Блог | Кремль готовий воювати не тільки проти України, а й у Вірменії, Казахстані, Узбекистані

Деструктивні геополітичні культи

Короткий період святкової сплячки минув. Перші дні після новорічних канікул у Росії позначилися появою як офіційних, так і неофіційних заяв, які стосуються налаштувань зовнішньої політики Росії. З'явилися певні ввідні, що дозволяють оцінити внутрішні наміри Путіна і його оточення.

Для викладення "важливих зовнішньополітичних думок" президент Путін обрав зустріч із послами 34 іноземних держав, які одночасно вручали йому вірчі грамоти. З погляду комунікації подібні протокольні заходи – не дуже гарне місце для викладення доктринальних положень, адже присутня цільова аудиторія дуже обмежена, це тільки частина дипкорпусу, та й то скликана за потребою.

Уже відчувається якийсь розкольницький намір, який намітився в тексті путінського виступу.

Кремлівський вождь виявився не настільки оригінальним і повторив набір фактично довоєнних ідей щодо регіонального устрою архітектури безпеки в Європі. Вона, на його думку, має будуватися з урахуванням російських ультиматумів, хоча у війні проти Києва досягнення намічених цілей не відбулося.

Путін декларує бажання мати "добросусідські відносини" з ЄС, і пов'язує їх із процесами мирного врегулювання в Україні. Цей аспект можна трактувати як прихований заклик до європейських столиць припинити військову підтримку Києва і скасувати санкції проти країни-агресора. Путінці витягли з запилених папок грудневі пропозиції 2021 року, і навіть матеріали проєкту договору про на європейську безпеку 2008 року.

Як можна взагалі брати їх до уваги і сприймати серйозно після чотирьох років кровопролиття і терору проти незалежної європейської країни? Москва сподівається, що їй усе зійде з рук. Тішить себе надіями про коротку пам'ять у міжнародної спільноти і здатність приспати увагу світу токсичною пропагандою.

Ба більше, Путін по-дитячому вірить, що здатний запустити історичний реверс і досягти своїх двох геостратегічних цілей: змусити НАТО відмовитися від хвиль розширення і повернутися до параметрів до 1999 року, а також силою реанімувати неоСССР.

Якщо язиком у Путіна задумка відкидання НАТО на захід, то язиком у його медіа-рупора Соловйова – план реставрації російської зони впливу через поширення "СВО" на території країн Південного Кавказу і Північної Азії. Соловйов тепер приміряв на себе тогу Жириновського і артикулює експансіоністські погрози країнам-сусідам.

Його заклик не терпіти антиросійську владу де-небудь у географічному оточенні демонструє готовність Кремля воювати не тільки проти України, а й у Вірменії, Казахстані, Узбекистані тощо.

Не можна ігнорувати соловйовські погрози і залякування, адже раніше така сама риторика велася проти України, і вона переросла в найбільший конфлікт у Європі після Другої Світової війни.

РФ при Путіні – неоімперський каток, який не робить послаблень і винятків, поки сам не розвалиться на частини.

Геополітичний культ мачизму, якого дотримуються Путін і Соловйов на своїх рівнях вертикалі, являє собою безапеляційну загрозу безпеці всьому існуючому порядку. Він відкидає саму можливість мирного співіснування, спираючись на постулат придушення опонентів. Без нейтралізації цього культу спокій для людства залишиться ілюзорною мрією.