Блог | Разючий шлях незалежної України: коротка історія

35-й день народження України – це ілюстрація того, як державність формується в країні, де справжня незалежність спочатку була мрією меншості, пише Павло Казарін для Slawa.tv.

1 грудня 1991 року Україна провела перші вибори у своїй історії. На виборчих дільницях громадянам видавали два бюлетені. Один стосувався підтримки ідеї незалежності країни. Інший був присвячений виборам першого президента.

Результати тих виборів досі залишаються предметом дискусій. У державах Варшавського блоку та країнах Балтії здобуття незалежності супроводжувалося перемогою на виборах лідерів національно-визвольних рухів. Але в Україні на перших президентських виборах переміг голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук (61,5%). Його суперник – лідер "Народного руху" В’ячеслав Чорновіл – зумів випередити Кравчука лише у трьох областях – Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській. А в усіх інших він поступився першістю, і в масштабах країни за нього проголосувало лише 23% виборців.

Тому результат голосування за незалежність України (90,3%) досі викликає різні тлумачення. Багато хто вважає, що більшість виборців голосувала тоді не стільки за незалежність, скільки за своє право не віддавати ресурси країни дотаційним республікам СРСР. Що для багатьох метою голосування була не стільки незалежність, скільки добробут. 

Поки одні країни втікали з совєтської тюрми, Україна здобувала свободу, бо тюрма навколо неї руйнувалася.

Прихильники такого підходу саме так пояснюють той факт, що в грудні 1991 року Україна сказала "так" ідеї суверенітету, а водночас – збереженню на чолі країни номенклатурного лідера.

Але навіть якщо взяти цю оцінку за основу, то всі наступні 35 років незалежності – це ілюстрація шляху, який пройшла країна від "УРСР 2.0" до реальної, а не імітаційної незалежності.

Політика – це боротьба меншин за право запропонувати інертній більшості свою картинку майбутнього. Саме це відбувалося з Україною в кожному виборчому циклі. У 1994 році інертна більшість пов’язувала надії на ліпше життя з проросійським вектором – і голосувала за Леоніда Кучму. У 1999 році вже Леонід Кучма на тлі комуніста Петра Симоненка був уособленням проукраїнського вибору – і збирав голоси на свій другий термін. 

У 2004 році ідею надій на майбутнє зміг продати інертній більшості проукраїнський кандидат Віктор Ющенко. А в 2010 році стався відкат – і більшість проголосувала за проросійського Віктора Януковича.

Щоразу вибори в Україні перетворювалися на референдум про майбутнє – і щоразу в другому турі зустрічалися кандидати, які пропонували виборцям проукраїнський та проросійський вектори. Винятком став 2014 рік.

Анексія Криму та окупація Донбасу викреслили з електорального поля країни кілька мільйонів людей із просовєтськими поглядами.

Як наслідок проукраїнський вектор виявився безальтернативним. Петро Порошенко не лише зумів виграти президентські вибори. Російське вторгнення призвело до того, що й парламентські вибори забезпечили у Верховній Раді проукраїнську більшість. Вперше за понад два десятиліття проросійські партії не мали можливості блокувати політичні рішення. 

Росія сама зруйнувала той крихкий електоральний баланс, який утримував Україну в її орбіті з моменту здобуття країною незалежності. Раніше політика офіційного Києва зводилася до того, щоб по черзі брати гроші в Москви та Брюсселя – не віддаючи переваги жодній із столиць. В офіційних документах цей підхід називався "політикою багатовекторності", і саме він закінчився в лютому 2014 року. 

З початку вторгнення єдиним джерелом фінансування для України став колективний Захід. Україна виявилася приреченою на реформи та трансформацію – тому що і те, і інше стало обов’язковою умовою фінансової стабільності.

Весь цей час Росія не втрачала надії повернути Україну у свою орбіту. Пропонувала повернути українські прапори на окупований схід за умови, що Київ відмовиться від власного суверенітету. Підживлювала в Україні проросійських політиків і проросійські ЗМІ. Але вплив вторгнення виявився надто сильним – і Мінські угоди вигравали Києву час, а не перетворювалися на зашморг, яким Кремль мав намір їх зробити.

2019 рік став електоральним винятком для України. Якщо до 2014 року на виборах точилася боротьба між проукраїнським і проросійським таборами за прихильність інертної більшості, то Володимир Зеленський став президентом третього табору. Тієї самої української більшості, яка раніше не мала суб’єктності. 

Шостий президент країни апелював не до крайніх полюсів, а до середини. Інертної, мовчазної і, значною мірою, деідеологізованої.

Тепер не пересічні громадяни приєднувалися до полюсів, а навпаки – вихідці з ідейних полюсів приєднувалися до більшості. А тому в оточенні шостого президента опинилися представники як "табору Майдану", так і вихідці з "табору антимайдану". Усі вони вирішили, що зможуть нав’язати шостому президенту країни власний порядок денний. А заодно – поняттєвий апарат, програму дій і картину реальності.

Москва спершу теж була переконана, що новий український президент буде схожим на Віктора Януковича. Але дуже скоро з’ясувалося, що у зовнішній політиці зберігається інерційний сценарій. Економічного дива не сталося. Здачі національних інтересів на переговорах із Москвою – теж. Корупція не зникла. Українізація країни не змінилася на русифікацію. Прориву в євроінтеграції не відбулося. У 2021 році шостий президент країни ввів санкції проти проросійських телеканалів.

Важко сказати, що саме підштовхнуло Москву до ідеї повномасштабного вторгнення. Можливо – політична недосвідченість голови української держави. Можливо – чинник часу, який змушує будь-якого диктатора відчувати, що у нього "цокає годинник". Можливо – переконання Кремля в тому, що у 2019 році український виборець голосував за капітуляцію перед РФ і що армію вторгнення сприйматимуть в Україні як армію-визволительку. Але, так чи інакше, Путін дав зелене світло на повномасштабну війну.

За чотири з половиною роки ця війна перетворила Україну на країну з найпотужнішою армією на континенті.

Розвіяла міф про російську армію як другу за силою на планеті після американської. Знищила совєтські запаси зброї й танків на російських складах. Змусила європейців замислитися над безпекою та озброювати Київ. Перетворила Україну на регіонального лідера, який впливає на політику найрізноманітніших країн світу. Загнала РФ у міжнародну ізоляцію – перетворивши її на сировинний придаток Китаю.

У своїй спробі обнулити український суверенітет Кремль наділив Україну небаченою раніше суб’єктністю.

П’ятий рік поспіль російська армія намагається вийти на кордони Донецької області – платячи за це життями сотень тисяч своїх солдатів. Сама РФ обміняла своє довоєнне процвітання та вплив на зруйновані фундаменти міст і сіл українського сходу. При цьому Україна – попри регулярні обстріли – зберігає готовність вести війну стільки, скільки буде потрібно, і не готова погоджуватися на територіальні компроміси.

Якби нашому сучаснику довелося прокинутися у 2021 році – навряд чи хтось повірив би його опису майбутнього. І так само йому б не повірили, якби він опинився у 2013, 2003 і тим більше у 1991 році. Останні 35 років Україна доводить собі і світу, який разючий шлях може пройти країна, що колись голосувала на референдумі лише за право на економічний суверенітет.

Далі буде.