Блог | Біографія не може бути бронежилетом від питань: про виступ Берлінської на ТСК щодо розслідування "Мідас"

Глянув сьогодні відео засідання тимчасової слідчої комісії, де головою є Гончаренко.

І хоча сказати, що Берлінська – це реально стрьом, буде дуже м’яко. Стрьом – це коли людина плутається у відповідях, нервує, зривається, не витримує тиску. А тут виглядало так, ніби доросла публічна людина прийшла не відповідати на питання, а влаштувати сцену в стилі "ви не маєте права мене питати, бо я героїня".

І це, чесно кажучи, дуже показово.

Бо коли замість відповідей по суті починається вистава про те, хто де був на Майдані, хто кого виносив, хто з 2014 року тримає небо над Україною, хто кому має дякувати за саме існування держави, то я завжди напружуюсь. Не тому, що Майдан не важливий. Не тому, що волонтерство не важливе. Не тому, що зроблене для війська треба знецінювати.

А тому, що біографія не може бути бронежилетом від питань.

ТСК – це не сцена для морального шантажу. Це місце, де треба відповідати. Спокійно, чітко, без істерики, без переведення стрілок, без звинувачень у "проросійськості" кожного, хто ставить незручне питання. Бо якщо твоя позиція сильна, ти її пояснюєш. Якщо твоя позиція слабка, ти починаєш кричати про Гончаренка, Майдан, фронт, ворогів і власну історичну місію.

І от саме це мене найбільше зачепило.

Берлінська будувала свій захист не як людина, яка хоче прояснити ситуацію, а як людина, яка вимагає недоторканності. Мовляв, я ж з 2014 року, я ж волонтерка, я ж дрони, я ж всі виробники, я ж технологічна революція, я ж говорила з першими особами держави. І в якийсь момент ти вже не розумієш, це засідання комісії чи презентація особистого культу в режимі "мама українських дронів".

Але в нормальній країні так не працює.

Якщо ти публічна фігура, якщо ти роками ходиш по ефірах, формуєш політичні наративи, заходиш у чутливі теми оборони, впливаєш на ставлення суспільства до людей, рішень і процесів, то тобі ставитимуть питання. І це не цькування. Це не атака на жінку. Це не "зрада героїні". Це нормальна відповідальність за публічну роль.

Бо у нас надто багато людей навчилися жити за дуже зручною формулою: коли треба впливати – вони експерти, лідери думок, стратеги, реформатори і голос громадянського суспільства. А коли треба відповідати – вони одразу волонтери, жертви атак, жінки-лідерки, яких цькують, і люди, які "поклали життя на проєкт".

Ні, так не буде.

Або ти впливаєш – і тоді відповідаєш.

Або ти не відповідаєш – і тоді не треба продавати суспільству власну винятковість як пропуск у всі кабінети.

Окремо мене вразила ця історія з дронами. Бо коли людина роками вибудовує навколо себе образ "матері українських дронів", то суспільство має право питати дуже прості речі. Де профільна освіта? Де конкретні створені технології? Де виробництво? Де команда інженерів? Де вироби, які можна показати не як піар, а як результат? Де межа між реальним внеском і добре упакованою легендою?

Бо допомагати фронту – це одне.

Бути організатором, комунікатором, волонтером, лобістом теми – це теж може бути важливо.

Але називати себе ледь не творцем технологічної революції – це вже зовсім інший рівень претензії. І під цей рівень мають бути не емоції, не біографічні монологи і не образи опонентів, а факти.

Мені взагалі здається, що в Україні сформувалася ціла каста людей, які живуть на межі між волонтерством, політикою, медіа і доступом до влади. Вони завжди поруч із великими темами, поруч із великими грошима, поруч із великими рішеннями, але щойно до них виникають питання, вони миттєво ховаються за святими словами: армія, Майдан, волонтери, війна, жінки, патріотизм.

І через це будь-яка нормальна розмова перетворюється на моральний мінний майдан.

Питаєш про відповідальність – значить, ти атакуєш волонтерів.

Питаєш про зв’язки з владою – значить, ти працюєш на ворога.

Питаєш про гроші – значить, ти знецінюєш допомогу армії.

Питаєш про реальний внесок – значить, ти заздриш.

Зручно. Дуже зручно.

Але країна, яка платить кров’ю за кожну помилку, не має права жити в такій інфантильній логіці.

Бо війна не скасовує питань. Війна робить ці питання ще важливішими.

І якщо людина справді сильна, вона не боїться пояснити, що саме робила, з ким працювала, які рішення просувала, де була права, де помилялася, хто її підтримував, хто відкривав двері, хто давав ресурси і чому її голос так часто звучав саме там, де це було зручно владі.

А якщо замість цього починається нервовий спектакль із претензією на святість, то питання стають тільки жорсткішими.

Мене не цікавить знищення Берлінської як людини. Мене цікавить інше.

Хто і як у цій країні отримує статус морального авторитета.

Хто і як заходить у державні процеси.

Хто і як торгує власною біографією як індульгенцією.

І чому ми знову маємо мовчки ковтати історії про "незамінних людей", які, коли доходить до простих запитань, раптом поводяться так, ніби їм п’ятнадцять років і весь світ має негайно визнати їхню унікальність.

Бо проблема вже давно не лише в Маші Берлінській.

Проблема в тому, що у нас будь-хто може надути навколо себе великий міф, зайти з ним у студії, кабінети й державні програми, а потім вимагати, щоб цей міф не перевіряли.

А міфи треба перевіряти.

Особливо тоді, коли за ними стоять гроші, вплив, оборона і людські життя.