Блог | Європа закриває двері – Москва заходить в Африку: що насправді стоїть за "Русскими домами"

Історія з "Русским домом" у Берліні показова не лише самим фактом його закриття, а й тим, скільки часу Європі знадобилося, щоб назвати речі своїми іменами.

1 вересня уряд Німеччини оголосив про припинення правової основи діяльності російського центру в Берліні. Формальним каталізатором стала спроба диверсії в аеропорту Лейпциг/Галле: поблизу українського транспортного літака виявили дрон із вибухівкою, а німецька влада пов'язала цю операцію з російськими спецслужбами. Через чинні угоди повне згортання діяльності центру триватиме до середини 2027 року, але принципове політичне рішення вже ухвалене.

Це важливий рубіж. Адже "Русский дом" давно не можна розглядати лише як майданчик для мовних курсів, виставок і концертів. Журналісти WDR і Süddeutsche Zeitung знайшли в балтійських архівах секретний посібник КДБ 1968 року, в якому культурні представництва розглядалися як середовище для пошуку потрібних контактів, вивчення перспективних осіб, вербування та проведення "активних заходів". Майже за 60 років технології змінилися. Принцип – ні.

Сучасна модель лише стала гнучкішою. Після масових висилок російських розвідників із країн Європи можливості використання традиційного дипломатичного прикриття суттєво звузилися. Натомість залишаються культурні центри, НУО, освітні програми, структури "співвітчизників", молодіжні обміни, грантові програми та партнерські організації. Усе це дає головне – легальний доступ до людей і середовищ, які можуть становити інтерес для російських спецслужб.

Показовий приклад – Брюссель. "Россотрудничество" ще з липня 2022 року перебуває під санкціями ЄС, причому в самому рішенні Євросоюзу ця структура визначена як один із головних державних інструментів просування російської "м'якої сили" та гібридного впливу. Але "Русский дом" у Брюсселі й далі працює при посольстві рф, проводить заходи й набирає слухачів на мовні програми. І це в місті, де сконцентровані інституції ЄС і НАТО, дипломати, військові, представники оборонних компаній, аналітичних центрів, журналісти та помічники європейських політиків.

Паралельно москва переносить центр ваги в Африку. 8 вересня "Россотрудничество" оголосило про відкриття ще 11 партнерських "Русских домов", вісім із них – в африканських країнах. Колишній керівник агентства Євгеній Примаков ще в січні визнав, що центри в Малі та ЦАР відкривала "одна відома африканська ПВК", а частина її людей згодом перейшла працювати в "Россотрудничество". Іншими словами, межа між "культурною дипломатією" і силовим інструментарієм кремля виявилася вкрай умовною.

Навіщо це москві? "Вагнер" або "Африканський корпус" можуть охороняти режим, навчати військових чи контролювати стратегічні об'єкти. Посольство працює з владою. А "Русский дом" працює з майбутнім – студентами, молодими чиновниками, журналістами, викладачами, бізнесом. Саме там можуть формуватися довготривалі мережі лояльності, які через кілька років здатні перетворитися на політичний, економічний, інформаційний або розвідувальний ресурс.

Є й інший вимір. Україна вже встановила щонайменше 2 982 громадян 37 африканських держав, завербованих до російської армії. Щонайменше 486 із них загинули. Ідеться не про повний облік, а лише про підтверджений мінімум. Вербування відбувається під виглядом працевлаштування, навчання, високих зарплат, отримання громадянства, а в окремих випадках – із використанням обману та примусу.

Україна свого часу також надто довго ставилася до російської "культурної присутності" як до окремої гуманітарної теми. Російський центр науки і культури в Києві діяв на підставі міжурядової угоди 1998 року. Уже у 2016–2017 роках СБУ п'ять разів зверталася до Кабміну, РНБО та МЗС щодо його деструктивної діяльності та необхідності денонсації угоди. Проблема була не у відсутності інформації. Проблема була у запізнілому політичному рішенні.

Сьогодні висновок достатньо очевидний. "Русские дома" – це не автоматично "шпигунські резидентури", і не кожен їхній працівник є співробітником спецслужб. Але в системі російської гібридної війни вони є надзвичайно зручною інфраструктурою впливу: для пропаганди, формування лояльних середовищ, пошуку контактів, роботи з діаспорою та створення кадрового резерву впливу.

Після 2022 року щонайменше 13 таких центрів уже припинили або згорнули свою діяльність. Але москва не ліквідовує систему – вона лише змінює її географію та форму присутності. Європа поступово закриває двері, натомість Африка стає одним із головних напрямків російської експансії.

Тому питання сьогодні має звучати вже не так: "Чи займаються вони культурою?" Займаються.

Питання інше: які ще функції ця "культура" прикриває – і чому демократичні держави досі дозволяють державній структурі країни-агресора зберігати такі майданчики на своїй території?