Блог | Як російські більшовики зрадили Батька Махна й українських повстанців у травні 1919 р.
В буремні революційні роки 1917-1921 Україна стала епіцентром боротьби за домінування у Східній Європі. Саме тут зіткнулися між собою не тільки провідні європейські держави, але й два вектори російського імперіалізму ("червоний" і "білий"), яким відчайдушно протистояло кілька українських потуг (водночас конкуруючи між собою).
За таких обставин укладалися короткочасні союзи між різними військово-політичними силами, що невдовзі знову ставали затятими ворогами. Саме такою була військова співпраця українського повстанського руху під проводом Нестора Махна з більшовиками на початку 1919 року. Її вістря було спрямоване проти білогвардійських імперіалістів, які, на відміну від "червоних", повністю відкидали основні здобутки революції та не обтяжували себе заграванням з українцями.
Чи лише махновці намагалися тоді співпрацювати з більшовиками?
Звичайно, що ні. Ще в 1917 р. деякий час до складу Української Центральної Ради входили більшовики. Пізніше не тільки провідні українські повстанські отамани (Зелений, Григор’єв, Волох та інші), але й Галицька армія (основна збройна потуга ЗУНР, а в 1919 р. і УНР) входили до складу Червоної армії і підпорядковувалися більшовицькому проводу.
Отже, короткочасна співпраця повстанців Батька Махна з більшовиками не була чимось екстраординарним для українського революційного простору.
А почалося все взимку 1919 р., коли на середину лютого махновці отримали від Червоної армії необхідне військове спорядження та увійшли до 3-ї Задніпровської дивізії під командуванням П. Дибенка, утворивши в її складі окрему бригаду. Тут вони зберігали військову автономію і всупереч більшовицькому командуванню невпинно посилювалися за рахунок припливу добровольців. При цьому махновці виявляли високий рівень воєнного мистецтва та бойової дисципліни, звільнивши до кінця березня 1919 р. більшість Приазов’я, зокрема ключові порти Бердянськ і Маріуполь.
Хочу підкреслити, що в боях за Маріуполь українські повстанці розгромили відбірні загони білогвардійців, яких підтримували війська Антанти. Запорукою успіху стало не тільки знання місцевості, гарна розвідка, злагодженість дій підрозділів та бойова ініціатива, але й вправне використання кількох військових хитрощів. Серед останніх виокремлю 2: "Заскочити зненацька" (після розвідки боєм основні штурмові загони завдали несподіваного удару) та "Звідусіль" (атаку здійснено одночасно з кількох напрямків, що унеможливило перекидання резервів противником). У підсумку Маріуполь було звільнено, а ворог поніс більше втрат, ніж махновці, попри те, що останні наступали на добре укріплені позиції з відкритого степу.
Цей приклад частково перегукується з досвідом контрнаступу Сил оборони України в цьому ж регіоні влітку 2023 р. (штурмові дії під селами Роботине та Старо-Майорське). Отже, сучасні українські воїни успішно діють за прикладом предків і надалі примножують славу української зброї.
Та повернемося до подій весни 1919 р. Тоді махновці не тільки воювали, але й намагалися на підконтрольних територіях реалізовувати свої політичні та соціально-економічні ідеї. Наслідком цього стало блокування ключових більшовицьких "реформ" (продрозкладки; всевладдя комуністичних органів влади, особливо чекістів; масових репресій тощо) і поширення демократії прямої дії (творення "вільних рад", соціалізація землі тощо), особливо наприкінці квітня – на початку травня 1919 р. Тоді ж Н. Махно за підтримки товариства самочинно розгорнув бригаду у І-у Українську Повстанську дивізію імені Батька Махна.
Це рішення мало ознаки певного компромісу, бо бійців вистачило б на цілу армію, проте її творення призвело б до передчасного розриву з більшовиками. А цього провід повстанців прагнув уникнути через наступ білогвардійців на українські терени, а також з огляду на нестачу зброї (половина бійців не мала рушниць, а інших озброєно 4 різними системами).
А як на це відреагували більшовики?
Вони взяли коротку паузу, бо були не готові до масштабної каральної акції через складні військово-політичні обставини. У цей час посилився наступ білогвардійських військ генерала А. Денікіна на Сході України (в першу чергу загрожував Донбасу, Приазов’ю та Харківщині). Поряд із цим, Н. Григор’єв на чолі 6-ї Української радянської дивізії підняв повстання проти більшовиків, а в тилах Червоної армії почалися збройні виступи українського селянства.
Ситуація змінилася наприкінці травня 1919 р. Тоді сусідня 9-а більшовицька дивізія під ударами білогвардійців відступила, відкривши фланг і тил махновського угрупування. В цю прогалину кинуто кінний кубанський козацький корпус А. Шкуро (так білі російські імперіалісти використали українських козаків Кубані проти українських повстанців-махновців). Загроза оточення та брак зброї і патронів змусили Нестора Івановича розпочати відступ. Цей факт червоні імперіалісти свідомо проігнорували й вирішили звинуватити в поразці саме махновців та їх Батька. Тому за ініціативи Л. Троцького (Голова Реввійськради та Нарком з військових справ Радянської Росії) 25 травня 1919 р. прийнято рішення про "ліквідацію махновщини". З цього моменту розпочалися відкриті репресії (у тому числі й розстріли представників махновського керівництва).
Батько Махно, щоб урятувати особовий склад дивізії від репресій і водночас протидіяти наступу білогвардійців на махновські території, відмовився від командування (про це повідомив телеграмою радянський провід). Також він закликав своїх бійців продовжити боротьбу проти білогвардійців і залишив угрупування з невеликим загоном. Так почалось відкрите протистояння Н. Махна з більшовиками, яке з перервами тривало понад рік – до жовтня 1920 р.
Отже, "червоні" російські імперіалісти підступно зрадили українських повстанців Нестора Махна, завдавши їм удару в спину за вкрай важких обставин і цим засвідчили свою підлу сутність.
А що махновці?
Батько Махно із синочками не тільки вистояли, але й невдовзі утворили найпотужніше в 1919 р. українське військове формування – Революційну повстанську армію України, яка здобула багато блискучих перемог над російськими імперіалістами. Та це вже інша історія…
