Існують кулуарні домовленості США, України та РФ після "триденного перемир’я": на що штовхає Путіна ганебний парад та політичне приниження? Інтерв’ю з Котовим

Парад 9 травня, який роками був головною вітриною російської влади, цього разу перетворився на демонстрацію страху, ізоляції та внутрішньої нервозності Кремля. Те, що ще кілька років тому виглядало як ритуал демонстративної впевненості, у 2026 році дедалі більше нагадує спробу приховати власну вразливість. Скорочений до 45 хвилин захід без танків, важкої бронетехніки та звичних ракетних комплексів показав головне – Москва вже не здатна гарантувати навіть символічну безпеку у власній столиці.

Ще показовішим стало те, що Кремль фактично змушений був просити про тимчасове перемир’я під проведення параду. Російська сторона через контакти зі США та особисто Дональдом Трампом намагалася отримати гарантії того, що Червона площа не стане мішенню у дні святкувань. І сам факт таких переговорів виглядає політичним приниженням для влади, яка роками переконувала світ у власній військовій перевазі. Виходить, парад "перемоги" у Росії тепер залежить не від сили Кремля, а від домовленостей інших світових гравців.

Не менш символічною стала й міжнародна картина щодо Москви. Якщо у 2025 році Кремль ще намагався демонструвати образ глобальної підтримки за участі Сі Цзіньпіна та делегацій із інших країн, то тепер Росія виглядала значно самотнішою. Китай не надіслав окремої урядової делегації, а президентів Казахстану й Узбекистану, за інформацією російських джерел, Путіну довелося буквально в останню хвилину вмовляти приїхати. Навіть союзники Кремля дедалі чіткіше сприймають територію РФ як зону ризику, а самого Путіна – як токсичну фігуру.

Щодо заяв російського диктатора, як завжди, у них було багато суперечливого. Для внутрішньої аудиторії – риторика про "війну до перемоги" та протистояння із Заходом. Для зовнішньої – сигнали про можливе завершення війни й навіть готовність до зустрічі із Зеленським у третій країні. Але однозначно одне – це явно не демонстрація впевненості. Це спроба одночасно втримати мобілізаційну істерію всередині країни, яка явно пішла на спад, паралельно переконати зовнішній світ, що Кремль нібито готовий до переговорів.

Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA поділився експерт з публічної політики, кандидат наук з державного управління Ілля Котов.

– Уся історія з парадом виглядає як низка політичних принижень для Кремля: від спроб домогтися перемир’я через проблеми з безпекою до умовлянь союзників відвідати Москву. Дійство, яке раніше використовувалося для демонстрації величі російської армії, включно з міжконтинентальними балістичними ракетами, цього року пройшло без танків та іншої важкої техніки на Красній площі. І що ще більш прикре для Кремля, без особливої кількості гостей. Ще кілька років тому подібне здавалося неможливим.

– Відверто кажучи, те, що відбулося, важко назвати парадом у звичному розумінні цього слова. Ви дуже правильно підібрали визначення "дійство", тому що це справді було дійство. І, по суті, ганебне шоу, яке вкотре показало, що Росія сьогодні є максимально слабкою державою. Фактично, єдине, що хоч трохи врятувало обличчя російського диктатора, це приїзд окремих гостей в останній момент. І це теж виглядає принизливо. Якщо виходити з інформації, яка з’являлася у медіа, Путін буквально вмовляв президента Казахстану та президента Узбекистану приїхати на цей захід. Ймовірно, були певні домовленості й торги, після яких вони погодилися. Тобто саме їхня присутність як лідерів суверенних держав бодай частково врятувала ситуацію. Але загалом це виглядало ганебно. Передусім через сам формат. Сорок п’ять хвилин – важко назвати це повноцінним парадом.

По-друге, була відсутня техніка. І коли російський диктатор говорить, що вся техніка потрібна на фронті, ми чудово розуміємо справжню причину. Її просто немає. Уже п’ятий рік поспіль Сили оборони України вибивають можливості російської армії. А потенціал виробництва нової техніки у сучасної Росії зовсім не такий, як був у Радянського Союзу. І це ще один показник реального стану справ.

Фактично, це була повноцінна політична ганьба. Путін намагався уникнути репутаційного удару у випадку можливих атак по Москві, але уникнути загального відчуття провалу йому не вдалося. І не варто думати, що росіяни цього не бачать. Вони також спостерігають і роблять власні висновки.

– Закордонні лідери, які прибули до Москви на 9 травня, за словами Володимира Путіна, проявили "особисту мужність". На параді його підтримали президенти Білорусі, Казахстану та Узбекистану, а також лідери Лаосу й Малайзії. Водночас у попередньому списку Кремля президентів Казахстану й Узбекистану не було. Їхня поява збіглася із заявою Дональда Трампа про можливе перемир’я 9-11 травня, що могло стати сигналом безпеки для гостей Москви. Це означає, що пострадянський простір просто розсипається на очах для Путіна?

– Це показник втрати поваги та втрати суб’єктності Росії. Подивімося хоча б на Азербайджан. Відносини між Баку та Москвою суттєво погіршилися після збиття літака, але це лише одна з причин. Насправді Азербайджан ніколи не сприймав Росію як справжнього партнера і підтримував дипломатичні контакти радше з прагматичних міркувань. Подивімося також на Вірменію та позицію Пашиняна. Російські пропагандисти зараз прямо погрожують цій країні, заявляючи, що це нібито їхня сфера впливу і що вірменам варто "замислитися", аби не отримати війну на власній території. І це при тому, що ще кілька років тому Вірменія фактично виконувала всі побажання Кремля.

Зараз ситуація кардинально інша. І це стосується всього пострадянського простору. Навіть візит Токаєва не змінює суті відносин між Казахстаном та Росією. Казахстан дедалі більше орієнтується на співпрацю зі США та Європейським Союзом. Це видно і з довгострокових контрактів, і з військових закупівель. Казахстан купує західне озброєння, тому що чудово розуміє, звідки походить потенційна небезпека. Тому сам приїзд Токаєва не є показником дружби. Путін, ймовірно, просто щось пообіцяв або довго вмовляв.

Якщо згадати події, які передували параду, то це взагалі виглядає як низка принижень для Кремля. Спочатку був дзвінок Трампу з проханням вплинути на Україну. Але позиція України залишалася незмінною: Київ самостійно ухвалює рішення і не діє за вказівками Вашингтона. Потім був дзвінок Лаврова до Рубіо. Формально йшлося про "звіряння годинників", але фактично це було прохання вплинути на Україну, щоб парад не перетворився на міжнародне посміховисько у випадку можливих ударів. У відповідь Росія почула просту позицію: Україна самостійно ухвалює рішення, або ж Москва має запропонувати реальні конструктивні ініціативи. Далі вже почалися прохання хоча б допомогти із захистом від українських дронів. І це, відверто кажучи, стало піком приниження. Фактично російський диктатор та його міністр закордонних справ просили США допомогти провести парад без інцидентів.

– Також згадувалося, що Росія контактувала і з Китаєм, і з Індією, намагаючись залучити всіх можливих партнерів. І, до речі, показово, що представники Китаю вирішили не приїжджати. На вашу думку, чому Дональд Трамп усе ж фактично допоміг Путіну провести парад без ексцесів?

– Китай все ж таки держава, яка дуже уважно ставиться до власного статусу та репутації. У Китаї побачили, як Росія фактично просить Штати вплинути на ситуацію, побачили це приниження Путіна перед Вашингтоном і вирішили не асоціюватися з цією історією.

Треба розуміти, що у будь-яких міжнародних переговорах існує публічна частина, яку ми бачимо у медіа, і непублічна частина, про яку суспільство дізнається значно пізніше або не дізнається взагалі. Тому, коли президент Трамп заявив, що вдалося домовитися і з Росією, і з Україною про триденне перемир’я, а також про обмін "тисяча на тисячу", це, безумовно, позитивний сигнал. Наші люди повертаються додому, і це дуже важливо. Але я не вірю, що домовленості обмежуються лише цим. Не випадково саме в той період Рустем Умєров перебував у США.

Я не хочу надто забігати наперед, але вважаю, що існують ширші домовленості за посередництва США. Йдеться не лише про коротке припинення вогню, а й про можливість більш тривалого перемир’я, оскільки мирний процес фактично зайшов у глухий кут через питання Донбасу. При цьому Росія, попри всю агресивну риторику, не має реальних можливостей для великого наступального прориву. Ми вже бачимо удари по логістиці, контроль важливих маршрутів безпілотними системами, постійне виснаження російської військової інфраструктури. І вперше за весь час повномасштабної війни Україна завдає більше точних ударів, ніж Росія. Тобто ситуація для Кремля стає дедалі складнішою. І Сполучені Штати, ймовірно, хочуть цим скористатися. Не обов’язково для негайного укладання миру, але хоча б для запуску довгого режиму припинення вогню, під час якого можна буде підключити європейських посередників та перевести процес у більш конструктивне русло.

Тому я не думаю, що Україна погодилася через тиск Вашингтона. Ми є самостійним суб’єктом. У Москві роками намагалися переконати себе, що Україною керують США або Європа. Але зараз усі бачать, що остаточні рішення ухвалює саме Київ. І якщо Україна погодилася дозволити проведення цього параду без ударів по російській території, якщо було призупинено атаки по нафтовому сектору на ці кілька днів, то, очевидно, Україна отримала певні важливі пропозиції та гарантії. І гарантом цього процесу, судячи з усього, виступив саме Дональд Трамп. Є ймовірність, що Путін, як це часто бувало раніше, спробує все переграти. Але якщо Росія знову зірве домовленості, тоді ми можемо побачити вже зовсім іншу реакцію Сполучених Штатів. Йдеться і про нові санкції, і про розширення військової підтримки України. Хоча у випадку Трампа правильніше говорити не про передачу, а про продаж озброєння. Тому зараз ми фактично перебуваємо на великому роздоріжжі.

– Тобто або розпочинаються реальні переговори, або нова хвиля ескалації?

– Саме так. І це залежить не лише від України чи Сполучених Штатів. Найбільше це залежить від самого Путіна. Якщо подивитися на сигнали з Кремля, то видно, що всередині російської системи зараз немає єдиної позиції. Останні тижні й місяці показують, що там відбуваються дуже непрості процеси. Проблем у Росії накопичується дедалі більше. Ідеться не лише про війну, а й про економіку, настрої еліт та втому суспільства. З одного боку Путін на параді говорить про "війну до перемоги". А вже через кілька годин починаються заяви про можливість завершення війни та переговорів. Паралельно Ушаков говорить про те, що жодних переговорів не буде, поки Україна не залишить Донбас. Тобто ми бачимо набір суперечливих заяв, які свідчать про внутрішню невизначеність у Кремлі.

Треба розуміти, що навіть довготривале припинення бойових дій не означає автоматичного миру. Ми вже жили у схожому форматі під час АТО. Ушаков зараз транслює позицію, яка виглядає як спроба отримати від США додатковий тиск на Україну. Кремлю потрібно подати щось власному суспільству як "перемогу". І питання Донбасу для них стало вже майже сакральним. Але проблема в тому, що в Росії дійсно все починає сипатися, особливо економіка. Вони намагаються демонструвати стабільність, але самі російські економісти та частина еліт чудово бачать реальну ситуацію. Саме тому дедалі більше людей у російській системі починають виступати за хоча б часткове відновлення відносин із Заходом. Проте в Кремлі традиційно існує кілька центрів впливу. Одні розуміють, що перспектив у війни немає і ресурси виснажуються. Інші, навпаки, продовжують заробляти на війні та підштовхують Путіна до подальшої ескалації. І остаточне рішення все одно ухвалюватиме саме він.

На жаль, очікувати від Путіна повністю раціональної логіки не варто. Але він дуже боїться втратити владу. І якщо економічна ситуація почне створювати серйозне внутрішнє невдоволення, це може змусити його шукати варіанти хоча б часткового припинення бойових дій. При цьому до повноцінного миру Кремль, імовірно, поки не готовий. Насамперед, через питання Донбасу.

– Якщо завершувати тему параду, то наскільки така невдала демонстрація настільки сакральної для Путіна речі, як "парад перемоги", може стати для нього внутрішньою проблемою? Так, революційної чи передреволюційної ситуації там поки немає. Але в таких системах усе може змінитися дуже швидко. І тут варто згадати історію з Пригожиним. Вона показала, наскільки нестабільною може бути реакція силового апарату на серйозні виклики. Чи не виглядає останній парад як демонстрація слабкості, після якої процеси можуть почати розвиватися вже проти Путіна?

– Безумовно, це демонстрація слабкості. І її бачить не лише російське суспільство, а й політичні еліти та великі російські бізнес-групи. А ми добре знаємо, що в авторитарних системах слабкістю користуються дуже швидко. Тому не можна виключати внутрішніх коливань саме серед найближчого оточення Путіна. А вже потім певні процеси можуть перейти і на рівень суспільства. Я завжди кажу, що зміна влади в Росії або смерть Путіна дуже нагадуватиме історію після смерті Сталіна. У якийсь момент у всьому почнуть звинувачувати саме диктатора. З’явиться велика кількість фактів і свідчень, які відкриватимуть очі російському суспільству. І тоді багато людей почнуть говорити, що їх обманювали роками. Для таких режимів це типовий сценарій. Інакше подібні системи зазвичай не завершуються. Ми вже бачимо певні ознаки цього процесу. І справа не лише у самому параді, хоча його провальне проведення також стало серйозним іміджевим ударом.

Найбільша проблема для Кремля полягає в іншому. Жити в Росії стає дедалі важчим. І я зараз не про центр Москви, а про звичайних людей у регіонах. У них починають поставати запитання: хто винен у тому, що країна опинилася у такому стані? Чому війна, яка раніше існувала лише на телебаченні, тепер відчувається щодня? Чому на п’ятий рік люди чують дрони, бачать наслідки атак і живуть у постійному напруженні? Таких запитань стає дедалі більше. І саме тому російська влада посилює контроль за інтернетом, Telegram та соціальними мережами. Люди починають обговорювати між собою реальний стан справ, а Кремль цього дуже боїться.

Я погоджуюся з вами в тому, що зараз ми ще не бачимо відкритого революційного настрою. Але подібні процеси можуть початися дуже швидко після якогось сильного потрясіння. І я думаю, що таким потрясінням може стати саме економіка. Путін фактично довів значну частину населення до рівня життя, який для багатьох уже гірший, ніж у дев’яності роки.

– Формула "виведіть війська з Донбасу, і тоді будуть переговори – ні, ми не виведемо війська" взагалі має якесь політичне рішення? Чи тільки військове?

– Ми чули позицію Сполучених Штатів щодо можливої спеціальної або вільної економічної зони. Але поки що ніхто чітко не пояснив, що саме Вашингтон вкладає в це поняття. Ще на початку року, коли обговорювалися перші мирні пропозиції, звучала ідея взаємного відведення військ. Тобто відходять і російські сили, і українські підрозділи, а далі контроль за процесом здійснюють міжнародні партнери. Наскільки це справедливо з огляду на те, що йдеться про українську територію, це окреме питання. Але така позиція показала, що Україна готова до раціонального діалогу і здатна вести переговори.

Проблема в тому, що Росія хоче отримати поступки без реальних компромісів. Вони хочуть отримати контроль над територіями фактично як політичний подарунок. Але це вже не сприймається ані Україною, ані партнерами. Тому питання відведення військ може вирішуватися лише взаємно. Інакше тема Донбасу залишатиметься предметом довгих переговорів навіть після можливого припинення бойових дій.

Чи можуть у процесі припинення вогню бути провокації? Звичайно, можуть. Це реальність будь-якого конфлікту. Але якщо говорити загалом, то ми вже кілька днів живемо без масованих тривог. І це, чесно кажучи, навіть незвично. Хочеться вірити, що люди зможуть до цього поступово звикнути. Водночас напруга нікуди не зникне. Тут можна провести паралель з Ізраїлем, який роками живе у стані постійної безпекової загрози. Тому я не виключаю, що саме такий сценарій зараз розглядається і у Вашингтоні. Якщо сторони не можуть знайти компроміс щодо Донбасу, тоді можлива модель довгого припинення вогню без остаточного політичного врегулювання.

– Жити без тривог – це добре. Проте незавершена війна все одно висітиме над країною як постійна загроза. І тут знову постає питання гарантій безпеки. Сполучені Штати, схоже, не готові давати Україні ті гарантії, на які розраховує Київ. Чи бачите ви взагалі реалістичний варіант, за якого система безпеки для України справді працюватиме?

– Те, що Росія залишатиметься джерелом небезпеки ще багато років, це очевидно. І навіть повноцінна мирна угода не змінить російської політики миттєво. Історично Росія завжди намагалася забезпечувати власну безпеку через створення загроз для сусідів. Так було ще з часів імперії, і ця логіка нікуди не зникла.

Щодо гарантій безпеки, то тут справді ключова роль належить Штатам, тому що саме США Росія сприймає як силу, з якою не готова до прямої ескалації. Але я звернув би увагу й на інший момент. Дональд Трамп постійно говорить європейцям, що вони мають брати на себе більше відповідальності як у межах НАТО, так і в контексті російсько-української війни. І в цьому є певна логіка. Європейські держави, які не хочуть поширення війни далі на континент, мають значно активніше вкладатися у безпеку України. Йдеться не лише про зброю, а й про довгострокову систему оборони та військової присутності в регіоні.

Я думаю, що тема гарантій безпеки буде однією з ключових на майбутніх самітах НАТО. І навіть нинішні контакти європейських лідерів з Україною свідчать про те, що в Європі намагаються зрозуміти, яким може бути наступний етап війни або можливого перемир’я. При цьому гарантії від США все одно залишаються критично важливими. Ідеться насамперед про механізми, які передбачатимуть конкретну реакцію у випадку нової агресії. Але паралельно Європа також має усвідомити, що безпека України - частина безпеки всього континенту. Тому зараз ідеться вже не про абстрактну підтримку чи політичну симпатію. Йдеться про спільне виживання та нову архітектуру безпеки в Європі.

– Як ви оцінюєте зміну риторики Путіна щодо президента України? Раніше він уникав навіть згадування прізвища Зеленського. Замість цього звучали формулювання на кшталт "київський режим", "нацисти", "нелегітимний" й інші подібні визначення. А тепер він говорить "пан Зеленський". Щось змінилося? І другий момент. Путін уперше заявив, що зустріч із президентом України можлива не лише в Москві, а й у третій країні. Сама поява такої риторики теж нова.

– Це справді виглядає як пом’якшення риторики і певний крок назад порівняно з попередніми заявами Кремля. Раніше Росія активно просувала тезу про нібито "нелегітимність" президента України через воєнний стан. Мовляв, підписувати щось потрібно не із Зеленським, а з головою Верховної Ради. Ми ж прекрасно розуміємо, що це була політична гра, спрямована на зрив будь-яких потенційних мирних домовленостей. Тому нинішні слова Путіна навряд чи були випадковими. Треба пам’ятати, що він походить із системи спецслужб, а люди з таким бекграундом зазвичай дуже ретельно контролюють формулювання. Це, швидше за все, сигнал у бік США про те, що Росія готова до певного процесу врегулювання і поступового пом’якшення риторики. Водночас питання Донбасу нікуди не зникає. Саме воно залишається головною перепоною для будь-якої великої мирної угоди. І тут важливо розуміти ще одну річ. Для Путіна повноцінна мирна угода – не лише домовленість із Україною.

У російському світогляді ця війна завжди подавалася як протистояння із Заходом, НАТО та Сполученими Штатами. Тому Кремль хоче не просто завершення війни, а певної глобальної угоди щодо сфер впливу. Ще до 2022 року Росія висувала вимоги щодо скорочення присутності НАТО у Східній Європі. Йшлося і про Балтійські країни, і про загальний вплив Заходу в регіоні. Але невдачі на фронті та поступова втрата міжнародних позицій значно звузили ці амбіції. Проте сама логіка мислення Кремля не змінилася. Тому Путін досі намагається говорити не лише про Україну, а про ширше "врегулювання" із Заходом загалом.

– Заяву про можливу зустріч із президентом України Путін зробив після переговорів із Фіцо. Як ви вважаєте, чи міг Фіцо справді передати якісь сигнали від Києва? І друге питання: наскільки подібні візити створюють проблему для єдності Європейського Союзу? Адже канцлер Німеччини Фрідріх Мерц уже публічно розкритикував таку поїздку.

– Я думаю, що певні сигнали справді могли передаватися. І непрямі підтвердження цього ми вже почули. Наприклад, Фіцо заявив, що Путін нібито був би не проти прямого контакту із Зеленським і навіть вважав би правильним, якби український президент сам йому зателефонував. Але ми чудово розуміємо, що це означає на практиці. Україна точно не буде робити кроків, які можна трактувати як політичне приниження або демонстрацію слабкості. Такі контакти, якщо вони й відбуваються, мають бути або взаємними, або організованими через посередників. Це нормальна міжнародна практика. Фактично Путін таким чином намагається показати, що саме Україна нібито зацікавлена в переговорах більше за Росію. Але реальна ситуація сьогодні виглядає інакше. Як би парадоксально це не звучало, Росія зараз потребує паузи й стабілізації не менше, а можливо навіть більше, ніж Україна.

Щодо самого візиту Фіцо, то він справді виглядав не надто доречно в контексті європейської єдності. Особливо зараз, коли ЄС намагається демонструвати спільну позицію щодо Росії. Але я б не перебільшував масштаб проблеми. Фіцо насамперед працює на внутрішню аудиторію у Словаччині. Частина його виборців негативно сприйняла контакти з Україною та підтримку європейського курсу Києва. Тому він намагається балансувати і демонструвати своїм прихильникам, що не відмовляється від традиційної риторики щодо Росії.

На практиці цей візит не приніс Кремлю якихось серйозних політичних переваг. Але й великої шкоди для Європейського Союзу він також не створив. Тому я б не говорив, що Фіцо перетворюється на нового Орбана чи стає повністю проросійським політиком. Він усе ж залишається в межах європейської політики та орієнтується насамперед на ЄС.