Блог | Історична пам'ять не має бути російською зброєю, або Як правильно реагувати на дії Польщі

Іноді в політиці найкраща відповідь – це не симетричний удар у відповідь, а хід, після якого опонент раптом починає виглядати не сильним, не принциповим, не моральним арбітром, а просто дрібним чиновником із великою печаткою і маленьким горизонтом мислення. 

Історія з польським Орденом Білого Орла саме така.

Поляки вирішили зробити символічний жест. Забрати, переглянути, принизити, показати, що українська пам’ять має проходити через польську політичну цензуру, особливо тоді, коли у Варшаві комусь дуже хочеться поговорити з власним виборцем мовою старих образ, а не мовою спільної безпеки.

Українська відповідь із поверненням орденів була правильною. Зеленський, Кучма, Ющенко, Порошенко – люди, які в українській політиці часто не можуть домовитися навіть про колір неба, раптом стали в один ряд. І це, без перебільшення, добрий момент. Не тому, що орден перестав мати значення, а тому, що стало зрозуміло: є речі, де український політичний клас ще здатен не торгуватися за аплодисменти чужого двору.

Але я би на цьому не зупинявся.

Бо просто повернути орден – це гідно, але це все одно гра за правилами того, хто першим кинув фішку на стіл. Вони зробили жест – ми відповіли жестом. Вони натиснули на історичну рану – ми показали, що нам болить. Вони вивели нас у площину образи – і ми ризикуємо там залишитися.

А Україні потрібен інший хід.

Не скандал. Не істерика. Не змагання, хто голосніше крикне про Волинь, УПА, операцію "Вісла", спалені села, могили, пам’ятники і всю ту страшну спадщину ХХ століття, в якій мертві давно не можуть себе захистити, зате живі політики дуже люблять ними торгувати.

Україна мала би сказати Польщі дуже спокійно: добре, якщо ви хочете говорити про історичну правду, давайте говорити про всю історичну правду.

Не вибіркову.

Не передвиборчу.

Не таку, де польський біль священний, а український біль десь на полях протоколу.

Не таку, де українці мають стояти з опущеними очима, а польська політична еліта знову видає собі моральний мандат на повчання.

Треба запропонувати створення великого українсько-польського Фонду пам’яті, правди і порятунку. З відкритими архівами, спільними ексгумаціями, дослідженнями, меморіалізацією польських жертв на українській землі і українських жертв на польській землі. Без торгівлі кістками. Без історичного шантажу. Без цього принизливого "а ви спочатку визнайте, а ми потім подумаємо, чи ви достатньо покаялися".

Бо доросла пам’ять не може бути односторонньою.

Якщо ми визнаємо біль поляків – а ми маємо його визнавати, бо сильна нація не боїться чужого болю, то Польща так само має визнати український біль. Операцію "Вісла". Знищені українські громади. Зруйновані церкви. Могили, які роками лишалися без права на гідність. Тисячі людей, які теж не були статистикою, а були чиїмись дітьми, батьками, матерями, священниками, селянами, вчителями.

І от тоді польський жест із орденом починає виглядати зовсім інакше.

Бо вони хотіли поставити Україну в позицію винного школяра біля дошки. А Україна мала би відповісти: добре, відкриваємо всю книгу, але читаємо її разом, від першої до останньої сторінки.

Другий хід мав би бути ще сильнішим.

Україна повинна заснувати окрему українську відзнаку для поляків, які реально допомагали українцям після 24 лютого 2022 року. Не для політиків, які сьогодні стоять біля українського прапора, а завтра шукають голоси серед тих, кому українці заважають жити. А для волонтерів, лікарів, водіїв, родин, мерів міст, журналістів, прикордонників, залізничників, простих людей, які приймали наших жінок і дітей, возили допомогу, відкривали двері, ризикували репутацією, часом, грошима і нервами.

Оце була б справжня асиметрія.

Польський президент забирає орден у президента України.

Україна у відповідь нагороджує польських громадян, які поводилися як союзники тоді, коли це було не темою для телевізійного ток-шоу, а питанням людської совісті.

І тоді вся конструкція польського політичного шантажу сиплеться.

Бо ми не сваримося з польським народом. Ми не плюємо в бік Польщі. Ми не кажемо, що нам байдуже до польського болю. Ми кажемо значно сильнішу річ: ми бачимо різницю між Польщею як народом, який багато зробив для України, і польською політичною кон’юнктурою, яка знову вирішила погратися сірниками біля бензину історії.

Третій хід – найважчий, але найважливіший.

Україна має публічно сказати, що історична пам’ять не може бути російською зброєю.

Бо Москва саме цього й хоче. Щоб українці і поляки знову почали доводити одне одному, хто більше страждав, хто більше винен, чия могила важливіша і чия сльоза має більшу дипломатичну вагу. Москва не потребує перемоги в цій дискусії. Москві достатньо, щоб ця дискусія стала отрутою.

І тому відповідь України має бути не слабкою, а дорослою.

Ми повертаємо ордени, бо не приймаємо приниження.

Ми відкриваємо правду, бо не боїмося історії.

Ми вшановуємо польських друзів, бо не плутаємо народ із політиками.

Ми вимагаємо пам’яті про українських жертв, бо гідність не може бути односторонньою.

Ми не дозволяємо Москві залізти між Києвом і Варшавою через старі могили, бо чудово знаємо, хто найбільше радіє, коли українці й поляки починають гризтися.

Оце і є сильна позиція.

Не "ми образилися".

Не "ми вам теж щось заберемо".

Не "ах ви такі-сякі".

А спокійне, холодне, державне: панове, ви хотіли зробити з ордена батіг, а ми зробимо з цього моменту тест на дорослість.

І якщо польська сторона справді хоче правди – ми готові.

Якщо хоче пам’яті – ми готові.

Якщо хоче примирення – ми готові.

А якщо хоче просто використати історію як партійний інструмент, тоді не треба прикриватися мертвими. Бо мертві не мають бути реквізитом для живих кар’єр.

У цьому і полягає різниця між державою, яка має гідність, і політиками, які мають тільки вибори.