Блог | Чи стане Україна членом ЄС до 2030 року?

До кінця 2026 року буде ухвалено принципове рішення на рівні ключових держав ЄС щодо того, за яким сценарієм піде подальша інтеграція України. І реальність не настільки оптимістична, як багато хто може думати. Ключова проблема полягає в тому, що підходи Парижа та Берліна суттєво відрізняються від стратегічних устремлінь офіційного Києва — це очевидно. Так само зрозуміло, що для української влади та особисто президента Володимира Зеленського отримання повноцінного членства в ЄС є чимось на кшталт реальних козирів у контексті подальшого політичного майбутнього й чи не головним здобутком затяжної війни, яка вже перейшла у п’ятий рік без чіткого розуміння того, як, коли й на яких умовах відбудеться зупинка бойових дій.

НАТО — це ілюзія, про яку перестали говорити навіть найбільші оптимісти. Заради об’єктивності варто додати, що наразі ніхто не розуміє, чи існує Альянс де-факто. Тому єдина гарантія безпеки для України — це союзи з провідними державами Європи та гроші, гроші й ще раз гроші. Членство в ЄС якраз про це. Адже, будемо відвертими, навряд чи хтось, окрім Європейського Союзу, зможе забезпечити достатній і своєчасний обсяг фінансування, який закриє наші мінімальні потреби у відбудові — мова йде щонайменше про 40 млрд доларів щороку протягом наступного десятиліття. Навіть заморожені російські активи — це, по суті, ресурс, який перебуває під контролем Європи.

До того ж членство в ЄС може стати значною політичною перемогою (очевидно, більшою, ніж Томос) і сильним мотивувальним фактором для мільйонів українців за кордоном під час ухвалення остаточного рішення — повертатися додому чи ні. Це також стане фактором і для тих, хто залишається в країні: залишатися й будувати своє майбутнє в Україні чи емігрувати. Загалом рішення щодо членства в ЄС є стратегічним у контексті майбутнього України. У Європі це добре усвідомлюють, але побоюються брати на себе зобов’язання перед Україною і, відверто кажучи, мають обґрунтований скепсис щодо нашої готовності отримати повноцінне членство в короткостроковій перспективі.

Є лише два фактори, які можуть змусити європейців передумати — це відповідальність і страх. Але чи буде цього достатньо? Фактор відповідальності полягає в необхідності зберегти Україну як стійку державу з перспективами розвитку, а також у тому, щоб десятки мільйонів українців залишалися на своїй землі, а не шукали можливостей для виїзду до ЄС. Адже мати контрольовану й достатньо сильну Україну вигідніше для Європи, ніж залишити її напризволяще. До того ж на підтримку нашої держави вже витрачено сотні мільярдів євро, і зупинятися на півдорозі виглядає щонайменше нелогічно. Насамкінець, у частині відповідальності, — український народ пройшов надто багато випробувань, у тому числі заради захисту Європи. У цинічному світі політики це не є визначальним фактором, але все ж створює певне підґрунтя для людських симпатій навіть серед європейського політикуму.

Фактор страху значно простіший і прагматичніший. Без реальної підтримки та інтеграції України в європейський економічний і безпековий простір ЄС виглядатиме вразливим і навіть слабким у контексті обороноздатності. З урахуванням можливостей і потенціалу українського військово-промислового комплексу, а також на фоні двох із половиною років президентства Трампа і вкрай турбулентної американської політики, інтеграція України є не просто бажаним, а об’єктивно вигідним кроком для Європи.

Україна орієнтується на швидкий і повноцінний вступ до ЄС. Водночас Берлін і Париж дедалі наполегливіше просувають іншу логіку — перехідні, урізані або гібридні формати інтеграції. Ключова проблема полягає в тому, що більшість цих підходів виходить за межі чинної правової архітектури Союзу і потребує перегляду Договору про Європейський Союз. А це автоматично означає роки затяжних переговорів, політичних торгів і стратегічної невизначеності.

Виникає базове питання: чи має сенс витрачати цей час на проміжний статус, який не дає повноцінного впливу на ухвалення рішень? Більш раціональною виглядає інша траєкторія — зафіксувати політичне рішення про вступ через підписання Угоди про членство вже у 2027 році, а сам процес ратифікації розтягнути в часі, синхронізувавши його з практичною імплементацією права ЄС в Україні. Паралельно всі ключові параметри інтеграції — доступ до внутрішнього ринку, фінансові механізми, секторальні умови — можуть бути закріплені у відповідних протоколах.

Такий підхід не конфліктує з чинними Договорами ЄС і відкриває для України якісно інший статус — держави, що вступає (acceding state), із розширеною участю в інституціях ЄС у форматі активного спостерігача. Не менш важливо — це чіткий геополітичний сигнал, який знімає стратегічну невизначеність.

Натомість запропоновані "гібриди" лише розпорошують інституційні ресурси і в підсумку все одно впираються у вимоги статті 49 Договору про Європейський Союз, яка регулює процедуру вступу. Тобто вони не вирішують проблему, а лише відкладають її.

Якщо й говорити про зміни, то вони мають стосуватися не вигадування спеціальних статусів, а перегляду самої методології розширення для всіх країн-кандидатів. Потрібно створити більше інструментів, які дозволяють інтегруватися поступово ще до формального членства: від часткового доступу до інституцій (через коригування їхніх регламентів) до глибшої економічної інтеграції шляхом розширення чинних угод.

Окремо стоїть питання процедур: нинішня практика одностайного голосування в Раді ЄС щодо кожного технічного етапу фактично гальмує процес не менше, ніж внутрішні затримки реформ у самих країнах-кандидатах. Без перегляду цього підходу будь-яка модель розширення залишатиметься повільною і політично вразливою. ЄС має відмовитися від принципу одностайності й перейти до моделі принаймні кваліфікованої більшості при ухваленні рішення, для якого буде достатньо отримати 75% голосів держав-членів (3/4 від загальної кількості). Без цього нам буде складно.