Блог | Учорашній світ
Аксіома: музи мовчать, коли гармати гуркочуть! Але нинішній феномен, не ілюзорність ренесансу сучасного українського драматичного театру, свідчить про протилежне. Сотні нових імен драматургів, режисерів, акторів, театральних критиків, фестивалі, презентації, афіші, прем'єри вистав, аншлаги, зали для глядачів, які не можуть вмістити всіх охочих, оголошення: "Усі квитки продані" (попри тривоги, "Шахеди" та вбивчі вибухи), свідчать про протилежне. Телевізор, говірливі "політичні голови", трагічні інформаційні саги війни не скасували театр, який значно глибше, точніше, "на лезі ножа", екзистенційно, проникає в суть національної самосвідомості та відкриває таємниці ідентичності української нації.
Цього року у шести знакових українських театрах відбулася прем'єра п'єси Людмили Тимошенко "П'ять пісень Полісся" - у Львові, Рівному, Луцьку, Києві, Чернігові та Сумах. Мені пощастило бути глядачем вистав у Рівному та Києві.
Переповідати сюжети театральних мініатюр немає сенсу. Лишень підкреслю, що всі історії (20-25 хвилин сценічного часу кожна) подорожують у часах сірості та буденності сільського трагічного буття, спаяні, пов'язані воєдино. Вони реальні, не вигадані, взяті з життя і це наш український ресентимент – озлобленість, безсила заздрість, злопам'ятність, ворожість архетипного типового українця та версія автора п'єси: чому так, а не інакше. У "п'яти піснях" зло тріумфує, домінує біблійна "мідь дзвінка", "лунаючий кімвал", як і немає біблійного кохання, яке "не радіє неправді". Як і не міг я, глядач, зрозуміти, відьму-стару, яка живе в селі і отримує задоволення від того, що звела в могилу сина, невістку, собака через її жадібність здох, а чоловік від безвиході повісився.
До речі, автор п'єси, крім інших переваг її особистості та творчості, дипломований філософ, доктор наук. Мабуть через це, цінності її театральних містичних хронік Полісся фокусуються лише у "хмарі" моральності, відкидаючи решту ланок, компоненти житія-буття поліщуків. Містика. П'єса переповнена героями, вчинками неповноцінних людей, "земляних черв'яків", їхні душі та серця переповнені пороками та традиціями темного минулого людей, що живуть у лісах та полях.
Я дивився спектакль і думав, що герої "пісень" щасливі, бо ненавидять, вони позбавлені співчуття емпатії, не відчувають чужого болю. А у збудженого, ерегованого глядача фізичне відчуття, що залою розповзається мораль розбещеності, "запах" феромонів зла, флюїди приреченості. Сценою розгулюють, говорять, танцюють хворі люди нездорового світу. Сценічну дію та сюжетні лінії "пісень" Людмили Тимошенко живуть лише "в структурі моралі", уявлень про добро і зло, не виходячи за рамки "категоричного імперативу" Канта, моральності, як філософії їхнього нещасного життя.
Видатна кінорежисерка із Польщі Агнешка Голланд говорячи про стилістику "П’яти пісень Полісся" Людмили Тимошенко наголошує, що "мова драми стилізована, майже архаїчно-народна, відверта, місцями груба, кожна з новел-пісень містить напрочуд жорстку розв'язку; це зростаюча, постійно повторювана жорстокість, виписана в поліський ландшафт і культуру, - як захист від незворотної долі, спроба її обдурити, спроба взятися за гру, у якій все одно неможливо виграти".
Варто наголосити, що історико-географічна відособленість, ізоляція Полісся, зокрема, Овруча (місто, яке старіше за Київ – болота, відсутність доріг) навіть сьогодні зберегла мову Київської Русі, так стверджують етнографи, філологи. Ми називаємо цей мовний феномен діалектом. Актори київського "Малого драматичного театру" приїжджали до мовної експедиції, і це стало частиною підготовки вистави, проникнення у художні образи, переживання героїв "Пісень" на сцені.
Виставу у Рівному (режисер Галина Шарко) поставлено у традиціях української, класичної драматургії Михайла Старицького, Лесі Українки, Миколи Куліша. У виставі у Києві (режисер Дмитро Весильський) – домінує "модерн", який абсолютно з несподіваного боку розкриває сутність подій, що відбуваються на сцені!
В одному зі своїх інтерв'ю Людмила Тимошенко розповідає: "Можна сказати, що цю п'єсу я писала все своє життя. Мої батьки, коли я народилася, служили в Північному Казахстані. Там було дуже холодно й вони відправили мене до бабусі. До семи років я прожила разом з нею. До неї приходили інші бабусі, вони себе розважали різними історіями", — розповідає авторка п’єси. А коли моїй бабусі було вже 90 років, я приїхала і кажу: давай я все це позаписую. І все, що змогла, вона мені розповіла. Це були довгі вечори, адже історій було багато. Я вибрала п’ять таких найбільш страшних, які запали в мою дитячу свідомість, для п’єси. Кожна історія відповідає якомусь періоду, який відбувся на цій маленькій поліській землі".
Ось така "дитяча травма" драматурга перед своїм минулим, дитяча вина чи гріх (не зрозумієш) її пам'яті. "П'ять пісень Поліcя" Людмили Тимошенко пророкують, відображають реальність, а абсурд подій, що відбуваються на сцені, лише посилює зло театральної умовності. Сценічне дійство провадить глядачів у світ, що Йонеску з Беккетом і не снився. Як на мене, затребуваність саме такої п'єси в українському театрі є очевидною, бо відображає фрустрацію суспільної психології та солідарної свідомості під час війни. Невизначеність, нестійкість, непередбачуваність породжує моральний хаос. Ми ж поки що чекаємо вчорашнього, (або майбутнього) ілюзорного світу, в якому люди не вбиватимуть один одного. Не брешу, друзі, але на закінчення підкреслю: гуманізм "Пісень Полісся" Людмили Тимошенко, набагато значніший за переваги цієї трагічної п'єси та вистави.
