
Блог | Нація без курсу: чому Україні потрібна велика ідея

Формування стратегічних цілей зовнішньої та оборонної політики будь-якої держави неможливо собі уявити без національної ідеї, яка своєю чергою ґрунтується не на прагматичних та досяжних цілях, ідеях, а скоріш на етнічних та історичних стереотипах нації, так би мовити, її генетичному коді. Національна ідея обов’язково має мати кінцеву, майже недосяжну мету, і ні в якому разі не може формуватися навколо якогось процесу, скажімо "боротьба за свободу", "прагнення до соціальної справедливості" тощо. Сама по собі ідея має виражатись всього декількома словами, проте за ними має бути дуже глибокий зміст зрозумілий кожній людині, що ідентифікує себе з цією нацією.
Для прикладу можна привести реваншистські ідеї "Велика Румунія" чи "Велика Угорщина", регіональні ідеї Пантюркізму (Туреччина) чи Інтермаріуму (Польща), або більш глобальні такі як Pax Americana, Великий Китайський порядок, ну і звісно ж "Рускій мір". І за кожним з цих словосполучень, хоча і важко досяжних, стоять стратегічні цілі та цілком визначені кордони, у тому числі за рахунок земель сусідів. Ці ідеї науково обґрунтовані в сотнях, якщо не тисячах наукових робіт національних університетів тих країн та підняті вищою воєнно-політичною елітою країн на державний рівень.
Якщо порівняти будь-яку державу з кораблем, то національна ідея є навігаційним приладом цього корабля. Держави, що її мають – прокладають якийсь свій курс у цьому світі. Ті ж що її не мають – дрейфують туди, куди винесе течія. Якщо сьогодні пересічному українцю поставити питання про національну ідею, то можна отримати безліч відповідей. При цьому, більшість буде говорити щось про боротьбу, незалежність, а деякі навіть згадають про ЄС та західні цінності. Це зовсім не означає, що національної ідеї України не існує в природі. Просто, за майже 35 років незалежності, вона не була сформована та науково обґрунтована. Не була піднята керівництвом країни на державний рівень.
Національна ідея України присипана пилом історії, ховається у генокоді нації. Вона вишита візерунками на рушниках та вишиванках, звучить у фольклорних піснях та відчувається на підсвідомому рівні тими, кому не байдужа доля держави. Її можна назвати "голосом крові". Вона виходить далеко за рамки вузького українства та сягає берегів Балтійського та Каспійського морів. Саме її примара підняла мільйони українців на початку повномасштабної війни стати на захист своєї землі. Адже, якби не було вищої ідеї, то тоді б не було що і захищати.
Історично, фундаментальні засади зародження державності на теренах України будувались навколо транзитних можливостей вільного пересування водними шляхами з Балтійського до Чорного та Каспійського морів і навпаки. Ці можливості забезпечували як фінансово-економічний підйом, шляхом торгівлі, так і воєнні переваги, внаслідок швидкого перекидання військ та логістики. Пращурам українців було притаманно річково-морський спосіб мислення, в той час, як у панівних кругах Україні з 1991 року домінує, отриманий у спадок від радянської Москви, континентальний. Проте найбільшого розквіту наші землі зазнавали саме тоді, коли нарощувалась морська компонента. Це були часи грецьких колонізаторів, і в першу чергу Русі та козацьких походів часів Речі Посполитої, які брали свій початок від скандинавської теорії зародження Русі.
Якщо ж говорити про формування національної ідеї, особисто я проти того, що б в національній ідеї взагалі використовувалось слово "Україна". Оскільки в такому разі буде взято дуже вузький, навіть хибний напрямок розвитку. Адже відповідно до літописів та більш пізніших карт європейських мандрівників та картографів топонім "Україна" застосовується не до всієї території Русі, а отже й сучасної України. В різні часи Україною називалась різна за площею територія, але здебільшого вона визначалась межами центральної частини до якої можна віднести Черкаську, Вінницьку, Кіровоградську, Полтавську, південну частину Київської, західну частину Дніпропетровської областей. На картах XVII сторіччя поряд з топонімом "Україна" можна побачити такі назви як "Russia Pars" (Руська земля), тобто колишнє Галицьке князівство, так і Волинь, Полісся, Поділля та інше. А це вже автоматично не поширює історичний топонім "Україна" на всі землі сучасної України.
Своєю чергою, я не погоджуюсь з твердженням М. Грушевського та інших радянських істориків, що топонім "Україна" має значення прикордонної території, та походить від московитського слова "окраіна". Привертає увагу той факт, що на деяких картах інколи фігурує топонім "Вкраїна". Враховуючи викладене, більш компетентною вбачиться теорія українських мовознавців (Грінченко Б.Д., Шевченко Ф.П., Єрмоленко С.Я., Скляренко В.Г., Андрусяк М.Г., Русанівський В.М., Байцар А.Л., Півторак Г.П.), які визначають "Україну" як землю, край, країну. Тобто слово "Україна" скоріш за все має значення "у краю", "на землі" - на певній території, яка могла визначати передусім центр, тобто heartland руських земель. При цьому, слід звернути увагу на схожу практику скандинавських народів давати назву топонімам з приставкою land – край, земля, що знову ж таки відсилає нас до скандинавської теорії походження Русі.
Водночас, штучно виведена російськими імперськими та радянськими істориками назва "Київська Русь" максимально спотворює історичну істину. Історія знає велику кількість таких спотворень, одним з яскравих прикладів яких є Візантія, яка сучасниками насправді ніколи так не називалась. З таким успіхом можливо говорити про існування Лондонської Англії чи Паризької Франції. Вважаю, що російські історики навмисно спотворили історичну назву Русь, як середньовічної європейської держави з політичним центром у Києві, щоб створити уявлення про існування альтернативного політичного центру, а саме Московської (Володимирської) Русі, яка по суті таким ніколи і не була. Слід зауважити, що російська державність будувалась на уламках Монгольської імперії, а це сьогодні визнають навіть російські політологи. Зокрема С. Караганов, хоча і є імперцем та українофобом, проте у своїй статті кінця 2024 року "Вік війн?" пише таке:
Осознанное встраивание в новый мир требует открытия в себе азиатских корней. Великий русский правитель святой князь Александр Невский не только получал ярлык на правление в Сарае от Батыя, но и подтверждал его в столице Монгольской империи Каракоруме. В 1248–1249 гг. он путешествовал по территории современной Центральной Азии, Южной Сибири и Монголии. Оттуда же через несколько лет начал возвышение к положению величайшего правителя Китая великий хан, потом император Хубилай, основатель династии Юань, объединившей под своей властью Китай, Монголию, Корею, ряд прилегающих стран. Мы знаем о нём от Марко Поло. Почти наверняка Александр и Хубилай встречались. Матерью Хубилая была христианка, а в его войсках сражались русские, рекрутированные из Смоленщины и Рязанщины. Равно как и в войске Александра сражались монголы, власть которых он стремился сбросить, но и использовал их для защиты от врагов с Запада, угрожавших, как бы теперь выразились, идентичности Руси. История российско-китайских отношений гораздо глубже, чем принято считать.
Москва, бувши одним з уламків Русі, що на сотні років потрапила під вплив монголів і татарів формувала свою модель державобудування на прикладі великої континентальної імперії, в майбутньому поглинувши більшість її земель, і сама перетворилась на велику континентальну імперію. А отже, так звана "сибірізація Росії", та повернення її до свого коріння відкриває перед Україною історичну можливість повернути собі своє коріння, вкрадене за сторіччя поневірянь у якості колонії. При цьому, варто відзначити, що абсолютно немає нічого крамольного в тому, що Україна історично є центром давньої Русі, а отже центром істинного не спотвореного Москвою "Руського світу", звідки починаються витоки української державності. Навпаки, наша більш ніж тисячолітня історія, має бути предметом гордості та більш глибокого наукового вивчення неполітизованими істориками. Дуже дивним виглядає заперечення деякими політологами нашого історичного коріння тільки через його співзвучність з самоназвою колишньої метрополії. Наче вони таким чином хочуть протиставити себе крадієві, замість того, щоб повернути своє.
Так чи інакше, сьогодні велика кількість північних земель Русі перебуває у складі Росії та Білорусі. Що своєю чергою постійно створюватиме конфлікт на межі геополітичного розлому між Україною та Росією, а Білорусь у такому випадку взагалі приречена на балансування на межі існування. Економічний та культурний інтерес Росії у зв’язках з більш розвинутою Європою не даватимуть у найближчій перспективі їм можливості відмовитись від претензій взяти під контроль heartland Русі - Україну. Водночас, сучасне зміщення балансів економічного та культурного розвитку в бік Азії, зокрема Китаю, відкриває перед Росією перспективи зрушення центру її духовного, політичного, економічного розвитку до Уралу та всього Сибіру, тим самим утворюючи умови для проєкції впливу Києва на всі землі, що колись належали Русі. І це зовсім не про воєнний вплив, або експансію. Тут мова йде передусім про культурний та економічний вплив. Про побудову так званого "Руського світу", навіть у межах кількох країн, у своєму неспотвореному та первозданному вигляді, як частини могутньої східноєвропейської розвиненої цивілізації з геополітичним центром у Києві.
Сьогодні ми просто зобов’язані об’єктивно дослідити та подивитись на нашу величну історію, відкинувши всі нав’язані нам за сторіччя колонізацій кліше та наративи. При цьому, вкрай важливо вийти за вузькі ідеологічні рамки, які намагаються нав’язати нам, як деякі зовнішні "друзі", так і внутрішні ізоляціоністи, які бачать Україну як щось скукожене. Звеличуючи все незначне та засуджуючи все те велике, що виходить за межі їх містечкового колоніального світогляду Австро-Угорської провінції. Hertland української нації б’ється у шумі Холодного яру, бурлить у венах Дніпра, Бугу та Сіверського Донця, омивається хвилями Азовського та Чорного морів та здіймається до верхів’я Карпат, він розкинувся просторами Дикого поля та сховався у хащах Полісся та Сіверщини.
Народ має прокинутись та почути "голос крові". Усвідомити, що не має необхідності щодня доводити свою причетність до Європейського культурного простору, оскільки наше коріння бере свій початок від величезної європейської середньовічної держави Русь, яка у найкращі свої часи простягалась від берегів Балтики до Чорного та Каспійського морів. Держави, яка прийняла християнство від Східної Римської Імперії, тогочасного культурного та економічного центру світу. І не дивлячись на окупацію 20% нашої землі, для Європи ми залишаємось величезним! Ми монструозно великі! А отже маємо поводитися відповідно. Вкрай важливо щодня викорінювати в собі та у своєму оточені комплекс меншовартості та папугування. Маємо нарешті перестати вдягати на себе образ нації-жертви та скаржитись на несправедливість. Світ був, є, і завжди лишатиметься несправедливим. Слабких б’ють, а ми не слабкі. Ми нація, яка майже всю історію свого існування веде війни. І наше сонце зійде одразу, як ми оберемо свій курс у бурхливому морі світової історії.
А отже, Національна ідея має бути джерелом сили народу, і тому не може ґрунтуватись на засадах пацифізму чи смиренності. Необхідно рішуче відкинути будь-які насаджені зовнішніми силами наративи про миролюбність та працьовитість українського народу, які формують такий собі образ придуркуватого селюка у шароварах та красивої дівчини легкої поведінки у віночку. І поки Україна не зайняла гідне місце у новому світовому порядку та європейській сім’ї народів, не довела своє право на існування як незалежна національна держава, до тих пір ми мусимо формувати серед нового покоління образ українця-воїна, українки-матері. Так… Це не зіставно з нашими минулими уявленнями про ліберальну державу та мирне життя, але ми мусимо йти на цей вимушений тимчасовий крок перед лицем загарбання, щоб не допустити того, що вже не раз було в нашій історії.
Тож навколо чого слід будувати національну ідею?...
Вважаю, що доцільно це робити навколо нашої історичної ідентичності. Періоду, коли наша країна була на піку своєї могутності. Це не лише історична правда, а й геополітичне бачення, у якому Україна — не околиця, а серце великого простору, що живиться з джерел Русі. Наша ідея — не "вижити", а відродити культурну й політичну тяглість тисячолітньої цивілізації зі столицею в Києві. Тож запропоную свій варіант національної ідеї — це Велика Рутенія. Не як імперія, а як цивілізація, як центр нової східноєвропейської сили. Саме навколо неї можуть формуватися наші стратегії, наша культура, освіта, армія й дипломатія. Бо без національної ідеї не буде національної держави.