Блог | Путін "приватизовує" олігархів і робить їх заручниками свого режиму

Кремлівський неофеодалізм: колишня чинна формула – "власність в обмін на лояльність" вже більше не працює

Британське інформаційне агентство Reuters поширило матеріал "Putin asks oligarchs to donate to Russia’s budget as cost of Ukraine war soars, The Bell media" (Путін просить олігархів зробити пожертви до бюджету Росії, оскільки вартість війни в Україні стрімко зростає, повідомляє The Bell media)".

У ньому зокрема зазначається: "Президент Росії Владімір Путін звернувся до олігархів з проханням стабілізувати фінанси країни, оскільки він продовжує вторгнення в Україну, повідомило онлайн-видання The Bell пізно в четвер з посиланням на неназвані джерела. У ньому йдеться, що Путін зустрівся з провідними російськими бізнесменами за зачиненими дверима".

Видання "The Bell", посилаючись на джерела, повідомило, що Путін обговорив військове фінансування та продовження війни, яка триває вже п’ятий рік після повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року. "Росія продовжуватиме боротьбу", – сказав Путін, – "доки не захопить решту районів східного Донбасу України, які не перебувають під її контролем", – додається у повідомленні.

Наразі матеріал агентства Reuters, що базується на даних видання The Bell, фіксує критичну трансформацію російської політичної та економічної системи. Вимога диктатора Путіна до великого бізнесу щодо прямого фінансування державного бюджету, яка закамуфльована під "добровільний внесок", є індикатором остаточного переходу Російської Федерації до моделі мобілізаційної економіки та кардинального переформатування відносин між державою та елітами.

По-перше, цей крок означає руйнування "суспільного договору", що існував між Кремлем і олігархатом з початку 2000-х років. Його формула "невтручання в політику в обмін на недоторканність активів і можливість збагачення" вже більше не діє. В умовах дефіциту бюджету, спричиненого затяжною війною та санкційним тиском, приватна власність у Росії втрачає свій автономний статус і перетворюється на умовне володіння. Тепер лояльність еліт вимірюється не просто відсутністю опозиційності, а й готовністю до прямої експропріації їхніх прибутків на користь воєнної машини.

По-друге, перехід до прямих поборів свідчить про стратегічну ставку Кремля на війну на виснаження. Оскільки традиційні ринкові механізми та експортні доходи від енергоносіїв уже не покривають витрати на ведення бойових дій, злочинна московська держава вдається до фіскального канібалізму. А це ознака формування "командно-адміністративної надбудови" над ринковим фундаментом, де економічна доцільність поступається місцем військовим потребам.

По-третє, такий тиск на олігархів створює нову динаміку всередині панівної верхівки. З одного боку, це посилює залежність бізнесу від держави, оскільки виживання активів тепер повністю залежить виключно від прихильності режиму. З іншого – це створює приховане напруження, оскільки великий капітал позбавляється залишків інвестиційної привабливості та глобальної інтегрованості. Путін фактично проводить "націоналізацію еліт" через фінансову співучасть у війні, що робить їхні долі нерозривно пов’язаними з результатом кривавого вторгнення до України.

Запускається процес остаточного перетворення Росії на мілітаризовану тоталітарію, де приватний сектор стає ресурсним додатком до оборонного сектору. Адже вимога до олігархів зробити пожертви до бюджету Росії, це не просто тимчасовий захід для латання бюджетних дірок, а фундаментальна зміна архітектури російського державного капіталізму. Зміна, яка підтверджує готовність путінської системи до багаторічного виснажливого конфлікту ціною повного підпорядкування економіки інтересам виживання політичного керівництва.

Мова йде про переломний момент у трансформації російської політико-економічної моделі: перехід від жорсткого "державного капіталізму" до мілітаризованого тоталітаризму. Те, що раніше сприймалося як екстремальні заходи воєнного часу, кристалізується у нову системну архітектуру, де приватна власність та ринкові механізми остаточно втрачають автономію, стаючи лише інструментами обслуговування "економіки війни".

І якщо раніше російські олігархи та великий бізнес користувалися відносною свободою розпорядження прибутками в обмін на політичну лояльність, то зараз режим перейшов до прямої експропріації ресурсів через механізми "добровільно-примусових" внесків, податкових надбавок та націоналізації активів.

Це є ознакою того, що Кремль більше не розглядає приватний сектор як двигун розвитку, а бачить його тільки як ресурс, що має бути спалений у топці довготривалої війни. А економіка перетворюється на "моноліт", де межа між державним бюджетом і капіталом приватних корпорацій стирається на користь військово-промислового комплексу.

Цей процес підтверджує стратегічну ставку режиму на війну на виснаження. Підпорядкування економіки інтересам виживання політичного керівництва означає, що логіка рентабельності та інвестиційної привабливості замінена логікою мобілізаційної доцільності.

Росія свідомо йде на деградацію цивільних секторів та технологічну примітивізацію, аби забезпечити безперебійне функціонування воєнної машини. Фактично, ми бачимо реанімацію радянської моделі, але на базі сучасних методів цифрового контролю та фіскального тиску.

Такий перехід вказує на те, що політичне виживання Путіна та його оточення тепер нерозривно пов’язане зі станом перманентного конфлікту. Оскільки мир або навіть "заморозка" війни стали б загрозою для створеної структури, яка просто не зможе функціонувати в умовах відсутності воєнного замовлення.

В такому разі "пожертви" олігархів – не фінансова ін’єкція, а акт остаточної васалізації. Це сигнал системі, що внутрішній ресурс тепер належить виключно державі-левіафану, яка готова виснажувати країну десятиліттями, аби зберегти свою монополію на владу та ідеологічний курс на протистояння із зовнішнім світом.

Тому сучасне становище російської бізнес-еліти можна схарактеризувати як стан "золотої клітки", де прути поступово замінюються на леза. Російські олігархи не просто відчувають небезпеку – вони перебувають у процесі спроб болісної адаптації до нової реальності, де поняття приватної власності остаточно нівельовано.

Путінська вертикаль перейшла від моделі "рівновіддаленості" часів ранніх 2000-х до моделі повної інкорпорації капіталу в потреби воєнно-політичної машини. Сьогодні активи олігархів розглядаються Кремлем не як їхня власність, а як тимчасове управління державним ресурсом, яке може бути припинене в будь-який момент через механізми "деприватизації" або націоналізації під приводом неефективності чи нелояльності.

Питання вибору між "поглинанням силовиками" та спротивом є для них вирішальним, проте поле для маневру дуже невелике. Силовики, ненажерлива зграя голодних "піраній", успішно використовують війну як легітимний інструмент для перерозподілу ресурсів, де будь-який натяк на автономність бізнесу трактується як зрада національним інтересам.

Олігархи відчувають, що спротив у класичному розумінні (через політичне лобіювання чи фінансування опозиції),  став неможливим через тотальний контроль спецслужб. Коли будь-який колективний демарш блокується на етапі зародження через атмосферу глибокої взаємної недовіри: кожен олігарх сподівається, що саме його лояльність дозволить йому "з’їсти" активи сусіда, який виявиться менш поступливим.

По-суті відбувається процес перетворення олігархів на "державних кріпаків" вищого рангу. Вони змушені не просто фінансувати військові потреби, а й ставати частиною системи, яка знищує їхні зв’язки із західним світом та їхні багаторічні зусилля з легалізації капіталів.

Що буде далі з ними Путіна абсолютно не хвилює. Бо економіка дедалі більше переходить на мобілізаційні рейки, де бізнесовий  інтерес та приватна власність втрачають будь-який сенс і стають пережитком минулого.

Ті, хто не наважиться на втечу або складні кулуарні ігри зараз, остаточно стануть ресурсом, який режим споживатиме частинами для підтримки своєї життєздатності в умовах тривалої ізоляції.

Але чи усвідомлюють російські олігархи небезпеку того, що Путін "приватизує" на свою користь не тільки їхні капітали, а й фактично їх самих? 

Проте відсутність механізмів колективної дії та страх репресій роблять їх пасивними учасниками процесу власного поглинання тоталітарною державою. Олігархи більше не є партнерами влади, як це було ще донедавна, а стали  обслуговуючим персоналом з високим рівнем доходу.

Тепер вони мусять вибрати для себе, чи добровільно погодитися бути з’їденими "піраньями путінських силовиків", чи наважитися на спротив. Адже для прийняття остаточного рішення у них залишається дуже  мало часу.