Блог | Школа під ядерним грибом
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
Назва / автор: Урок / Е. Йонеско
Театр: Малий театр
Режисер: Юрій Кулініч
Відмінний від класичної драматургії, але типовий для Малого театру "Урок" – це переосмислення ранньої п’єси Ежена Йонеско, що заклала основу театру абсурду. Версія режисера Юрія Кулініча схиляється до постапокаліптично-сатиричної трактовки. Але, як це притаманно "театру парадокса", в інтерпретації баченого глядач отримує повну свободу.
Мою першу п’єсу очікував скромний успіх та посередній скандал. Провал другої п’єси був крупніше, скандал вийшов помітнішим… Після восьмої п’єси чутки про мої провали звучать все гучніше. Якщо мій неуспіх триватиме тими ж темпами, то він перетвориться на тріумф.
Е. Йонеско. Нотатки та контр-нотатки (1962 р.)
Під час фашистської окупації Франції румуно-єврейський емігрант Ежен Йонеско заробляв на життя коректором у марсельському видавництві. Коли випускник філологічного факультету Бухарестського держуніверситету працював над самовчителем англійської методом Ассіміль, він звернув увагу на діалоги персонажів. Безликі Сміти та Мартіни розповідали про очевидні речі: вчитель у школі вчить дітей, а коні їдять овес. Репліки були правильними за формою та логікою, але жодний носій мови не використовував би такі фрази в побуті.
Неочевидне спостереження за героями підручників настільки сколихнуло драматурга, що саме такими персонажами він населив дебютні п’єси. Безликими, з формально правильною, але свідомо беззмістовною лексикою. В епоху шанування глибоких екзистенціалістів Сартра та Камю філологічно-парадоксальні постановки Йонеско здавались шизофазивними й були приречені на провал. Картонні персонажі пустими репліками ніби насміхались над публікою, що дивом вижила у м’ясорубці Другої світової і зараз шукала у мистецтві пояснення нещодавньої трагедії.
Назва першої п’єси Йонеско "Лиса співачка" (1950 р.) виникла вже під час репетиції як обмовка одного з акторів, що переплутав репліки. Повна відірваність назви від сюжету дуже тішила автора. Але французи через п’ять років після війни бачили в "обмовці" інше. Багато жінок полусвіту, зокрема, й професійних співачок, під час окупації співмешкали з фашистами. Після перемоги союзників, колаборанток задля присоромлення голили налисо.
Очікування більшості глядачів, що ризикнули завітати до невеличкого "Театру полуничників" не виправдовувались. У виставі не було ні історії про громадянську зраду (як і будь-якої іншої історії), ні навіть номінальної співачки-сопрано. Лише герої ассімільських підручників родини Смітів та Мартинів, що перекидались між собою репліками на кшталт: вчитель у школі вчить дітей, а коні їдять овес… Театрали покидали залу, як тільки розуміли, що за авангард їм підсунули. Критики теж були солідарні, що подібне новаторство не варто подорожі на лівий берег Сени.
Здається, подібна реакція тільки під’юдила Йонеско. У другій п’єсі "Урок" (1950 р.) сюжет вже існує. Для складання іспиту на докторський ступінь Учениця повинна підготуватись у Вчителя з низькі дисциплін: географія, арифметика, порівняльна філологія. Персонажі вивчають світ єдиним доступним їм засобом – за абстрактними підручниками, що їх і породили. Щось в цьому світі подібне до нашого: якщо віднімати, то після 5 йде 4, а якщо додавати – то 6. А щось лише умовно: всі слова у всіх мовах однакові, окрім слів "столиця" та "батьківщина"… Через відгуки тих театралів, хто дав другий шанс Йонеско, та у пам’ять про досвід "Лисої співачки", публіка в більшості "Урок" проігнорувала. Виставу зняли з показу після першого сезону.
Певно, історія про другу спробу Йонеско не залякала Юрія Кулініча, який обрав постановку саме "Уроку" як другу столичну режисерську роботу. (Перша, "Сумнів" за Патріком Шенлі теж йде на сцені Малого театру). Загравання в театр абсурду – це завжди ставка на досвідченого глядача, який звик до вистав, де художня форма домінує над змістом. І вдвічі важливіше дбати про видовищність та виразність для публіки непідготовленої, що ще не має ключів до порозуміння апріорі беззмістовного драматурга.
Сюжети Йонеско виглядають такими дивакуватими, оскільки в його героїв відсутня психологічно-обґрунтована мотивація. Як зазначив сам автор вислову "театр абсурду", критик Мартін Ешлін, персонажі тут схожі на людей так само як шаховий кінь схожий на справжнього жеребця. Ми не знаємо, навіщо потрібно скласти іспит на докторський ступінь Учениці (Христя Дейлік). І який сенс в тому, що Вчитель (Сергій Радченко) заучує підопічних по сорок у день? А чому Служниця (Слава Красовська) підтримує свого пана у злодіяннях на благо суспільства? Та, повторюся, в героїв немає мотиву, лише функції: вчитись, вчити, служити.
Але якщо перед нами не люди, а функції, тоді як спрацьовує театральна механіка "підглядання" (про яку часто згадує худкерівник Малого театру Дмитро Весельський, коли просить перед виставою вимкнути телефони)? Нагадаю, в ідеалі театральне дійство – процес співприсутнього спостерігання за ключовими епізодами відносин між героями. Відчуття повинно бути таке, ніби слухаєте розмову з шафи, поки коханка доводить невинуватість перед чоловіком-рогоносцем. (Тому і фільмування чи шепотіння під час вистави не схвалюються, бо порушують атмосферу латентного вуаєризму). Емпатія можлива лише тоді, якщо почуття і мотиви персонажа близькі до спостерігача. Співпереживання виникає лише до того, в чиїх умовах ти міг би гіпотетично опинитись. А що цікавого в підгляданні за героями підручника?
Йонеско не любив, коли на його роботи чіпляли абсурдистський ярлик. Свої п’єси драматург називав "театром парадокса". Якщо продовжити шахову метафору, то автор задавав правила гри та розставляв персонажів у первісні позиції на дошці. А далі спостерігав, як пусті фрази – які б навряд чи зачепили б справжню людину – стають для героїв п’єс несподіваними тригерами. Подібно до сучасних механік комп’ютерних ігор, репліки запускали скрипти-дії персонажів, чим породжували згадані парадокси. Так героїня "Уроку" не могла засвоїти базові арифметичні процедури, тому їй довелося вивчити таблицю множення всіх чисел на всі числа.
Шахові фігури не винні, що вони живуть за своїми правилами й обмежені у виборі дій. Пояснення мотивації вчинків чи інтерпретації проявлених парадоксів відбуваються лише у свідомості спостерігача. Але що залишається тому, хто у своєму театрофільстві ще не зайшов настільки далеко, щоб співчувати шаховим фігурам та персонажам підручників? Тільки милуватися формою.
По-перше, виразною грою акторів. Саме на них тримається вся увага. Пластика, фокуси, емоційні діалоги. Взаємодії Сергія Радченка та Христі Дейлік заповнюють прогалини сенсів і виправдовують годинне перебування у просторі парадоксів. А іноді й дають і ключі для порозуміння побаченого. Тілами актори натякають, що перед нами, можливо, андроїди з не дуже гостинного до людства майбутнього; а спрага героїв до навчання – це архаїчна програма без практичної цілі.
Окрема художня вдача – перенесення фройдистської напруги п’єси в самостійного персонажа. Хтивий, звіриний флер обмовками проривається під час всього "Уроку". Але цей настрій здається чужим до іншого, майже беземоційного тексту. Адже який може бути потяг у героїв підручника? Та сублімація цього флеру в латексний образ Служниці, страпон-розробниці Слави Красовської залишає у виставі першоджерельну фройдистську нотку, і водночас не спрощує відносини Вчителя – Учениці до питань плоті.
Друга принада вистави – сценографія художниці Алі Хольби. Зруйновані стіни, каміння замість меблів та інша постапокаліптика в стилі лофт. Все представлено в аскезі, без зайвих деталей, лише те, з чим взаємодіють персонажі. Це ж водночас і найбільша підказка для осмислення кулінічівської версії "Уроку".
Як натякають програмка в вигляді годинника Судного дня чи атомні гриби у фінальній відеографії, перед нами майбутнє, в якому цивілізація зосталася як ритуал без змісту. Закон, мораль, цінність життя стають лише формою вислову, логічним парадоксом, розв’язання якого сподобається далеко не всім.
Постапокаліптичні натяки в акторських рухах та сценографії знімають питання актуальності постановки. Легко зчитується, що "Урок" – це рефлексія на сучасний страх перед ядерною загрозою. Водночас антиядерна інтерпретація – мов поруччя для глядача, який вперше ступає на ешерівські сходинки театру абсурду.
Секрет успіху абсурдистських п’єс і в тому, що до Йонеско глядач не отримував такої повноти делегування змістів. Драматург повністю перекладав на публіку відповідь на головне художнє питання: "Що хотів сказати автор?" Коли паризькі театрали втомилися від чумної нудоти екзистенціалістів, прийшла мода на смакування нового, незвичного, авангардного. З 1957 року ті самі провальні "Лиса співачка" та "Урок" щоденно (окрім понеділків) йдуть на сцені Театру на Юшеті до сьогодення. А критики почали бачити в роботах нещодавнього ізгоя пародію на пустоту буденних комунікацій, сатиру на бездушність й механістичність інституту освіти, метафору про незручну істину, що людина – не більше, ніж її суспільна функція, взаємозамінна тимчасова роль…
Конфуцій згадував, що коли чекаєш подругу, легко сплутати стукіт бамбуку на вітру з цокотом копит коня коханої. Так і з пошуком змістів у Йонеско. Сам драматург принципово сторонився зрозумілих сюжетів. Всі пояснення його творчості він вважав нав’язаними інтерпретаторами, тобто перевраними. Тому – за парадоксальною логікою світу Йонеско – всі інтерпретації однаково далекі від "справжнього змісту" (він відсутній), і їх всі можна вважати правильними.
Якщо для вас театр – різновид експерименту над свідомістю. Чи ви любите дивні витвори мистецтва за форму, а не практичність. Чи сприймаєте за мистецький борг ("Хто, як не я?") підтримувати авангард та відвідувати все химерне та малозрозуміле. То "Урок" в Малому театрі створено для вас. Режисер Юрій Кулініч знатно прикрасив історію-парадокс виразною акторською грою, доцільною сценографією та навіть фройдистським мотивами у вигляді домінаторши зі страпоном.
Для публіки, що відстоює право на зрозумілий театр, "Урок" може бути цікавим як знайомство з класикою абсурду, з його першоджерелом. Чи демонстрація фокуса, як з жонглювання пустими фразами складається історія з конфліктами та трагічною розв’язкою. Та навряд чи глядач, що тяготіє до прозорості в сюжеті, знайде тут психологічні чи філософські глибини. Для деяких такі вправи можуть здатися намаганням увіруватися, що нове вбрання голого короля існує, як і сенс в п’єсах Йонеско.
Та, сподіваюсь, старанні учні вже засвоїли, що головний урок "Уроку" – не треба шукати конкретних, чітких відповідей там, де ніколи не передбачалося ні конкретики, ні чіткості. Як учительствував у подібних ситуаціях Конфуцій, важко шукати чорну кішку в темній кімнаті, особливо якщо там її ніколи не було.
