Блог | "Під час Другої світової тікав від німців до рідного Харкова. Пройшло 80 років, і я тікаю від росіян до Німеччини…"
Правду кажучи, боюся лягати спати. Ось вже третій рік, як до мене пристав цей гнітючий страх. Удень ніби легше. Бачу небо, сонце, нехай згірчіле, але все ж жовте та кулясте, будинки з синіми та теракотовими дахами. Навколо звуки: людський та пташиний гомін, клаксони авто. Глупої ночі все інакше. Небезпека ввижається з півночі та сходу, ховається за кожним рогом, хмарою, кутом. От і сьогодні прокинулася від скавуління сирени й до ранку не стулила очей…
Лягаємо з донькою о 21:00. Щойно починаємо дрімати, як якась жіночка поверхом вище заходиться прибирати. Обидві враз прокидаємось, бо звучання пилососа спросоння нагадує ракетний свист.
Раніше літаки вважалися буденним явищем. Вони щодня малювали над головою всілякі лінії: тонкі нитяні та товсті мотузяні. Лінії заплутувалися в пентаграми, крила блимали нічними вогниками, борти прямували на захід та схід. У відрядження, відпустку, в гості. Ніхто на них не звертав жодної уваги. Вже який рік не чути літаків, а будь-який звук, що йде з неба, миттю паралізує.
Третій рік дитина проситься на море, ходить по квартирі з надувним колом, приміряє маску. Я їй: "Почекай, Тосю. Ось здобудемо Перемогу. Діждемось хлопців. Оговтаємось. Відбудуємось. У тебе ще все, сподіваюсь, попереду. Буде ще купа синіх, білих та червоних морів. А поки що не до мандрівок…"
Враз пригадалася розповідь однієї волонтерки зі Львова. Вона зустрічала біженців, серед яких дибав старенький харків’янин на ім’я Віктор. Чоловікові виповнилося дев’яносто три роки, але виглядав молодше. Худорлявий, жилавий, усе життя займався спортом. Прямував на евакуацію за кордон. Жінка хвилювалася, як дістанеться, адже до Перемишля ще не було ні евакуаційних автобусів, ні поїздів. Тож передбачався піший перехід. Відкривали якусь браму й слід було подовгу стояти, помалу йти. Вона попередила старенького про труднощі шляху, а він гірко так: "Я зможу, я спортсмен. Підлітком під час Другої світової тікав від німців до рідного Харкова. Пройшло вісімдесят років, і я тікаю від росіян до Німеччини…"
Колись почула трактування добре знайомого виразу: "Добро завжди перемагає зло, але що наразі перемагає, те і добро". Вірю всім серцем, що світ не зійшов з розуму. Що він не підтримує вбивць. Що людство не втратило орієнтири й відрізняє чорне від білого, а любов від ненависті. Інакше всім нам кінець: і тим, хто ближче до Німеччини, і тим, хто в Києві, і тим, хто впритул до Балтійського та Середземного морів.
