Назва / автор: Плавучий острів / Рої Хен

Відео дня

Театр: Театр на Подолі

Режисер: Поліна Медведева

Гра в Дон Кіхота, метафарс зі зламом четвертої стіни. Вистава "Плавучий острів" (режисерка Поліна Медведева) вивчає втечу від реальності як засіб врятувати себе. Інтелектуальне гурманство від Театру на Подолі.

Задум виник під впливом однієї з паразитарних книг, що переносять Христа на паризький бульвар, Гамлета на Каннеб’єр чи Дон Кіхота – на Волл-стріт. На думку людини з гарним смаком, ці беззмістовні карнавали здатні лише морочити примітивною ідеєю, ніби всі епохи однакові, або ніби вони всі різні.

Хорхе Луїс Борхес

Зі збитих білків на паровій бані готується безе, що плаває мов острів у англійському заварному кремі з жовтків, вершків та цукру. Щоб роздобути інгредієнти для "Плавучого острова", улюбленого десерту співкамерника, колишній пекар Лука (Євген Ковирзанов) влаштувався тюремним кухарем. До речі, він у в’язниці теж через острови. Коли справи в пекарні пішли не кращим чином, Лука почав торгувати безлюдними середземноморськими островами, що існували лише у його фантазіях.

Співкамерник Тео (Георгій Хостікоєв) – тюремний бібліотекар. Він п’ятий рік віддячує Луці читанням книг вголос. Кредо Тео: якби люди читали "Дон Кіхота" замість Біблії – то світ був значно моральнішим. Тому зазвичай в їх камері звучить роман Сервантеса. Під час читань Тео уявляє себе Лицарем Сумного Образу, а Луці подобається вважати себе неписьменним іспанським селянином Санчо Пансою. І не дивно, адже Дон Кіхот пообіцяв зброєносцю перший завойований ним острів… Ескапізм вищої проби: коли тілом – у в’язниці, а душею – на рівнинах Ла-Манчі.

Як це притаманно метафарсу місце події вистави розмите: часом в’язниця, часом – психіатрична лікарня, іноді – Іспанія XVI сторіччя, а іноді – театр на Подолі тут і зараз. Тоді з невинного глядача, що прийшов відволіктись мистецтвом, запитують як з винного. Бо кредо тюремного Наглядача (Ігор Качур): Якщо ти зараз тут – отже, є за що! Наглядач спитає глядача: чим закінчується Біблія? (Підкажу, що десь з п'ятого сторіччя збірка традиційно закінчується Одкровенням Іоанна, тобто Кінцем світу). Або з чого ж починається історія Дон Кіхота? Даремно позіхає ідеаліст-книжкар Тео, що Біблію читають частіше за Сервантеса, адже зал на обидва питання промовчить.

До слова, роман Сервантеса як сюжетно, так й ідейно починається з бібліотеки. Саме зібранням лицарських романів був знаменитий "до самого Толедо" в Ла-Манчі ідальго Алонсо Кехана, дід дружини Мігеля Сервантеса. У поважному віці Кехана відійшов від справ, повністю присвятив себе читанню пригодницьких книжок, а під кінець об’явив, що йде до монастиря жебручого ордену тринітарієв. Дім з бібліотекою ідальго залишив дев’ятнадцятирічній унучці. За що вдячний зять –  вдвічі доросліший за дружину – зробив Кехана заголовним героєм найзнаменитішої іспаномовної книги.

Пригоди літературного героя починаються не з млинів – без згадок про які не обходиться навіть театральна рецензія про Дон Кіхота, – а теж з книжок. Старий ідальго Кехано продає великий наділ орної землі, щоб накупити лицарських романів, та об'являє себе мандрівним лицарем. Коли старий напівживим повертається з першого походу, його рідні вирішують спалити книги, а саму бібліотеку замурувати. Дон Кіхоту розповідають, що це витівки злого чаклуна Фрестона, а божевільний ідальго сприймає це як виклик.

Хронологічно з бібліотеки починається й історія "Плавучого острова". Саме серед книг скоїв злочин Тео, сучасний Лицар Сумного Образу. І злочин, безперечно, жахливий, з наміром, хоч і без корисливої вигоди. Тому коли Качур буде лупити Хостікоєва, краще втриматись від участі у метафарсі й даремно не ламати четверту стіну в спробі врятувати рятівника. Якщо луплять – є за що! Але був цей злочин в бібліотеці відсилкою до першої глави роману чи просто збігом фантазії ізраїльського драматурга Рої Хена – залишається тільки здогадуватись.

Задум драматурга перебуває на межі постмодернізму та психотерапії. З одного боку, Рої Хен не опускається до банальщини Дон Кіхота на Волл-стріт. Його Кіхот не живе в сучасності драматурга. У сучасності існує бібліотекар Тео, який марить себе літературним персонажем, що уявляє себе героєм лицарських романів. Та попри всі пригоди сам Тео на початку п’єси замкнений у камері, а на кінці – в лікарняній палаті.

Психотерапевтичний ефект п’єси проявляється через закриття Хеном читацьких гештальтів. В одному з інтерв’ю драматург зізнався, що йому подобається уявляти хорошу літературу як маленьку секту, в якій люди обмінюються книжками. Саме для сектантів-однодумців, що цінять "Дон Кіхота" вище за Біблію, й написаний "Плавучий острів". Не тільки задля того, щоб втиснути ключові сцени роману в прокрустове ложе сучасності, як, наприклад, в сцені посвячення Тео у лицарі хазяйкою борделю (Дар’я Проценко). Але і досказати те, що – на думку драматурга – мав би сказати ще Сервантес. Наприклад, нарешті зустріти Дульсінею Тобоську (Олена Свірська), або прояснити мотивацію боротьби з вітряками. Та оскільки тайна нападу на млин є основним філософським твістом "Плавучого острова", то задля задоволення глядача залишу версію Хена нерозкритою.

Дослідники Сервантеса мають власне тлумачення сюжету з вітряками. Нам через прірву понад в чотири сторіччя не дуже зрозуміла різниця побуту Ла-Манчі на початку XVI століття, коли народився ідальго Кехано, та у кінці його, коли відбуваються події роману. Млини-башти – це новітня для Іспанії технологія, що запозичена на кінці сторіччя у нідерландських провінцій. Старий ідальго міг побачити вітряки вперше, тому і прийняв їх за велетнів чарівника Фрестона. Коли через десяток глав Дон Кіхот зустрічає валяльні, він знов плутає їх з велетнями, що підтверджує луддизм та застарілість поглядів героя. В цьому комізм ситуації, що зрозумілий сучаснику Сервантеса, і все менше зрозумілий сучасному читачеві.

Спроби дописати недомовлене автором "Дон Кіхота" з’явилися ще за життя Сервантеса. Щоб припинити танці на неодноразово зламаних кістках героя, письменник пише другий том пригод, який завершується смертю Лицаря. Та – як показує приклад того ж "Плавучого острова" - потуги Сервантеса залишились марними. Дон Кіхот на сторіччя пережив як дивакуватого ідальго-прототипа, так і підприємливого писаку-автора.

Апріорі пародійний та гротескний образ божевільного лицаря в інтерпретації сучасного драматурга отримує романтизацію та співчуття. Дон Кіхот, навіть не покидаючи камери чи палати, знаходить спільників по хворобі – Санчо Пансу чи Дульсінею. "Плавучий острів" – це ода ескапізму, виправдання втечі у вигадані світи. Зокрема, й індульгенція для глядача в його бажанні сховатися від життя в театральній залі.

Підбір сценічних рішень автора художньої ідеї Андреаса фон Шліппе чимось нагадує роботу вмілого кулінара. Трохи знайомих інгредієнтів, щоб описати клаустрофобію в’язниці або палати. Трохи екзотичних голограм, щоб показати уявний світ. І глядач відчуває смак того, що можливо і не закладав у історію ні Рої Хен, ні фон Шліппе. Але за рахунок подібної композиції – попри постмодерністські ігри з місцем та часом – сюжет залишається зв’язним та зрозумілим.

Основним інструментом режисерки Поліни Медведевої, щоб представити десерт з острівка п'єси Хена в художніх рішеннях фон Шліппе, стали актори. Завдяки правильній розстановці персонажів Медведевій вдалося не тільки підсвітити основну лінію Кіхота та Панси, а й органічно інтегрувати Наглядача чи заглибити жіночі образи як то Дульсінеї, дружини Луки-Панси (Анна Тамбова) або мадам з борделю. Тому вистава і працює як метафарс: коли є відчуття довіри, що зі сцени до тебе звертаються живі люди, а не персонажі.

Можливо, через особливості метафарсу як стилю найбільше вражає акторська робота Ігоря Качура у ролі Наглядача. Повне занурення не у саме приємне нутро героя, сміливий на межі нахабності контакт із залом, акторська харизма – і надлишок глядацької уваги в кишені формених штанів Качура.

Дует Хостікоєва – Ковирзанова старанно відпрацьовує роль у ролі. Завдяки їх майстерності глядач теж починає "кульгати на ту ж ногу", що і герої на сцені: плутає реальність та вигадку. При цьому всі розуміють як абсурдність представлених подій, так і правоту логіки персонажів. Єдине, на що зауважу, що "Панса" – це не прізвище героя, а його прізвисько. Він селянин, що не мав власної фамілії, а його прізвисько натякає, що зі смертних гріхів найулюбленіший – обжерливість. Панса в перекладі "пузо", тому для повноти образу Ковирзанову без черевця – ніяк. (До зрілої версії Панси питань не маю).

Щирі емоцій викликає присутність на сцені багатоликого Бенюка. Особливо запам’ятовуються короткі набіги на початку вистави. Наприклад, коли Богдан Михайлович в ролі-камео, худрука театру на Подолі на ним же затверджену репліку просить не лаятись у храмі мистецтв (дружня реакція за нещодавній скандал з показом "Балансу" режисера Микити Полякова у Дніпрі). Для тих, кому цих вилазок буде недостатньо, заспокою, що до кінця вистави для Бенюка знайдеться повноцінна роль, яка і виправдає його появу на афіші.

Театр на Подолі створив інтелектуальний десерт, що дає залу можливість відчути ті нотки історії, які в неї, можливо, і не закладалися авторами. "Плавучий острів" – свіжий погляд на класичний сюжет, який водночас виправдовує жагу глядача до втеч від реальності. Одноактний острівок-притулок серед моря побутових турбот та жахіть.

Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZ.UA – запосиланням...