Блог | Дев’яте життя. Пост-суїцидальна комедія

Назва / автор: Дуже сумна людина / Олександр Клімов

Відео дня

Театр: Дикий театр

Режисер: Євгенія Відіщева

У новій комедії Дикого театру "Дуже сумна людина" дуже простий сюжет. Невдаха-самогубець обмінюється тілами з котом – і життя обох налагоджується. Та бродвейська за духом глем-постановка Євгенії Відіщевої за безсоромною п’єсою Олександра Клімова – це шоу, яке не лише смішить, але і надає психологічно-дружню підтримку.

"Якби воли й коні, чи леви мали руки, і могли б малювати руками, як люди — то коні намалювали б богів, подібних до коней, а воли — подібних до волів; і кожен зробив би божества з тілом, як своє власне".

Ксенофонт, давньогрецький історик

Історії-підміни в стилі "їх поміняли тілами" відомі ще за часів античності. Так згаданий у Софокла пророк Тіресій – за те, що потурбував на священній горі сплетених в коханні змій – провів сім років у тілі жінки. За цей час встиг вийти заміж, народити дітей і, певно, не дуже жалкував про пониження у соціальному статусі. Бо під час суперечки між Зевсом та Герою – знов у чоловічому тілі – зізнався, що "чоловік отримує лише одну десяту сексуального задоволення від того, що отримує жінка". Гера комплімент не оцінила та покарала Тіресія сліпотою.

Перебування в чужому тілі – відмінний сюжетний засіб як для драматичного порозуміння персонажів, так і комічного ефекту. В останньому випадку акцент робиться не на точках дотику, а навпаки, на різницях у моделях поведінки. У виставі "Дуже сумна людина" наголос зроблено саме на відмінностях мислення між типовим невдахою рієлтором Антоном та еталонним егоцентриком-гедоністом Котом Антоном, між яким і відбувається обмін тілами. Та надзавдання вистави навіть не насмішити, а – через приклад героїв – подарувати надію, що для розв'язання більшості проблем досить змінити погляд на них. Нагадати, що іноді треба досягнути дна, щоб відштовхнутися та виплисти на поверхню.

Постановка режисерки Євгенії Відіщевої починається в найдепресивнішій точці історії – на даху, під час спроби самогубства заголовного дуже сумного героя. Але і тут рієлтора наздоганяє невдаший фатум. Тому після першої сцени рівень оптимізму шоу впевнено йде вгору. Окрім безтурботно-іронічного настрою "Дуже сумна людина" нагадує бродвейський мюзикл за експресією героїв, строкатістю костюмів і декорацій, глем-кліповістю масштабної відеографії. Бурлескна подача цієї доволі передбачуваної історії – головна родзинка вистави, заради якої й треба йти до зали Дикого театру. Адже у фіналі глядач отримує не тільки розрядку сміхом, а – як і головний герой – несподівану психологічну-емоційну допомогу.

Відчувати себе дуже сумною людиною Антону (Ігор Кравченко) і справді є від чого. Вже рік він працює рієлтором і не може знайти квартиру для єдиного клієнта. Ні поваги, ні грошей від своєї роботи Антон не чекає. Живе на позики від тітки. Мріє розрахуватися з боргами, коли відкриє антиурбаністичний простір для релаксації – "Бюро тиші". Але на поверх вище заїхав сусід з перфоратором Дімон, і тиша – унікальне торгова пропозиція антохіного бізнесу – зникла. А з відносин з жінками герой може згадати хіба що найтупіший жарт перед сусідкою Індіаною: Ваш батько, часом, не Джонс?... Тобто достатньо причин, щоб вилізти на дах востаннє.

"Фактично це ти прийшов до мене, шоб суїциднутися", – обурюється бродячий Кіт Антон (Костянтин Шахман). Він не хоче, щоб самогубець паплюжив ауру домівки своєю слабкістю. Тому кіт застосовує всі методи психологічної підтримки, що засвоїв за півтори роки співіснування з практикуючою психологинею. Але щоб задіяти талант переговорника, мешканцю горища доводиться йти на крайні міри – мурчати людською мовою. Тепер – за законами карми – Коту Антону нести відповідальність за подальше існування врятованого рієлтора. Для підстрахування пухнастий вирішує на день обмінятись тілами з невдахою.

Чому коти вміють розмовляти та обмінюватись тілами – залишилось за рамками історії. За обмовками самого Кота, ці надприродні можливості досить поширені для їхнього виду, як вміння падати завжди на лапи. Але нащадки левів не використовують суперздатності без нагальної потреби. Мабуть, спасіння не дуже корисної, але дуже засмученої людини і є той випадок, коли не гріх проявити диво.

Для млявого душею та тілом рієлтора бойовитий Кіт Антон стає супергероєм Майбутнім Я з поп-психологічного бестселера Келлі Макгонігал "Сила волі". Майбутній Я – це завтро-мен, завжди краща версія нас, якій ми делегуємо неприємні сьогоденні справи. Ось зараз ми полінимося, відпочинемо, а завтра вже вражатимемо дивами активності й продуктивності. Та наступний день – знов сьогодні, а не завтра, тому Майбутній Я й такий невловимий. Але перед нами ненауково-фантастична комедія, де навіть рієлтор здатен на неможливе.

Кіт – маніакально-активне альтер его Антона з манерами Фреді Меркюрі, а філософією – Тайлера Дердена, героя роману-підміни "Бійцівський клуб". На "рабів" він дивиться з цинічною зневагою, але завдяки зверхньому котячому погляду людські проблеми здаються дріб’язковими, легкорозв’язними. Вистачає всього доби, щоб звільнити Антона від нікченої роботи, вгамувати буремного сусіда, домовитись про побачення з сусідкою, порозумітися з боргами та повернути віру у власну мрію, в "Бюро тиші".

Щиро хочеться, щоб хтось також прийшов до тебе у найтемніший час і, як в байках Мюнхгаузена, надав тобі сил витягнути себе ж з драговини за власне волосся. Якщо дворовий кіт та представник найбезкориснійшої професії у світі здатні провернути такий фокус – то і в пересічного театрала є шанс все налагодити.

Щоб передати тепле відчуття надії актори мали зіграти так, щоб ми помічали підміну героїв лише там, де цього хоче режисер. Тобто найскладніша акторська задача для Кравченко була зіграти не невдаху-рієлтора, а Костянтина Шахмана в образі кота; а відповідно в Шахмана – вжитися в партнера по сцені Кравченко. Чергуючи ролі то кота, то людини актори міряються харизмою, мов пара Траволта-Кейдж в бойовику-підміні "Без обличчя". І оскільки безтурботний настрій супроводжує глядача під час всієї півторагодинної дії – то дует впевнено справився з акторською задачею.

Заради цієї підбадьорливої атмосфери й створена ця строката, на межі кітчу вистава. Легко збігти від реальності в історію, де з кожною сценою справи героїв тільки покращуються. Хоч мова і персонажі драматурга Олександра Клімова по-народному близькі до публіки, найболючіші тригери сучасності в п’єсі опущені. Адже "Дуже сумна людина" і не намагається вражати глядача етичними дилемами, тонким психологізмом чи іншою недоречною тут правдоподібністю.

Так образ кота змальований не по поведінковим ознакам, а за олюдненими архетиповими характеристиками. В середньовіччі дослідники фауни подібним чином складали бестіарії, біологічні енциклопедії того часу. Окрім деталей поведінки, – ніби що коти від спраги облизують жаб та змій, а тому м’ясо пухнастих отруйне ("Книга дрібних властивостей різноманітних творінь природи" XII ст.) – в бестіаріях вказувалися риси характеру тваринки. Звісно, кіт – це вільний, сміливий, хитрий, але при цьому хтивий та лінивий. Проживає кожне зі своїх дев'яти життів як останнє.

Але додай сюди етологічного реалізму, і комедія набула б чорно-кривавого відтінку. Згідно зі спільним дослідженням Смітсонівського університету та федеральної Служби рибних ресурсів і дикої природи США, у середньому кожна кішка щорічно вбиває понад сорок птахів, а також до 300 невеличких тварин як ссавці, амфібії чи то рептилії. Тобто, для чоловіка-перфоратора Діми зустріч з Котом Антоном не закінчилася б "договірняком". Нічого особистого, це інстинкт хижака, природженого вбивці. А у день повернення у власне тіло Антона б чекало побачення не з сусідкою Індіаною, а з оперативно-слідчою групою.

Та не варто прискіпуватись до поведінкових дрібниць, коли можна пнути загальною ідеєю сюжетів "їх поміняли тілами". Наприклад, мислитель Сем Гарріс у невеличкому, але дуже популярному філософському трактаті "Свобода волі" стверджує, що ми переживаємо найкращі з нам доступних варіантів долі. В момент прийняття рішення ми ще не знаємо, до яких наслідків воно призведе. Ілюзія ж свободи волі виникає через те, що ми не комп’ютери, щоб зберігати пам’ятно-емоційні зрізи, умовні бекапи. Тому достеменно не пам’ятаємо той емоційний стан і ті аргументи, що спонукали нас зробити вибір, прийняти те чи інше рішення. Звідси й з’являється хибне відчуття можливості щось змінити у минулому. Але якби ми мали другий шанс, то поступили б так само як і вперше, адже спирались би на ту ж наявну інформацію.

За Гаррісом, ми будуємо наше непередбачуване життя із найкращих наявних цеглинок досвіду та особистих можливостей. Навіть одноденне втручання чужого в наше тіло могло б розвалити цю хитку конструкцію так, що хоч на дах лізь. Те добро, що отримав Антон від метаморфози, пояснюється повним дном, на якому він опинився. Не будь поруч психологічно пропрацьованого Кота, зішкрібати б рієлтора з асфальту. За жанровою рамкою, зіпсувати Антонове існування більше, ніж він зробив це сам, не зміг би і безхатній кіт.

Важко не помічати слона на сцені, й не відзначити дружній до тварин настрій "Дуже сумної людини". Ідея поставити pet-friendly виставу пришла до Ярослави Кравченко після того, як новий пухнастий друг змінив життя художньої керівниці Дикого театру. Щоб поділитися зоо-захопленням Кравченко замовила в Клімова комедійну п’єсу, а у Відіщевої – видовищну постановку. За допомогою сценічних етюдів, відеовставок, емоційно-художніх рішень закладається думка, що і власне існування налагодити не так вже й важко – достатньо почати турбуватись про когось меншого. Ця ідея подається м’яко та ненав’язливо, то ж не дивно, що в багатьох глядачів після перегляду з’являється бажання й у своє життя додати чотирилапого друга.

Зі слабих сторін вистави відмічу прямоту й передбачуваність історії, а також деяку шаблонність персонажів. Але майстерна гра акторів, стильні художні рішення та оптимістичний настрій не дадуть відволіктися на сумні філософські роздуми.

Вочевидь, вистава "Дуже сумна людина" від Дикого театру обов’язкова для перегляду всім любителям котів. Творці постановки здатні заразити айлурофілією навіть тих, хто до перегляду і не задумувався про піклування за твариною. Також ця комедія терапевтично рекомендована тим, кому здається, що він майже досягнув дна і розв'язання проблем можна знайти тільки на даху багатоповерхівки. В сенсі емоційної підтримки робота Євгенії Відіщевої – вистава-маяк, що й у найтемнішу пору світить променями надії.

Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZ.UA – запосиланням...