Вивчив чотири мови і рятує життя на передовій: історія "Принца" із ССО
Він не мав військових планів – мріяв стати археологом, вивчав міжнародні відносини і легко опановував іноземні мови. Але повномасштабна війна змінила все: тепер "Принц" рятує життя на передовій, евакуйовує поранених під обстрілами і щодня приймає рішення, від яких залежить доля інших.
Один із таких викликів евакуаційної бригади – найважчий у його службі – стався під час запеклих боїв на Запорізькому напрямку. З нього і розпочалася наша розмова.
– Як не прикро, але ти маєш усвідомити той факт, що не завжди можеш усіх врятувати, – каже "Принц". – Іноді доводиться приймати надскладне рішення – фактично вирішувати, хто житиме…
Пам’ятаю літо 2023 року. Запорізький контрнаступ. Ми на цілодобовому чергуванні і о другій ночі отримуємо виклик від суміжників. Їхати від лінії фронту через два села, в одному з яких росіяни обстріляли центр, де знаходились цивільні.
Ніякої військової мети в цьому не було, вони просто хотіли відтягнути ресурси, медиків від лінії зіткнення. Коли прибули – побачили справжню апокаліптичну картину! Весь центр села просто палав, зв'язок відсутній.
Намагаємося збагнути, що відбувається, коли раптом підбігає один із командирів, очі в нього повні паніки, і показує на два палаючі будинки по різні боки вулиці. В першому прикута до ліжка бабуся, а в другому – мати з немовлям. І просто на місці ми маємо вирішити: кого рятувати першими.
Відповідь ніби очевидна, але в цей момент починається друга хвиля обстрілів. Росіяни б’ють туди ж, добивають. Цілять саме в тих, хто рятує. Свист ракет вже ріже повітря, миттєво залітаємо в погріб і перечікуємо наступні хвилин сорок. Командир приймає важке, але єдине можливе рішення і забороняє нам виходити. Бо життя екіпажу – пріоритет. Сидимо в темряві, затиснуті думками. Кинули людей, беззахисних, у вогні…
Коли нарешті виходимо – будинки дотліли, і рятувати було нікого. У нашій машині повилітали всі вікна, але, на щастя, колеса цілі. А от екіпаж ТРО, що був з нами, втратив медика і мав ще двох поранених. У такому стані повернулися на базу і кілька днів жили з одним болем: не змогли врятувати ні бабусю, ні маму, ні немовля. Аж раптом отримуємо звістку від ТРО. Немовля живе! Уціліло, бо інша бабуся того дня взяла його на інший край села – хотіла показати своїй подрузі.
– Як справляєтеся з психологічним тиском після таких випадків?
– Мої способи відновлення – це спілкування з близькими і музика. Для мене вона є і медитацією, і молитвою. Це час, коли можу поспівати, пограти на інструменті, обміркувати якусь чутливу подію.
– Ви, певно, хотіли бути військовим, тому і обрали для себе контрактну службу у Силах спеціальних операцій?
– Насправді – ні, це батьки чомусь бачили в мені військового чи медика. Можливо, тому що мої дідусь та прадідусь свого часу служили, хоч і недовго. Я ж насправді ніколи не бачив себе у війську. Моєю дитячою мрією було стати археологом чи істориком, а вже десь у класі 11-му, коли саме був час обирати професію, я віддав перевагу міжнародним відносинам. Мови мені давалися дуже легко, і я пішов на міжнародника-перекладача. Нині володію англійською, польською, норвезькою та шведською мовами. Утім, під час війни став саме медиком. Побратими кажуть, непоганим…
– Цікавий жарт долі… А як же так сталося?
– На початку повномасштабного вторгнення навчався у магістратурі, але війна, на жаль, в моє життя, як і в усіх, внесла свої корективи. Коли все почалося, я зрозумів, що не можу бути осторонь, повинен щось робити, якось допомогти. Перший місяць був волонтером, моя альма-матер – то Львівська політехніка, і ми хотіли бути корисними, діяти.
Я почав шукати посаду за своїм профілем у війську. Та на той час вакансій не було. Десь через півтора місяця до мене звернулася знайома, вони шукали перекладача для групи волонтерів із країн–партнерів, які приїхали в Україну викладати військову справу. Я одразу погодився.
І як ви думаєте, на який курс мене поставили? Так, на військову медицину. А з часом мені стало нецікаво просто перекладати, і я попросився в інструкторів відпрацьовувати елементи разом з тими, хто навчався. Так вийшло, що повний курс такмеду я пройшов разів, мабуть, із двадцять. Попри завантаженість, мені все одно здавалося, що я роблю недостатньо, і тоді ми з кількома інструкторами долучилися до "Госпітальєрів". Тут я працював та опановував саме практичні навички, вміння швидко реагувати, думати та діяти вже в бойових умовах.
– Скільки часу ви провели в цьому підрозділі?
– Майже рік. Тут у мене з’явилися перші бойові наставники. Одним із них був наш старший евакогрупи – Стен (його ім’я зі шведської перекладається як "скеля"). Це перша людина, яка сказала мені, що співчуття медика – то найгірша риса, якою той може володіти. Я на все життя запам’ятав його слова.
Тренування в теорії та відпрацювання навичок – це, звісно, добре, але коли ти усвідомлюєш все це в реальному часі, то відчуття зовсім інші. Під час нашого першого виїзду, коли я побачив поранених хлопців, мені справді стало їх дуже шкода, і я завагався… Буквально на кілька секунд. Після того як ми доставили поранених до госпіталю, Стен відвів мене в бік і сказав: "Найкраще співчуття медика – це робити свою роботу, адже кожна секунда твого співчуття може коштувати людині життя". Він сказав це буденно, але ці його слова для мене стали основними, я з ними прокидаюся і засинаю щодня, нагадуючи собі про ті кілька секунд мого вагання.
Другою людиною, яка стала для мене авторитетом у моєму житті та на службі, була Іра "Чека". На жаль, вона загинула… Ця дівчина є для мене неймовірним прикладом того, як потрібно боротися, жити і працювати. Я вважаю, що для України – це велика втрата.
Щоразу, коли мені стає важко чи опускаються руки, наступає якесь емоційне вихолощення, я згадую про неї, про її невтомну енергію, бажання допомагати та рятувати. Я не маю права здаватися тоді, коли такі, як вона, поклали своє життя заради Незалежності України.
– Як ви потрапили саме до ССО?
– Десь на восьмий чи дев’ятий місяць перебування у "Госпітальєрах" прийняв остаточне рішення підписати контракт зі Збройними Силами України. Я бачив багато підрозділів, адже ми працювали з усіма – і з піхотою, і з національною гвардією, із ДШВ, і з ГУРівцями, – та все ж у моє серце запали хлопці та дівчата із ССО.
Коли ми пересікалися з ними у полях, я бачив, як відбуваються планування та обговорення в їхніх групах, скільки там поваги – до командирів, бійців. Мене вразило те, що я відчув, якусь рівність… Я бачив такі стосунки тільки у добровільних з’єднаннях, а тут – справжня військова структура, і всі прислухаються один до одного, радяться, підтримують.
За рік волонтерської діяльності я озброївся певними контактами. З’явився друг у 73-му морському центрі ССО, пройшов всі стадії відбору, і ось тепер я – військовослужбовець Сил спеціальних операцій. Скажу чесно, не було жодного дня, щоб я не пишався своїм родом військ.
– Ваш позивний "Принц" – дуже цікавий…
– Насправді це псевдо у мене ще з дитинства. Моя мала батьківщина — це Кіровоградська область, я там народився та навчався, шкільні роки залишили лише приємні спогади. Моїм улюбленим предметом була англійська мова, і от, пам’ятаю, під час заняття ми читали та розбирали уривки з повісті Антуана де Сент-Екзюпері "Маленький принц". Мені тоді дуже сподобався твір, я його майже на пам’ять вивчив.
На одному з уроків мене так вчителька і назвала, з огляду на любов до цієї книги. Так і прив’язалося. В інституті вже й не міняв. А коли прийшов до ССО, то так і лишилося. Трошки хлопці, звичайно, жартують, але це ж здебільшого чоловічий колектив, тут без підколів ніяк.
– Що стало несподіванкою на службі в ССО?
– Цей рід військ формувався за прикладом спецслужб країн-партнерів. Більшість офіцерів проходили підготовку саме з американцями, і це насправді дає результати. Нині в ССО сучасні підходи в ставленні до людини, що мені сильно імпонує. Не все ідеально, але набагато краще, ніж в багатьох підрозділах. Особисто мені подобається ставлення до навчання. Наш начмед підтримує і офіційні заняття в частині, і ті, що ми самі знаходимо.
– Був момент, коли ви чітко зрозуміли: я на своєму місці?
– Це відбувається постійно. Щоразу, коли ти завершуєш евакуацію і вже в стабільному стані передаєш пораненого в лікарню, він тисне тобі руку, або обіймає, і каже: "дякую, друже". Це "дякую" – важливіше і сильніше за будь-які нагороди чи подяки. Саме тоді відчуваєш, що ти на своєму місці, що є частиною механізму.
– Яке з врятованих життів запам'ятали найбільше?
– Складне питання. В якийсь момент навіть вів "зошит життя", куди записував імена і дати народжень бійців. Але згодом записів стало так багато, що я зупинив цю історію.
Найбільше запам'ятався перший "евак", бо це була… не людина. Довелося рятувати кота, якому відірвало вухо снарядом 120-ї міни. Ця історія яскраво показує, чим ми відрізняємось від росіян, які кидають своїх побратимів, стріляють в поранених, щоб не надавати їм допомогу. А ми ризикували життям заради тварини…
– Траплялися випадки, коли набуті в цивільному житті навички допомагали в бойовій обстановці?
– Звичайно! Перший екіпаж, з яким працювали в "Госпітальєрах", був повністю іноземним. І нині в Силах спеціальних операціях чимало легіонерів, які лише в процесі вивчення української. Моє знання мов допомагає команді працювати – відповідаю за комунікацію з командирами, госпіталями, стабілізаційними пунктами, пораненими.
– Не замислювалися, ким би хотіли працювати після перемоги?
– Є певні ідеї і сподівання, навіть маю пропозиції. Хотів би повернутися до того, що вмію найкраще. Це переклад і дипломатія. За ці роки вибудувалися досить тісні стосунки з партнерами, зокрема зі шведами. Після війни ці партнерства ставатимуть ще міцнішими і глибшими. Хотів би стати їхньою частиною як перекладач, дипломат або консул.
Саме тут мій військовий досвід стане плюсом. Тож хотів би продовжувати служити Україні, просто вже не тримаючи зброю в руках.
– Що б ви сказали тим, хто ще не визначився чи роздумує, до якого підрозділу долучитися?
– Захист Батьківщини – обов’язок кожного громадянина. Хай це звучить трошки пафосно, але так воно і є. Звісно, війна – це страшно, бій – це страшно, але якщо ти тренований, навчений і у крутому колективі, де ти можеш завжди розраховувати на підтримку, то страх відступає і дає шлях професіоналізму, злагодженій роботі і маленьким перемогам, які колись приведуть нас до перемоги великої. Головне – це знайти саме свій підрозділ, де ти будеш на своєму місці і робитимеш те, що тобі до душі. Повірте, це неабияке відчуття.
Щоб я порадив? Поки ви думаєте, вагаєтеся чи обираєте собі підрозділ, навчайтеся, здобувайте військові навички. Зараз неймовірна кількість курсів та навчань з різних напрямків. Щоб коли ви долучитеся до своєї військової родини, ви вже мали базу, яка дасть вам можливість швидше адаптуватися.
Звісно, від себе особисто та від усього підрозділу запрошую бажаючих до нашого 73-го морського центру Сил спеціальних операцій.
Хочеш стати частиною елітних підрозділів ЗСУ, хочеш служити в 73-му морському центрі – звертайся до "ССО Рекрутинг"!
ССО Рекрутинг
Телефон: 0800357174