Блог | Для економічного ривка Україні потрібно навчитися притягувати людей незалежно від їхнього паспорта, мови чи походження

У світі давно виграють не ті країни, які найкраще охороняють власну замкненість. Виграють ті, хто вміє притягувати капітал, технології, управлінський досвід і людей, здатних створювати додану вартість. 

У звіті McKinsey Diversity Matters Even More за 2023 рік є важлива цифра: компанії з вищим рівнем різноманітності мають на 39 відсотків більшу ймовірність показувати фінансові результати вище середніх у своїй галузі.

Це не про красиві гасла і не про моду на інклюзивність. Це про прагматичну економіку. Різні досвіди, різні школи, різні професійні культури і різні способи мислення часто дають бізнесу те, чого не дає закрита система: швидшу адаптацію, кращі рішення і більшу здатність бачити ринки ширше.

Для України ця тема особливо важлива. Після війни та і під час війни ми будемо країною з дефіцитом людей.

Нам не вистачатиме інженерів, будівельників, технологів, лікарів, викладачів, менеджерів, фахівців з логістики, енергетики, оборонного виробництва, машинобудування, IT та інфраструктури. І якщо ми будемо дивитися на іноземного спеціаліста як на загрозу, а не як на ресурс, ми самі обмежимо власне відновлення.

Бізнес у цьому сенсі набагато чесніший за політичні дискусії. Власнику заводу, логістичної компанії, агрохолдингу, IT-компанії чи маленької кав’ярні в кінцевому підсумку потрібен результат. Йому потрібна людина, яка вміє працювати, будувати процеси, знижувати витрати, відкривати нові ринки, навчати команду, підвищувати якість продукту і приносити гроші. Якщо це може зробити українець чудово. Якщо це може зробити іноземець це також ресурс для української економіки.

Питання не в тому, звідки людина приїхала. Питання в тому, що вона створює тут. Вона платить податки? Створює робочі місця? Передає знання? Запускає виробництво? Піднімає стандарти управління? Допомагає українським компаніям виходити на зовнішні ринки? Якщо так, то це не проблема для держави. Це частина її економічного посилення.

Україні треба вийти з пастки провінційного страху. Ми часто хочемо бути частиною глобального ринку, але одночасно боїмося глобальної конкуренції. Хочемо інвестицій, але з підозрою дивимося на іноземних менеджерів. Хочемо технологій, але не завжди готові приймати людей, які ці технології вже вміють впроваджувати. Хочемо швидкого відновлення, але іноді поводимося так, ніби можемо зробити його лише власними силами, без зовнішнього людського капіталу.

Відновлення України буде не тільки про гроші. Гроші можна отримати у вигляді кредитів, грантів, програм допомоги чи приватних інвестицій. Але гроші самі по собі нічого не будують. Будують люди, інституції, управлінські команди, інженерні школи, проєктні офіси, виробничі культури і ринки праці. Якщо в країні немає достатньо фахівців, гроші просто зависають у тендерах, кошторисах, корупційних схемах або неефективних проєктах.

Тому залучення іноземних спеціалістів для України має бути не ідеологічним питанням, а частиною економічної політики. Нам потрібні люди, які здатні швидко включатися в українську економіку, працювати тут, платити податки, створювати компанії, керувати виробництвами, навчати українські команди і залишати після себе нову якість.

Патріотизм бізнесу не вимірюється гаслами. Він вимірюється податками, зарплатами, експортом, інвестиціями, робочими місцями і конкурентним продуктом. Якщо компанія створює в Україні сильний продукт, платить людям нормальні гроші, розширює виробництво і тягне за собою суміжні галузі, то вона вже працює на країну.

Україні потрібна відкрита, але розумна економіка. Не хаотично відчинені двері для будь-кого, а чітка система залучення тих, хто дає країні додану вартість. Інженерів, технологів, лікарів, викладачів, менеджерів, підприємців, дослідників, виробничників. Усіх, хто може допомогти країні стати сильнішою.

Бо у XXI столітті країни конкурують не лише територією, армією чи природними ресурсами. Вони конкурують за людей. За мізки. За енергію. За підприємців. За тих, хто вміє створювати складні речі.

І якщо Україна хоче не просто вижити, а зробити економічний ривок, вона має навчитися притягувати таких людей. Незалежно від їхнього паспорта, мови чи походження. Головне питання має бути одне: що ця людина створює для України.

Найкращий доказ цього дала сама війна.

Україна вже фактично інтегрована в європейський і трансатлантичний технологічний простір. Зброю, яка щодня допомагає нам тримати фронт, створюють не лише українці. Її створюють інженери, конструктори, програмісти, виробничники, логісти і менеджери в Європі та США.

Ми не питаємо, чи був пересічним українцем інженер, який працював над системою наведення ракети. Ми не питаємо, якою мовою говорив програміст, який писав код для системи зв’язку. Ми не питаємо, яку релігію сповідував конструктор радара, бронемашини, артилерійської системи чи дрона.

Ми питаємо інше: чи ця технологія працює. Чи вона рятує життя. Чи вона дає перевагу на полі бою. Чи вона допомагає Україні вистояти.

Хіба то не урок для економіки?

Якщо в обороні ми вже живемо в логіці глобальної кооперації, то дивно вимагати від цивільної економіки замкненості. Відновлення енергетики, будівництво заводів, модернізація транспорту, розвиток оборонної промисловості, медицина, освіта, IT, логістика – усе це також вимагатиме людей з різним досвідом, різними школами і різними професійними культурами.

Україна не стане сильнішою від того, що буде сама себе обмежувати.

Вона стане сильнішою тоді, коли навчиться брати найкраще звідусіль і вбудовувати це в український результат.

І богу нема різниці ні яка мова, ні який колір ви маєте.