
Блог | Армія та ухилянти. Київ ігнорує проблеми мобілізації в Україні

3 грудня у Львові 30-річний ухилянт убив військовослужбовця ТЦК, ветерана АТО Юрія Бондаренка. 30 жовтня в Одесі на ринку "7-й кілометр" група людей перевернула мікроавтобус, яким пересувалися військовослужбовці ТЦК. У тому ж жовтні напади на ТЦК фіксували в Кривому Розі та Кременчуці, пише Павло Казарін для Slawa.tv.
Фактично йдеться про тенденцію, що з кожним місяцем лише набирає обертів.
Можна, звичайно, сказати, що все перелічене — лише набір інцидентів. Що кожен із них пов’язаний із впливом російського ІПСО. Що зрив процесу мобілізації — це головне завдання, яке розв’язує ворожа армія, і що зусилля росіян у цьому процесі виявилися ефективнішими за зустрічні зусилля українців. Але це буде лише частиною правди.
Усе, що ми спостерігаємо, — це результат ситуації, коли політики воєнного часу намагаються жити за правилами мирного часу.
Війна завжди стає стрес-тестом для суспільства, перевіряючи його рівень солідарності. Вона тестує готовність жертвувати особистим заради спільного. Перевіряє, яке в країні співвідношення громадян і населення. Черги у військкомати перших тижнів війни складалися якраз-таки саме з тих громадян, які пройшли цей тест на солідарність.
Завдяки їм армія миттєво зросла втричі, і перші кілька років війни тема "ухилянтства" майже не звучала у ЗМІ. Але коли громадяни пішли на фронт — з’ясувалося, що з населенням, що залишилось в тилу, ніхто у владі працювати не збирається.
До кінця другого року війни мобілізовані та їхні родини почали говорити про строки служби. Ухилянти — про те, що вони тримають "економічний фронт" і "корисніші в тилу". Президент і його оточення намагалися не помічати цієї проблеми, і в результаті в армії утвердилося переконання, що влада уникає непопулярної теми з прицілом на майбутні вибори.
А далі ситуація лише розросталася, як снігова куля. Відповідальність за ігнорування мобілізації ніхто не посилив, і потенційні призовники все частіше викидали повістки в смітник. Територіальні центри комплектування в пошуках майбутніх солдатів були змушені відправляти патрулі на вулиці. А ухилянти та члени їхніх родин дедалі частіше почали нападати на військовослужбовців ТЦК.
Що в усій цій ситуації вражає найбільше — так це цілковите мовчання перших осіб держави після кожного нападу на військових ТЦК. Президент не коментує вбивства ветеранів. МВС не затримує тих, хто в Одесі перевертає автобус ТЦК. СБУ не проводить профілактичних бесід із блогерами, які зібрали собі мільйонну аудиторію на антимобілізаційній риториці.
Фактично вся владна вертикаль не дає оцінки діям ухилянтів і не говорить про необхідність доукомплектування армії. У цій ситуації військові починають відчувати себе зайвими — і лише міцніють їхні підозри, що їхніми інтересами вирішено пожертвувати заради політичних рейтингів і ситуативної популярності.
Кількість СЗЧ зростає у прогресії. Якість призовників різко падає. Президент говорить про те, що чинні військові служитимуть "до перемоги". Кабмін спрощує процедури бронювання й цифровізує оплату штрафів за порушення правил військового обліку. Усе, що відбувається, змушує думати, що питання доукомплектування армії не винесене у пріоритет. Що армійські центри комплектування залишили сам-на-сам із проблемою. Що держава дистанціювалася — і спостерігає за подіями на безпечній відстані.
І все це відбувається в ситуації, коли головним дефіцитом Сил оборони України залишаються люди. Коли їхня нестача призводить до проривів російської армії. При цьому російська економіка розсипається, у Москви залишається дедалі менше грошей на війну, і якщо українська оборона протримається ще рік — Кремль може опинитися перед необхідністю йти на замороження війни.
Але замість того, щоб дати українській армії якісне поповнення на наступний рік війни — офіційний Київ фактично відвертається від її головної проблеми.
Усі пропозиції депутатського корпусу пов’язані лише з посиленням покарання за СЗЧ — але не за ухилянтство. Замість підвищення грошового забезпечення військових кошти й далі спрямовують на популістські виплати в тилу. Військові почуваються другорядними — і рівень роз’єднання між ЗСУ та тилом лише зростає. Якщо Україна ставить собі за мету деморалізувати власну армію, то в цій схемі потрібно нічого не міняти.
І все це відбувається тоді, коли від України відвернувся її головний союзник — США. Коли Москва може дозволити собі засипати українські позиції "гарматним м’ясом". Коли на офіційний Київ тиснуть із вимогою погодитися на принизливі умови капітуляції. Фактично єдиним фундаментом держави залишаються Збройні сили, на інтереси яких закривають очі заради ілюзорної надії зберегти шанси на переобрання.
Якщо ви шукали приклад самогубної поведінки — то це він.
Мовчання перших осіб країни щодо проблем мобілізації призводить до того, що армію фактично позбавляють символічного капіталу. Вона почувається другорядною й непотрібною. Тією, чиїми інтересами нехтують заради популярності в тилу. Тією, на яку поклали непропорційно багато обов’язків і непропорційно мало прав. І політики не роблять нічого, щоб ці настрої послабити.
У політичних амбіціях немає нічого поганого. Доти, доки вони не перетворюються на другий фронт.










