Мир до зими чи нова ескалація: що стоїть за останніми заявами та діями Києва та Москви. Інтерв’ю з Безсмертним

Поки в Європі та США тривають дискусії про можливі мирні формули, нічні удари по Києву та інших українських містах повертають розмову до реальності – Кремль не розглядає переговорний процес як шлях до завершення війни. Навпаки, Путін продовжує робити ставку на виснаження України через повітряний терор, намагаючись компенсувати обмежені результати на полі бою ударами по цивільній інфраструктурі та мирному населенню.

Дані про уповільнення російського просування та окремі успіхи українських сил ставлять під сумнів здатність Кремля досягти цілей військовим шляхом. Тактика Кремля дедалі більше нагадує спробу перевести війну із протистояння армій у війну ресурсів, витривалості та демографії. Ракетні атаки мають не лише військову, а й психологічну мету: створити атмосферу постійної небезпеки, стимулювати нові хвилі міграції та підірвати впевненість суспільства у перспективі швидкого завершення війни. Однак сама структура останніх ударів свідчить і про іншу тенденцію – Росія змушена дедалі активніше використовувати різні типи озброєння одночасно, включаючи переобладнані морські ракети, що може свідчити про поступове виснаження окремих запасів високоточного озброєння.

На цьому тлі Київ продовжує публічно демонструвати готовність до пошуку шляхів завершення війни. Українська влада говорить про бажання досягти результату до зими, розраховуючи як на дипломатичні зусилля партнерів так і на ракетно-дронові удари по РФ. За кілька годин до прибуття Путіна на сакральний для нього Петербурзький економічний форум українські дрони атакували Петербурзький нафтовий термінал - одне з найбільших нафтоперевалочних підприємств Росії. Удар став не лише атакою на важливий економічний об’єкт, а й символом вразливості російської системи безпеки. Пожежа над другою столицею РФ у день візиту російського диктатора до рідного міста чудово демонструє нездатність Кремля захистити стратегічну інфраструктуру навіть у своєму символічному центрі.

Своїми думками щодо цих та інших питань у ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA поділився український дипломат і політик Роман Безсмертний.

– Хотів би розпочати зі палаючої теми – у прямому й переносному сенсі. Україна атакувала Петербург. Уражено нафтовий термінал "Санкт-Петербург", кораблі та об’єкти інфраструктури в порту Кронштадт. І все б нічого, чергова результативна атака, які відбуваються постійно, але саме зараз розпочав роботу сакральний для Путіна захід – Петербурзький міжнародний економічний форум (ПМЕФ-2026). Очікується прибуття особисто й російського диктатора, який має виголосити чергову "історичну" промову. Наскільки, на ваш погляд, болісною для Кремля виглядає ця картина палаючого Петербурга і показовою величністю на ПМЕФ? Наскільки це б’є по репутації особисто Путіна?

– Для Путіна це справді дуже серйозний удар. За роки його диктатури всі звернули увагу на одну особливість – він мислить символами. Постійно надає значення знакам, символічним жестам, різним демонстративним подіям. Та й уся кремлівська верхівка живе в цій логіці. Як казав той самий Ушаков, мізки вони часто не вмикають. Натомість працюють у режимі символів, прикмет, особливих знаків і явищ. Дуже часто вдаються до різного роду містики та псевдоаналітики. На цьому значною мірою й тримається вся ця система. Для такого суспільства, яке вони побудували, подібні речі мають велике значення. Тому зрозуміло, що ця атака спричинить серйозний шок в оточенні Путіна.

Сама атака показала дуже важливу річ. Очевидно, що основні сили ППО були стягнуті саме навколо місця проведення так званого економічного форуму. Хоча всі чудово знають, що заходи в Санкт-Петербурзі та Сочі давно перетворилися не стільки на економічні форуми, скільки на майданчики для зустрічей кремлівської агентури та людей, які працюють на російські інтереси по всьому світу. До речі, саме на одному з таких заходів свого часу відбулося остаточне політичне "перемикання" Орбана, коли його вивели з пасивного режиму й перевели в активний режим роботи на Кремль. Тому буде дуже цікаво подивитися, хто цього разу там з’явиться. Це покаже, хто й надалі готовий співпрацювати з Москвою.

Але той переляк і той галас, який уже здійнявся в російських елітах, безумовно впливатиме на поведінку Путіна. Зверніть увагу: останніми днями він або згадував Старобільське, або розповідав про якусь помсту "хунті" й нові етапи війни. Тобто інформаційно він явно нагнітав ситуацію. Хоча ми вже говорили про те, що Росія фактично вперлася в стелю своїх виробничих можливостей – як щодо безпілотників, так і щодо балістичних та крилатих ракет. Так, у порівнянні з 2023 роком виробництво зростало, але зараз воно виходить на межу своїх можливостей. Далі суттєво нарощувати обсяги стає дедалі складніше. Саме тому вони дедалі більше компенсують реальні обмеження інформаційно-психологічними операціями.

– При цьому Київ пережив одну з наймасштабніших атак за останні місяці. Є загиблі, поранені, зруйновані житлові будинки. На ваш погляд, чого Путін домагається такими діями? Заяви про Старобільське й про те, що "Україна захотіла нового рівня війни", ми чуємо вже не перший тиждень. То про що йдеться? Це терор проти мирного населення? Це і є той самий "новий рівень війни" у розумінні Путіна? Він намагається зламати українське суспільство і змусити його тиснути на владу заради переговорів на російських умовах? Які можна зробити висновки з цього продовження російського повітряного терору?

– Мушу погодитися з вашою оцінкою. Москва мислить власними категоріями та власною системою цінностей. Вони справді розраховують на те, що масованими ударами зможуть зламати волю населення й спровокувати масштабне суспільне невдоволення. Але, як ми бачимо, отримують абсолютно протилежний результат. По-друге, це ще й свідчення того, що ситуація на фронті для Москви далека від комфортної. Додайте сюди й те, що ці напади добре характеризують загальний стан російського потенціалу. Як абсолютно справедливо зазначила посолка Європейського Союзу в Україні Катаріна Матернова, подібна поведінка може свідчити про те, що Росія використовує накопичений ресурс на межі своїх можливостей. Вони збирають максимум наявних засобів і кидають їх у бій.

Якщо подивитися на оцінки українських та західних аналітиків, то вони дедалі частіше сходяться в одному – виробничий потенціал Росії наблизився до свого максимуму. Тому для України зараз критично важливими залишаються три напрямки. Перший – нарощування можливостей захисту неба. Другий – удари по виробництву балістичних ракет, крилатих ракет і безпілотників. Третій – атаки на підприємства, які виробляють компоненти та паливо для ракетних систем. Якщо ці три напрямки вдасться системно реалізовувати, то становище Москви стане значно складнішим.

– Тобто, попри гучні заяви Кремля, російський ракетний потенціал усе ж має свої обмеження? І використання морських ракет для ударів по сухопутних цілях може свідчити про наявність певних проблем із виробництвом та накопиченням необхідних запасів?

– Є кілька моментів, на які варто звернути увагу. Перший – ракети "Іскандер". При вартості до трьох мільйонів доларів за одиницю вони залишаються критично залежними від імпортних компонентів. Електроніка там або китайська, або західного виробництва. Якщо умовно розкласти систему на складові, то приблизно половина критичних електронних компонентів має західне походження. Йдеться про напівпровідники, чіпи та інші високотехнологічні елементи. Тому ключове завдання Заходу – забезпечити реальне виконання санкцій і перекрити доступ Росії до цієї продукції. Без таких компонентів ракети втрачають точність, надійність і частину своїх характеристик.

Інша категорія – це ракети "Кинджал". Їхня вартість становить від 13 до 15 мільйонів доларів за одиницю, і вони ще більш залежні від імпортних технологій. Саме тому західні експерти регулярно звертають увагу насамперед на ці два типи озброєнь. Якщо говорити про ефективність української ППО, то загальний показник перехоплення повітряних цілей перевищує 90%. Але щодо балістичних ракет ситуація складніша. Саме тут критично важливими залишаються ракети PAC-3 для систем Patriot. І проблема полягає в тому, що сьогодні не лише Україна, а й уся Європа стикається з дефіцитом цих ракет. За окремими оцінками, дефіцит власного європейського виробництва становить близько 300 одиниць на рік. Тому необхідно або збільшувати виробничі потужності в Німеччині, або запускати додаткові лінії в інших країнах, зокрема в Польщі. І це вже не лише українська проблема. Це проблема всієї європейської системи безпеки.

Другий напрямок – подальше обмеження доступу Росії до західної електроніки та напівпровідників. Третій – пошук механізмів обмеження доступу до рідкісноземельних металів, без яких сучасне ракетне виробництво також значною мірою залежне від імпорту. Варто звернути увагу й на те, що останнім часом з’являлися повідомлення про використання в окремих системах компонентів білоруського виробництва. Фактично йдеться про копіювання та відтворення західних технологій. Якість таких аналогів часто поступається оригіналам, але Росія все одно змушена їх використовувати.

Показовим є й інше. Якщо аналізувати дати виробництва ракет, які застосовуються проти України, то багато з них надходять на бойове використання буквально через кілька тижнів після сходження з конвеєра. Тобто значних накопичених запасів уже немає. За окремими оцінками, стратегічний резерв таких ракет може становити приблизно 100–150 одиниць. Саме тому можна говорити про те, що Росія наблизилася до межі своїх можливостей. І якщо Україні вдасться посилити систему ППО – як шляхом отримання нових ракет, так і шляхом залучення додаткових механізмів захисту повітряного простору з боку наших європейських партнерів, – це суттєво змінить ситуацію на її користь.

– Власне, тут ключове…"якщо". Щодо "парасольки", то цій темі вже не один рік, але поки що вона виглядає досить віддаленою перспективою. А якщо говорити про посилення ППО, чи можемо ми реально на це розраховувати, зважаючи на те, що Сполучені Штати дедалі глибше втягуються в протистояння з Іраном? Чи до завершення цієї кризи про суттєве посилення допомоги можна особливо не говорити?

– Я переконаний, що Німеччина буде нарощувати свій потенціал, тому що це критично важливо як для самої Німеччини, так і для всієї Європи. У цьому відношенні можна розраховувати на те, що Україна отримає свою частку цих можливостей. Більше того, зараз Німеччина фактично працює і на Сполучені Штати Америки, тому що американці законтрактували значну частину того, що виробляють німецькі підприємства. Я маю на увазі насамперед ракети для комплексів Patriot.

– Чи можуть вони збільшити виробництво прямо зараз?

– Можуть. І саме над цим зараз працюють, у тому числі в межах програм фінансування НАТО. Приїзд генерального секретаря НАТО Рютте до Києва також буде стосуватися питань розширення допомоги Україні саме в частині постачання ракет для систем ПРО та ППО. На сьогодні Україна використовує декілька різних систем, тому все це потребує зміцнення, вдосконалення та збільшення запасів з огляду на хвилеподібний характер атак, які ми спостерігаємо останнім часом.

– Ви зазначили, що посолка ЄС в Україні говорила про те, що військові невдачі Росії підштовхують Путіна до ще більшого терору проти мирного населення України. За даними DeepState, у травні цього року Україна відбила більше територій, ніж втратила. Вперше з 2023 року. На ваш погляд, чи збільшують військові невдачі на фронті ризик політичних змін у Кремлі? Чи там усе настільки залито бетоном, що крізь нього ще багато років нічого не проросте?

– Я думаю, що такого пристрою у світі поки що не винайшли, який міг би миттєво зруйнувати те, чим там усе залито. Я належу до тих людей, які вважають, що сподіватися на те, ніби певний політичний чи міжнародний тиск справить вирішальне враження на Путіна, не варто. На нього можуть вплинути не просто успіхи України на фронті, а масштабні силові удари по його можливостях продовжувати війну. Саме тому я постійно говорю про необхідність знищення виробничої бази – підприємств із виробництва безпілотників, балістичних та крилатих ракет, а також економічної інфраструктури, яка забезпечує виготовлення палива та інших компонентів для військової машини Росії. Тоді він почне нервувати. Але навіть у такому випадку Путін усе одно продовжуватиме кидати війська в штурми. Для нього іншого способу існування просто немає. Для нього завершення війни на умовах поразки – це не лише політична смерть, а й питання особистого виживання. Він це чудово розуміє.

Тому всі розмови про те, що можна досягти якихось фундаментальних домовленостей, що можлива заморозка війни чи стабільний компроміс, я розглядаю як самообман. Так вважав раніше і так вважаю зараз. Ми маємо справу з людиною, для якої питання стоїть не між війною і миром, а між різними варіантами власного політичного фіналу. Всі ці балачки про те, що Путін ось-ось готовий щось підписати, я вже давно не сприймаю серйозно. Єдине, що мене справді насторожує, – це коли про це починає говорити Трамп. Мені здається, він досі до кінця не усвідомлює, з ким саме має справу.

– "Конфлікт в Україні можна завершитися до кінця дня, якщо Володимир Зеленський надасть ЗСУ наказ піти з регіонів Росії", – чергова заява з Кремля. На цьому фоні дій та заяв російської влади, як можна трактувати слова глави Офісу президента України Кирила Буданова про те, що глава держави поставив завдання завершити війну до кінця року і що над цим будуть активно працювати? Багато хто пов'язує це з виборами до Конгресу США, які відбудуться восени, і припускає, що Трампу та республіканцям дуже потрібен хоч якийсь результат у вигляді припинення війни в Україні. Наскільки реалістичним вам видається такий сценарій, якщо виходити з тієї логіки поведінки Путіна, про яку ми щойно говорили?

– Якщо подивитися на те, як цю тему обговорюють провідні аналітичні центри та світові видання, то існує щонайменше шість різних пояснень, чому Буданов говорить про завершення війни до кінця року і чому президент поставив відповідне завдання. Особисто я схиляюся до думки, що значною мірою це елемент гри навколо Трампа. Використовується його власна переговорна стилістика – усі говорять про угоду, усі прагнуть угоди, і українська сторона також демонструє готовність працювати в цьому полі. Але насправді ключовою буде інша обставина. До осені Москві потрібен слабкий і хиткий Трамп. Саме під це багато в чому й вибудовується нинішня стратегія Кремля.

Подивіться на ситуацію навколо Ірану. На мою думку, він не отримає там тієї великої угоди, на яку розраховує. Його поступово заводять у ситуацію, де він змушений реагувати на події, а не формувати їх. Звідси й дедалі більш емоційна реакція на союзників і партнерів. Спочатку конфлікти з європейцями, тепер різкі випади на адресу Нетаньягу. Це свідчить про високий рівень нервозності. У результаті Москва, Тегеран і Пекін отримують дедалі більше можливостей використовувати ці слабкості. І чим більше він буде зриватися на партнерів, тим більше шкоди це завдаватиме міжнародному авторитету Сполучених Штатів. Саме тому осінь може стати для нього надзвичайно складним політичним періодом.

– На цьому тлі знову з'являється інформація про можливий візит американських посланців до Києва, а потім і до Москви. На тлі того, що Москва робить і чого вона прагне, яка може бути мета таких поїздок? Заради якого конкретного результату?

– Навіть попри слова Буданова я б усе одно поставив під сумнів сам факт такого візиту. Насамперед тому, що не бачу зрозумілої практичної логіки від приїду Віткоффа та Кушнера до Києва.  Що стосується Москви, то такий візит я допускаю. Контакти між американськими представниками та російською стороною тривають постійно. І якщо в Кремлі побачать для себе додаткову вигоду, вони легко організують подібну зустріч. У мене складається враження, що зараз ініціатива значною мірою перебуває саме в руках Москви. Вона намагається використовувати американські переговорні канали у власних інтересах. Саме тому я доволі скептично ставлюся до перспектив швидкого приїзду таких посланців до Києва.

– Чому тоді про це говорить Буданов?

– Якщо лунають заяви про можливість завершення активної фази війни до холодів, то необхідно демонструвати певні ознаки руху в цьому напрямку. Одним із таких сигналів і стають розмови про можливі переговори чи візити. Але для реального просування до такого сценарію потрібен зовсім інший набір передумов. Ми вже говорили про це раніше. Насамперед йдеться про закриття українського неба, про нарощування можливостей ППО та ПРО, про створення умов для системних ударів по російській виробничій базі й обмеження здатності Росії здійснювати масштабні хвилеподібні атаки. Європа ці потреби добре розуміє. Там чудово знають, які ресурси для цього необхідні.

Ключове питання полягає в іншому – потрібна координація між Вашингтоном, європейськими союзниками, Україною та партнерами на Близькому Сході. Тому що часто звучить питання: якщо ресурси підуть на Близький Схід, то що залишиться Україні? Насправді відповідь полягає саме в координації. Якби США, Європа, Україна та Ізраїль діяли максимально синхронно, погоджували пріоритети, послідовність рішень, тактику та стратегію, то можливості авторитарних держав були б значно меншими.

Проблема полягає в тому, що сьогодні ці процеси часто відбуваються паралельно, а не спільно. У результаті Європа зосереджується на власних завданнях разом з Україною, Ізраїль вирішує свої проблеми, а політика Вашингтона часто виглядає суперечливою навіть для самих американців. І чим ближче до осені, тим помітнішою може ставати ця проблема.