Блог | В чорному-чорному театрі, на чорній-чорній сцені

Назва / автор: Жінка в чорному / Стівен Маллатрат за романом Сьюзен Гілл

Відео дня

Театр: Театр на Подолі

Режисер: Андреас фон Шліппе

Театру на Подолі вдалося не тільки злякати глядача, а й знатно здивувати. Вистава-жах "Жінка в чорному" - перлина, яка запам’ятовується ілюзіоном на сцені, переконливою грою акторів і подачею-фукурумою - історії в історії. Робота Андреаса фон Шліппе – той випадок, коли закордонний режисер перевершує сподівання пересичених (що є, то є) українських театралів. І ті покидають зал з відчуттям зустрічі з "чимось досі небаченим".

"Тумани приховують у собі загрозу й наганяють страх, ховають від людей знайомий світ і дезорієнтують їх, приблизно так само, як плутають ведучого в грі в жмурки, коли йому зав’язують очі й починають розкручувати".

Сьюзен Гілл

В "найготичнішому" романі "Жінка в чорному", яким його задумувала Сьюзен Гілл, зібрані майже всі класичні ходи літератури вікторіанських жахів та відсилки до відомих попередників. Роман — квінтесенція жанру, тому він двічі екранізований (останній раз із Деніелом Редкліфом у головній ролі). Та найбільша слава "Жінка в чорному" прийшла завдяки сценічній адаптації драматурга Стівена Маллатрата. Понад 13 тисяч показів; друга за тривалістю постановка в лондонському Вест-Енді після "Мишоловки" Агати Крісті. Завдяки Театру на Подолі тепер і київський глядач може розгадати секрет популярності цієї вінтажної страшилки.

Зав’язка історії нагадує початок класичного "Дракули" Брема Стокера. Молодому адвокату доручають відправитися на край світу, в недобре - на думку тутешніх мешканців - місце, щоб особисто виконати рутинну юридичну справу. Не підозруючи, в яку халепу потрапив, адвокат Артур Кіппс збирає валізу й з численними залізничними пересадками добирається до віддаленого, невідомого раніше графства. Там - серед хижих трясовин та приливів, що в змові з туманом поглинають необачливих дітей - стоїть осиротілий маєток, де серед незліченних документів та листів покійної Артур повинен відшукати можливий новий заповіт. Єдина заковика в тому, що будинок не зовсім спустів. В ньому вже не одне десятиріччя мешкає місцеве прокляття, привид "жінки в чорному".

"Жінка в чорному" свідомо грає з усіма жанровими кліше, до яких здатен дотягнутися сюжет. У творі Гілл головними є токсичний туман, хижі англійські драговини, невпокоєні духи та — неодмінно — мертві діти. "Жінка в чорному" — квиток для сучасного глядача у світ, де у фей і банші вірять так само безумовно, як ми — у бозон Гіґґса. Це перепустка на територію, де дух готики може не лише розважити, а й налякати.

В шаблонності подачі фон Шліппе вже не звинуватиш. Структура оповіді подібна до вкладених один в інший елементів японської іграшки фукуруми. Перед нами репетиція розповіді традиційної різдвяної страшилки, в якій адвокат розповідає, як привид поділився з ним через листи покійної своєю трагічною історією. Подібно гіпнонавтам з Нолановського "Початку", глядач разом з акторами занурюється в багаторівневий наратив — від репетиційної зали до причини прокляття, до трясовини, що поглинає приречений екіпаж. Та на виході з цієї "матрьошки" глядацький зал відчувається ще одним рівнем історії. Приходить забобонний острах — що й сам підчепив це доволі неприємне (м’яко кажучи) прокляття "жінки в чорному". А так вплинути на глядача, щоб він відчув містичний посмак, - треба ще вміти!

Сценографію вистави можна сміливо назвати ілюзіоном. Для створення атмосфери адвокатської контори, купе потягу чи того самого чорного-чорного маєтку використовується тисяча та одна сценічна хитрість. Від досить простих, акторських - але витончених, як помічник Артура песик Спайдер - до голограм, які здатні викликати сумнів у відсутності потойбіччя.

Та попри всі оригінальні художньо-технічні рішення головним спецефектом будь-якої вистави залишаються актори. Заголовна жінка в чорному у виконанні Дар’ї Проценко "порадує" інфернальністю та демонічно-безумною посмішкою. Хоч її роль здебільшого суто функціональна - налякати глядача скримером; з чим Проценко чудово справляється.

Основна акторська взаємодія відбувається між Артемом Атаманюком та Євгеном Ковирзановим. На початку дійства Ковирзанов – вчитель акторської майстерності, який обіцяє зробити зі скованого адвоката – не багато, не мало – Орсона Веллса. Кіппс-Атаманюк вважає це надмірним для "різдвяної страшилки", але погоджується на авантюру. Треба зазначити, що на початку вистави Атаманюк настільки розгублений, що замислюєшся, а чи не підчепив прем'єрний острах сцени досвідчений актор? Та через пів години заспокоюєшся: ні, все гаразд, з першої до останньої хвилини перед нами вже знайомий Орсон Веллс.

Євген Ковирзанов теж не відстає від партнера: вміло підхоплює історію та ламає "четверту стіну", коли розтлумачує технічні рішення, чим доводить, що на сцені два Орсона Веллса. Разом з Атаманюком вони по черзі переміряють образи власників адвокатських контор та трактирів, живих та не дуже візничих, а головна роль Артура Кіппса стає зовсім естафетною. Безперервний маскарад не заважає сприйняттю історії, а виглядає як ще один вдалий спецефект.

"Жінка в чорному" - це приклад балансу між акторською майстерністю, цікавістю історії та сценічною нетривіальністю постановки. Хотілося б думати, що вистава фон Шліппе стане певною творчою планкою, на яку будуть орієнтуватися режисери-конкуренти. А поки Київ не охопила хвиля постановок "під фон Шліппе", раджу припасти до "першоджерела" у прем’єрному сезоні. Сподіваюсь, що привид "Жінки в чорному" ще не один рік – як і на Вест-Енді - буде лякати та вражати глядача в чорному-чорному театрі.

Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...