звідки береться ця логіка.

– Насамперед скажу відверто: мені боляче чути такі заяви. Коли під час війни ображають президента – це ображає і державу, бо президент у цей момент є її символом. Це несправедливо. Чому так відбувається – однозначної відповіді немає, але є пояснення. Наприклад, Фіона Гілл, яка працювала з Трампом і добре знає Росію, говорить про це як про прояв бізнесового мислення. Трамп мислить категоріями угод і вигоди. Але політика і бізнес – різні речі. І Путін цим користується. Він фактично пропонує "угоди" – доступ до ресурсів, до Арктики, якісь фантастичні проєкти на трильйони доларів. Це виглядає як спроба зацікавити Трампа, апелюючи до його бізнес-логіки. Можливо, пояснення частково в цьому.

Водночас я не вважаю, що все зводиться до однієї людини. Зовнішня політика США – це складний бюрократичний процес, де задіяні численні інституції, починаючи з Держдепу. І є надія, що там працюють люди, які керуються не бізнес-інтересами, а національними та геополітичними інтересами США, а також цінностями, на яких базується американська держава. Тим більше, що це символічний рік – 250 років Декларації незалежності. І це теж про цінності. Я сподіваюся, що ці інституції зможуть стримувати спроби будувати "бізнес із Росією" за рахунок України.

– Посилює позиції Росії у переговорному процесі й тимчасове послаблення санкцій, яке запропонував Трамп. Канцлер Німеччини Мерц це рішення різко розкритикував, як і загалом Європа, заявивши, що це не наближає мир, а навпаки – посилює агресію Путіна.

– Я повністю погоджуюся з цією оцінкою. По-перше, це небезпечний прецедент. Санкції складно запровадити, але ще складніше повернути їх назад після послаблення. По-друге, Путін воює доти, доки має фінансовий ресурс. А ці рішення фактично дають йому гроші на війну. Це пряме підсилення його воєнної машини і відтермінування миру. І навіть з логіки самого Трампа – це контрпродуктивно, якщо він справді хоче швидкого завершення війни. Називають різні цифри, але навіть 10 мільярдів доларів – це величезний ресурс для ведення війни. І в підсумку це означає нові удари, нові руйнування і нові жертви серед цивільного населення України. Ось реальна ціна таких рішень.

– Маємо загрозливі заяви з Європи. Переговори щодо України наближаються до "моменту істини", який може змусити Київ ухвалити поступку території Москві. Про це заявив президент Фінляндії Олександр Стубб. На його думку, Європі, можливо, доведеться де-факто визнати потенційні територіальні поступки з боку України на користь Росії. Окрім того, напередодні саміту в Брюсселі лунали заяви про необхідність "нормалізації" відносин із Москвою, повернення до дешевих енергоносіїв і таке інше. Чи не підсилює це переговорну позицію Кремля більше, ніж будь-які дипломатичні зусилля? Як ви це оцінюєте?

– Це дуже тривожні сигнали. Якщо говорити про заяви президента Фінляндії, то раніше вони були доволі зваженими. Його ідея про те, що Європа може допомогти США на Близькому Сході в обмін на підтримку України, виглядає логічною і навіть перспективною.

Щодо територіальних поступок – тут треба чітко розуміти: мова не може йти про юридичне визнання анексії, наприклад, Криму. Це неможливо ні для України, ні для Європи. Бо це руйнує весь післявоєнний європейський порядок, побудований на принципі непорушності кордонів. Якщо відкрити цю "скриньку Пандори" і визнати, що силою можна змінювати кордони – це створить загрозу для всієї Європи. Тому на це ніхто не піде. Що саме мав на увазі Стубб – питання відкрите. Можливо, йдеться про замороження конфлікту по лінії фронту. Але я переконаний: ні про які офіційні територіальні поступки не може бути й мови. Інакше це означатиме відкат до XIX століття і фактичне знецінення уроків двох світових воєн.

– Антоніу Кошта, голова Європейської ради, заявляє, що Європа має бути готова підхопити переговорний процес, якщо США відійдуть. Чи може Трамп відійти від переговорного процесу? Наприклад, відмова Європи від допомоги США в Ормузькій протоці може наштовхнути Трампа на думку, що війна в Україні зовсім не стосується Америки?

– Ми маємо виходити з норм міжнародного права. НАТО – це оборонний альянс, і механізм статті 5 працює лише тоді, коли одна з країн-членів зазнала нападу. У випадку Близького Сходу цього немає. Тому вимагати автоматичного залучення НАТО – некоректно.

Чи може Трамп вийти з НАТО? Риторика була суперечливою, такі натяки лунали. Але я не думаю, що це відбудеться. Водночас є небезпечний період – до проміжних виборів у США. До листопада можливі різкі, суперечливі заяви, зокрема, щодо трансатлантичної єдності. Це частина внутрішньої політичної боротьби. Цей період потрібно просто пройти. Після виборів ситуація, ймовірно, стабілізується. Я не думаю, що Трамп вийде з переговорів, але до листопада його участь може бути обмеженою або менш передбачуваною.

Тому я б сказав так: приблизно 70% – що не станеться, і 30% – що такий сценарій можливий. Політика, особливо зовнішня, непередбачувана. Але самі такі заяви з боку Європи дуже важливі. Вони потрібні, щоб у Путіна не виникло ілюзії вакууму, що Україна залишиться сам на сам. Це сигнал: є план Б, є готовність підхопити процес. І, до речі, Україна завжди виступала за участь Європи в переговорах – це додаткові гарантії. Тому такі заяви мають значення, навіть якщо США не вийдуть із процесу.

Загалом, участь європейців у переговорах щодо завершення війни в Україні – ключове питання. Та зараз я не бачу єдиної, консолідованої позиції європейських лідерів – Великої Британії, Німеччини, Франції. Якби була чітка, жорстка спільна позиція з вимогою участі в переговорах, це могло б вплинути на Трампа. Але поки що лунають окремі голоси, швидше в м’якому форматі. Європа говорить, але не наполягає як єдиний політичний центр сили. І саме це є головною проблемою на сьогодні.