Голда Меїр: прем'єр-міністр Ізраїлю, яка пішла у відставку після війни Судного дня

Уродженка України Голда Меїр стала третьою у ХХ столітті жінкою прем'єр-міністром і першою, хто отримав цю посаду, не користуючись родинними зв'язками чи протекцією, а завдяки лише своїм талантам та рисам, без яких вони мало що означають, – завзятість, наполегливість і працьовитість. Її життя було сповнене болю і суперечностей, але це не завадило їй стати справжньою легендою – як для своєї країни, так і для всього світу. Існує кілька біографій Меїр різного ступеня критичності, її образ неодноразово втілювали в театрі та кіно, де роль знаменитої ізраїльтянки зіграли Інгрід Бергман, Коллін Дьюхерст і Лілі Коен. В англо-американській картині Гая Наттіва "Голда. Судний день", прем'єра якої відбулася у лютому цього року на Берлінському кінофестивалі, роль Меїр зіграла Хелен Міррен. У широкий прокат байопік вийшов 25 серпня.

Сіль замість цукру

Голда Мабович народилася 3 травня 1898 року в Києві. Її батько Моше Мабович був теслею, а мати, Блюм Найдтич, домогосподаркою. Загалом у них народилося вісім дітей, але п'ятеро померли від голоду та хвороб. Сім'я жила в маленькій квартирі у двоповерховому будинку, що не зберігся до нашого часу, поряд із Бессарабським ринком, на вулиці Басейній.

Голдою дівчинку називали на честь прабабусі по материнській лінії, яка була справжньою головою сім'ї. Вона дожила до 94 років і завжди додавала в чай сіль замість цукру, щоб не забувати про долю свого народу. Не менш легендарною особистістю в сім'ї був "наполегливий і непримиренний" дід по батьківській лінії, з яким Голда завжди уособлювала себе. В юному віці рекрутований у царську армію, він усіма силами чинив опір впливу, який здійснювало на нього оточення: відмовлявся приймати християнство і їсти некошерну їжу – так званий трайф.

У сім'ї Мабовичів дотримувалися всіх єврейських свят і готували скромне суботнє частування на всю сім'ю, включно з далекими родичами. Згодом Голда часто згадувала, як вони, сидячи за столом, співали пісні івритом, хоча сім'ю і не можна було назвати не лише ортодоксальною, а й просто релігійною. Такі хвилини дозволяли Мабовичам – як дорослим, так і дітям – не втрачати присутності духу в лихоліття, адже вони виживали в умовах жахливої бідності й постійних погромів. Маленька Голда з ранніх років знала, як ховатися від погромників, а її старша сестра Шейна, ризикуючи життям, відвідувала збори товариства сіоністів.

"Чоловікам не подобаються розумні дівчата"

У 1903 році Моше вирішив утікати з Російської імперії – після його від'їзду до Америки сім'ї стало ще складніше: їхнім щоденним раціоном стала порожня каша, більша частина якої діставалася молодшій сестрі Голди – Ципці. Через три роки батько послав за своєю родиною та поселив її у двокімнатній квартирі у бідному єврейському кварталі міста Мілуокі, розташованому на березі озера Мічиган.

У чотирнадцять років Голда закінчила початкову школу на Четвертій вулиці, але їй довелося витримати протистояння з батьками, які були проти навчання в середній школі. Дівчина мріяла про кар'єру вчительки, а батько з матір'ю вважали, що освіта жінці ні до чого, і її головне завдання – знайти собі чоловіка. "Чоловікам не подобаються розумні дівчата, – переконував її батько, – ти ризикуєш залишитися самотньою". Щоб наполягти на своєму, Голда втекла з дому в Денвер – вона оселилася в родині сестри Шейни та її чоловіка, де ніхто не заважав їй здобувати освіту. Вечорами вона підробляла, щоб оплачувати навчання, і відвідувала збори анархістів, соціалістичних та лейбористських сіоністів – це допомагало їй визначитися зі своєю політичною позицією.

Там вона познайомилася з Моррісом Меєрсоном – тихим художником в окулярах, який любив поезію і музику та розмовляв із нею про літературу й історію. Молоді люди покохали одне одного і, незважаючи на невелику розлуку – через рік Голда повернулася до батьків, – вирішили одружитися. У 1917 році, коли Велика Британія опублікувала Декларацію Бальфура на підтримку "створення в Палестині національного вогнища для єврейського народу", Голда поставила Моррісу умову: вона стане його дружиною, якщо вони переїдуть до Палестини та житимуть у кібуці.

Зразкова кібуцниця

Для життя вони вибрали Мерхавях в Емеці, оточеному малярійними болотами – за спогадами Голди, це було місце, де ні саду, ні луки, ні квітів, місце, що навіює тугу, – словом, нічого, що тішило б око. У відповідь на першу заявку у прийомі їм відмовили, заявивши, що кібуц не готовий до проживання сімейних пар. Ошелешені молодята не змирилися і подали другу заявку, внаслідок чого їх взяли на випробувальний термін. Кібуцників вони зачарували не тільки вмінням працювати – Морріс працював у полі, а Голда саджала дерева і збирала мигдаль, а й фонографом, що їм належав, до якого додавалася колекція чудових платівок – не дивно, що цього разу їх прийняли.

Голда дуже швидко стала зразковою кібуцницею – вона так хвацько справлялася з курчатами, що її послали на курси менеджерів у Хайфу, а потім зробили представником у Гістадруті – Загальної організації праці: можна сказати, що з цього моменту розпочалася її політична кар'єра. Ось тільки Морріс не поділяв її радості: він відчував себе непотрібним, особливо, коли, заразившись малярією, лежав у гарячці. Голда дуже хотіла дітей, але чоловік відмовлявся їх мати, якщо вона не покине свою громадську діяльність і не перетвориться на звичайну домогосподарку.

Голда намагалася відповідати його очікуванням: із кібуцу сім'я переїхала до Єрусалиму, де 1924 року вона народила сина Менахема, а ще за два роки – дочку Сару. Якщо і не щасливе, то нормальне – традиційне – сімейне життя затьмарювала крайня убогість, у якій їм доводилося існувати на той час. Моррісу не завжди вчасно виплачували зарплату, тому Голді доводилося економити на всьому, а щоб заплатити за дитячий садок, який відвідував Менахем, працювала прачкою.

"Не можна дозволяти чоловікові та дітям звузити свій кругозір"

Дізнавшись, що до Ради жінок-робітниць потрібен секретар, Голда наважилася на рішучий крок: узявши дітей та сестру поїхала до Тель-Авіва. Чоловік приїжджав до них на вихідні, але його візити ставали дедалі рідшими – і, зрештою, вони з Голдою розійшлися, хоча офіційно так і не розлучилися – ніхто з них цього не прагнув. До кінця життя Меїр відчувала свою провину перед чоловіком і дітьми: вона вважала, що так і не стала тією дружиною, яку хотів – і заслуговував – мати Морріс, та ідеальною матір'ю. Наприкінці життя вона згадувала, що тоді постійно кудись мчала: на роботу, додому, на збори, на уроки музики з Менахемом і на прийом до лікаря із Сарою, до магазину, потім знову додому, а там – на кухню. Проте, за її словами, вона "не впевнена, що ніколи не завдавала шкоди дітям і не нехтувала ними". Причиною тому Меїр вважала свою належність до типу жінок, які "не дають чоловікові та дітям звузити свій кругозір".

Голда дуже швидко просувалася кар'єрними сходами. 1934 року вона стала членом виконавчого комітету Гістадрута, а через два роки – головою його політичного відділу. Під час Другої світової війни вона обіймала низку ключових постів у міжнародних єврейських організаціях. Після створення держави Ізраїль, що сталося в 1948 році, коли стало зрозуміло, що конфронтація з арабським населенням неминуча, саме Голді вдалося вмовити єврейську громаду США виділити на озброєння країни 50 (!) мільйонів доларів, хоча початкові апетити були вдвічі меншими.

Не Меєрсон, а Меїр

Про особисту мужність Голди ходили легенди. У травні 1948 року, коли біля кордонів Ізраїлю зібралося п'ять арабських армій, вона, переодягнувшись мусульманкою, перейшла кордон, щоб таємно зустрітися з королем Абдаллою та вмовити його не вступати у війну. Король віддав належне її сміливості, прийнявши з усією можливою повагою, але до її прохань залишився глухий.

Незабаром Голда повернулася до США, щоб продовжити збір коштів на озброєння, але довго за океаном не затрималася – за місяць міністр закордонних діячів призначив її послом до Радянського Союзу. Голда сприйняла це як невелику, але солодку помсту: вона тріумфально поверталася до Російської імперії, де колись голодувала та рятувалася від погромів. Втім, набагато важливішим був для неї той факт, що на новій посаді вона зможе допомогти радянським євреям, які перебували у безправному становищі, – вони зібралися в московській синагозі, щоб привітати її, хоча це було небезпечно.

У 1949 році Голду Меєрсон було обрано в Кнесет, а незабаром Давид Бен-Гуріон призначив її міністеркою праці. Здавалося, що вона нарешті знайшла справу до душі – їй дуже подобалося допомагати людям у пошуках роботи та житла, за що їй могли дякувати 700 тисяч емігрантів, які прибували до Ізраїлю аж до кінця 1951 року. У той час вона говорила, що хотіла б займатися цією роботою все життя, але Бен-Гуріон мав на неї інші плани – у 1956 році він призначив її міністеркою внутрішніх справ. Саме тоді Голда скоротила своє прізвище до Меїр – так воно більш звучне івритською.

Судний день Голди Меїр

Голда була не тільки єдиною у світі жінкою, яка обійняла посаду міністра закордонних справ, а й не звертала увагу на пов'язані з цим формальності. Вона літала економкласом, шокувала персонал готелів тим, що сама прала свою спідню білизну та чистила взуття, і приймала іноземних гостей у фартуху на власній кухні, пригощаючи їх власноруч приготованими стравами та читаючи їм при цьому лекції про безпеку Ізраїлю.

У 1966 році Меїр вирішила піти з уряду, і на те в неї були вагомі причини. По-перше, вона втомилася від політичної діяльності й готова була стати бабусею, яка весь свій час присвячувала б онукам. По-друге, вона прагнула займатися тим, на що їй не вистачало часу: читати, слухати музику, зустрічатися з друзями, готувати. По-третє, за рік до цього лікарі виявили у Меїр лімфому – хворобу на її прохання тримали у найсуворішому секреті, тому на лікування до клініки "Хадасса" вона приїжджала ночами.

Однак із пенсією довелося почекати – 3 березня 1969 Меїр стала прем'єр-міністром Ізраїлю. Вона могла б довго працювати на цій посаді, але 6 жовтня 1973 року спалахнула війна Судного дня – Єгипет і Сирія вирішили повернути собі колишні території. У ній Ізраїль втратив понад 2700 осіб, що для маленької країни було катастрофічною цифрою. У провину Меїр поставили те, за що вона і сама докоряла себе до самої смерті – вона не підтягнула резервні війська, які могли врятувати становище. Це був, мабуть, єдиний випадок, коли вона прислухалася не до власної інтуїції, яка ніколи не підводила її, а до думок військових експертів, які вважали, що в цьому немає необхідності. Незважаючи на перемогу, ізраїльтяни вирішили, що її було досягнуто надто дорогою ціною, відвернулися від Меїр, рідні загиблих проклинали її, зустрічаючи на вулиці. Попри перемогу своєї партії, вона не спромоглася сформувати уряд – і 10 квітня 1974 року змушена була піти у відставку, передавши свою посаду Іцхаку Рабіну.

"Літак у тумані"

Сама Голда порівняла старість із літаком, що летить у тумані: коли ти сідаєш у нього, говорила вона, від тебе вже нічого не залежить. Незважаючи на все пережите, в останні роки життя Меїр змогла повернути свій вплив і народну повагу, від тимчасової відсутності якої дуже страждала. До її слів знову почали прислухатися, оскільки вони звучали не лише по-філософськи, а й із неабиякою часткою гумору. Як політикиня Голда була безкомпромісною і послідовною у своїй рішучості, вона не звертала уваги на нюанси та не страждала від невпевненості в собі. Саме вона санкціонувала акцію відплати, що мала покарати терористів, які вбили ізраїльських спортсменів на Олімпіаді в Мюнхені 1972 року. Їй не властива була "жіноча тематика" – на жодній своїй посаді вона не займалася розв'язанням питань працюючих жінок або проблем догляду за дітьми.

За словами депутата Кнесета Колет Авітель, щоб вижити в політиці, Меїр довелося стати жорсткою: стати тією, ким вона стала, можна було, тільки пройшовши через пекло. При цьому, незважаючи на вигляд доброї бабусі, якого Меїр набула останніми роками життя, в її "донжуанському" списку – величезна кількість коханців, серед яких були міністр транспорту, а потім освіти Ізраїлю Давид Ремез і видатний архітектор Залман Шазар – пристрасть до нього була найсильнішою у її житті.

Голда Меїр померла 8 грудня 1978 року в Єрусалимі на 80-му році життя, через чотири дні її поховали на горі Герцля.