Розповісти про війну, не поранивши душу: режисерка з України підкорила міжнародний кінофестиваль
Документальний фільм про юного українського біженця "Поки дорослі грають у війну" режисерки Катерини Дякової-Спектор отримав нагороди одразу двох зарубіжних фестивалів, перевернувши уявлення про зйомку подібних фільмів.
Тисячі українських дітей пережили окупацію, втрату близьких, вимушену втечу за кордон. Документалісти хочуть розповідати їхні історії. Але як передати гостроту переживань, не завдавши ще однієї травми, тим паче в короткому метрі. Свою відповідь запропонувала Катерина Дьякова-Спектор. Її фільм "Поки дорослі грають у війну" про юного біженця здобув нагороди на міжнародних фестивалях Berlin Indie Film Festival у номінації "Найкращий фільм про війну" (що проходив у Берліні) і Tamizhagam International Film Festival у номінації "Найкращий документальний короткометражний фільм" (в Індії). Обидві нагороди – підтвердження того, що запропонований Катериною підхід до зйомки вразливих героїв, працює поза культурними кордонами.
Раніше її документальні фільми "Плями" та "Постскриптум" були відзначені нагородами найбільших міжнародних конкурсів – від IDFA в Амстердамі до фестивалів в Індії, Швеції, Італії та Румунії. У документалістиці явище, коли робота режисера з такими складними психологічними темами отримує визнання і на європейському рівні, і в Азії, і на Близькому Сході, трапляється вкрай рідко. А проєкт "Поки дорослі грають у війну" і зовсім став поворотним: журі відзначило, що картина відкриває нову мову розмови про травму – без клішованих сцен, кадрів бойових дій і руйнувань.
Фільм народився 2022 року з проєкту арт-терапії для українських дітей. Цей метод психологічної реабілітації визнаний у професійній спільноті. У безпечному просторі, з присутністю терапевта, дитина отримує можливість не згадувати пережиті події, а проживати їх через малюнок, що знижує рівень тривоги. Головний герой – хлопчик, який пережив війну. Зазвичай документалістика часто працює на зближенні – великі плани, незручні запитання режисера, спрямовані на те, щоб герой видав емоцію. Розуміючи, через що пройшла дитина, Катерина почала шукати способи зйомки, які не травмують її ще сильніше. "Доросла і досвідчена людина впорається. А от дитина? Або людина в уразливому стані? У кращому разі вона закриється. У гіршому – буде все життя шкодувати про цей досвід", – каже Катерина.
Вирішила знімати інакше: без великих планів, дитячих сліз, відвертих запитань у лоб. Зараз свій метод Катерина називає "інтимною дистанцією". Упродовж усього фільму підліток малює образи, які не може описати словами: батька, що залишився в місцях бойових дій, і будинок, якого вже немає. Камера Катерини майже ніколи не показує обличчя дитини крупним планом. Глядач бачить руки, пензель, полотно, фрагменти. Емоції зчитуються через паузи і завмираючі рухи. Ніякого сценарію. Режисер навмисно не готує план зйомки, не провокує хлопчика на емоції. Просто чекає. Іноді годинами. І головний принцип: у героя є право вето.
"Перед монтажем важливо показати все, що знято, щоб герой міг прибрати будь-який кадр, навіть найсильніший. Парадокс у тому, що коли герой знає: що може все заборонити, – він дозволяє більше. Зникає страх і з'являється справжність. І навіть якщо у фільм увійде тільки частина відзнятого матеріалу, глядач відчує те, що за кадром", – зауважує Катерина.
Підхід вимагає часу – короткометражний фільм, який може бути знятий за два тижні, готується місяцями. Але члени журі Indie Film Festival у Німеччині та Tamizhagam International Film Festival в Індії, які назвали фільм найкращим у своїй категорії, зазначили, що методи роботи документалістки відкриває нову мову для розмови про психологічну травму – без експлуатації почуттів героя, але з граничною емоційною точністю.
Це працююча етична модель, яка змінює професійний стандарт, перетворюючи героя з об'єкта зйомки на рівноправного учасника процесу, чиє право на невидимість стає умовою створення правдивого кіно. І доводить, що фільми про складні соціальні теми – війну, насильство, еміграцію можна знімати, зберігаючи гідність героїв, зміщуючи фокус із "видобутку матеріалу" на симбіоз автора і персонажа. А ще це відповідь на питання одвічної суперечки між документалістами – де межа між якісним матеріалом і насильством над героєм? Метод Катерини – це практичний інструмент, який демонструє цю відповідь візуально. І вчить знімати кіно так, щоб герой після прем'єри міг сказати – це, моя історія. Без сорому і болю.