Удар по Кореї – урок для України: якщо Трамп змінює правила для союзників, чого тоді варті потенційні американські гарантії для Києва? Інтерв’ю з Долговим

Рішення Дональда Трампа скоротити американську участь у військових навчаннях із Південною Кореєю, які незмінно відбувалися протягом 70 років, викликає більше запитань, ніж може здатися на перший погляд. Формально йдеться лише про кілька днів навчань і зміну їхнього формату. Але для Сеула це набагато серйозніша історія. Особливо після того, як стало відомо, що південнокорейська влада не отримала попередження про рішення Трампа і дізналася про нього фактично з його публічної заяви.

Ще більше насторожує аргументація американського президента. Трамп посилається на високу вартість навчань, називає їх недоречними щодо Північної Кореї та водночас говорить про свої добрі стосунки з Кім Чен Ином. Але подібна логіка вже використовувалася під час його першого президентства. Тоді особисті зустрічі Трампа з Кімом справді створили враження, що між Вашингтоном і Пхеньяном можливий великий прорив. Проте Північна Корея так і не відмовилася від ядерної зброї, продовживши розвивати ракети та військові можливості.

Корейський сценарій стає важливим для України. Якщо навіть давній союзник США не може бути впевнений, що американська політика залишатиметься незмінною, то Києву тим більше доведеться думати про те, чого варті обіцянки Вашингтона.

Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився надзвичайний та повноважний посол України Ігор Долгов, який очолював місію України при НАТО, був заступником міністра закордонних справ України та заступником міністра оборони України з питань європейської інтеграції.

– Рішення Дональда Трампа скоротити американську участь у спільних військових навчаннях із Південною Кореєю є лише зміною формату, чи сигналом про можливий перегляд американських зобов’язань перед Сеулом? І що означає аргумент Трампа про "дуже добрі стосунки" з Кім Чен Ином? Чи не створює це нову реальність для союзників США, коли їхня безпека може залежати від особистих домовленостей американського президента з потенційним противником?

– Питання, чи зменшуються зобов’язання США, чи змінюється політика, не матиме якоїсь однієї відповіді. Але все в комплексі, на жаль, дає картину не дуже оптимістичну. І тому, звісно, ця заява, а за заявою були і конкретні дії – скорочення цих навчань, стала шоком. І, напевно, не тільки для Південної Кореї. Навряд чи хтось очікував таких жестів у бік північнокорейського диктатора Кім Чен Ина, коли Трамп через свій пост у соцмережах скорочує тривалість традиційних щорічних військових навчань, не бажаючи його образити. Це, безумовно, надзвичайна подія. І ця подія має свою історію і матиме своє продовження.

Те, що Кім Чен Ин для Трампа є хорошим хлопцем, який захищає свою країну, ми знали вже давно. Ще під час першого перебування в Білому домі Трамп тричі зустрічався з диктатором, і в нього, не дивно, залишилося дуже хороше враження про цю людину. Хоча насправді Трамп, крім цієї сумнівної дружби чи контакту, нічого не отримав. Ядерну програму Північної Кореї стримати йому не вдалося. А треба сподіватися, що все ж таки була така мета – що він не хотів просто познайомитися, поговорити і домовитися про якісь дрібніші речі, ніж ядерні питання.

Подивіться: з одного боку, однією рукою Трамп зараз запевняє і американців, і весь світ, що усунення ядерної загрози з боку Ірану варте того, щоб платити більше за пальне. Що бензин у Штатах коштує стільки, як ніколи раніше, що ускладнилися всі логістичні шляхи для нафти у світі і що це також дає Росії більше можливостей продовжувати війну в Україні. Все це, на думку Трампа, неважливо, оскільки головне – усунути ядерну загрозу. А у випадку Кореї ми бачимо зовсім протилежне. Північна Корея накопичила більше ядерних зарядів. Зробила черговий стрибок у розвитку засобів доставки і має балістичні ракети, які, до речі, можуть долетіти до території США. Офіційно проголосила себе ядерною державою.

Однак, Трамп продовжує не тільки миролюбну політику, але й робить такі публічні жести. І це в той час, коли, варто також не розділяти ці події, Путін абсолютно провокаційно їде на окупований Росією японський острів. І звідти погрожує всьому світу, що якщо будуть провокації проти російських суден у світовому океані, то Росія вважає себе вправі давати відсіч. Тому такі речі впливають на глобальну безпекову ситуацію. Все це разом із тим, що відбувається у Перській затоці, звідки Трамп ніяк не може вибратися і поставити крапку, не зменшує напруженість, а лише свідчить про те, що конфігурація і баланси світової безпеки, у тому числі ядерної, змінюються і проходять трансформацію.

– На ваш погляд, ці особливі відносини Трампа і Кім Чен Ина можуть гарантувати мир на Корейському півострові? І загалом, як ви ставитеся до такої зовнішньої політики Трампа, коли наддержава будує відносини через якісь особисті контакти президента й авторитарного лідера,?

– Це ж не перший і не єдиний приклад. Теплі почуття до Путіна – це теж із тієї ж частини. Ну і можна ще знайти приклади. Загалом, здогадуватися у вірить чи чого хоче Трамп – безнадійна справа, здогадуватися чи вишукувати якісь раціональні аргументи. Мені здається, що його в цьому випадку мало цікавить доля Корейського півострова і взагалі ситуація чи мир у регіоні. Він чує те, що хоче чути. Але, що він почув від Сі Цзіньпіна, коли був у Китаї? Він нібито почув запевнення, що поки шановний Дональд Трамп залишається президентом США, Китай в особі Сі бере на себе зобов’язання не атакувати Тайвань, не вживати силових заходів для приєднання цього острова. Тут ми бачимо абсолютно таку саму модель, такий самий малюнок поведінки. От мені Кім Чен Ин обіцяв, що поки я президент, нічого не буде. А Північна Корея хоче розвивати щось там із кимось, хоча, крім Путіна, вона ні з ким особливо нічого не розвиває. І фактично у Кім Чен Ина є два основні партнери – Путін і Трамп, тому що навіть Сі Цзіньпін трохи тримається осторонь від цього всього, хоча, звичайно, у Китаї знають, що відбувається і що планує робити Північна Корея. Тому дивитися і намагатися розгадати та знайти якісь раціональні аргументи у діях Трампа – марна справа.

– Північна Корея стала не спокійнішою і передбачуваною, а сильнішою і нахабнішою під час політики "умиротворення" Трампа, активніше почала погрожувати південим сусідам.

– КНДР стала сильнішою у більшій мірі, завдяки Росії. І це стратегічне партнерство. Та цифра, яка ходить по різних джерелах – понад 20 мільярдів Корея отримала від Росії за постачання озброєнь і живої сили на фронт. Це дає можливість Північній Кореї збільшувати свої ресурси для розвитку і розбудови, в першу чергу ядерних спроможностей та армії.

Стосовно змін, то вони дійсно відбулися. Дуже важливим елементом політики Північної Кореї на Корейському півострові було потенційне мирне об’єднання з Південною Кореєю. На сьогодні вони зовсім закрили концепцію мирного об’єднання Кореї. Цього вже немає. Змінили навіть Конституцію, де прямо говориться про дві держави і про кордон. Вже немає лінії демаркації, немає лінії розведення військ – є кордон. Більше того, всі дороги зруйновані. Наскільки можна довіряти засобам масової інформації, а я не бачу причин не вірити цим повідомленням, комунікації між двома частинами Кореї зруйновані. Далі дивіться: цей ядерний потенціал збільшується. Північна Корея, зробивши такі кроки і остаточно поставивши крапку на можливому мирному об’єднанні, дає сигнали Південній Кореї, що все закінчилося. Мирне співіснування, спроби налагодити якісь дружні чи принаймні гуманітарні зв’язки припиняються.

Була там символічна арка дружби – її теж зруйнували разом із дорогами. І все. Південна Корея фактично залишається перед збільшеною загрозою. Тим більше, що Північна Корея має дуже потужного стратегічного партнера – Росію, Путіна. Отака собі не дуже приємна не тільки для Південної Кореї, але й для Японії та всіх країн регіону картина: загроза збільшується.

Збільшується не тільки ядерна спроможність Північної Кореї, але й змінюється її політика. Вони демонстративно проводять випробувальні пуски своїх балістичних ракет. Вони зробили ці кроки щодо Південної Кореї. Зараз подивіться, як відреагував Кім Чен Ин на бажання і висловлену публічну готовність Трампа зустрітися і про щось говорити. Дуже стримано. Тобто він робить вигляд, що йому це не дуже й треба. Тобі, Трамп, треба – ти давай змагайся за нашу прихильність. А нас усе влаштовує. Тому це небезпечні еволюції, які невідомо до чого можуть призвести.

– Тобто виходить, що скорочення військової активності, яку Трамп видає за спосіб не провокувати зайвий раз Кім Чен Ина, збільшує ризик війни на півострові?

– Не треба списувати повністю американську підтримку. Усі американські бази залишаються, а це 25 чи більше тисяч контингенту залишаються. Все це в силі. Звісно, принаймні поки що. Та все ж на сьогодні будь-яка атака на територію Південної Кореї буде Сполученими Штатами сприйматися як загроза в першу чергу своїм базам, які там розкидані по всій країні. Тому немає такого, що Трамп поміняв формат одних військових навчань – і все змінилося. Це не зовсім так. Тому, не варто очікувати, що вже завтра танки поїдуть із Північної Кореї окупувати всю територію Корейського півострова. Але в цілому, якщо подивитися ширше на регіон, то це збільшує ступінь загрози і зменшує рівень стримування та балансів, які будувалися там протягом післявоєнного періоду.

– Чи не здається вам, що основний сигнал для Кім Чен Ина, для Сі і для Путіна також у тому, що США опинилися перед нестачею військових ресурсів? Іран показав слабке місце Штатів. І це загрозливий сигнал для союзників американців.

– Можна це розглядати як такий сигнал, але теж не треба недооцінювати військовий потенціал США. Так, Трампу і Міністерству війни довелося сконцентрувати багато сил біля Перської затоки. Там усі авіаносці, здається, вже перебувають і навіть не відпускають із чергування якийсь рекордний термін той авіаносець, який першим зайшов у затоку. Нібито є відтягування певних ресурсів на війну проти Ірану. Але воно не настільки значне, щоб усе десь по всіх напрямках скоротилося. Такі оцінки є навіть трохи небезпечними, якщо хочете. Те, що Трамп скорочує чи більше говорить, а менше поки що робиться, військову присутність Збройних сил Сполучених Штатів по світу – це факт. І він говорить не тільки про виведення якихось контингентів чи їхню ротацію, а більше про те, що треба платити. Це звучало і на адресу Південної Кореї. Ми будемо продовжувати виконувати свої зобов'язання, але ви за це платіть. Ви забагато нам коштуєте. Таке теж звучало. Тому тут, знову ж таки, таке поєднання військових розрахунків і потенціалів, фінансових, економічних і глобальних – усе це переплетено. А в тій свідомості і в тому світі, де живе Дональд Трамп, це може отримувати будь-які конфігурації і мати будь-які наслідки. Про це логічно говорити і аналізувати досить важко, бо мало матеріалу, а об'єкт аналізу дуже специфічний.

– На ваш погляд, чи втрачають США статус головного гаранта безпеки своїх союзників? Корейська ситуація поки не виглядає критичною, але якщо скласти її з тим, що відбувається у відносинах Вашингтона з європейськими союзниками, виникає питання: чи можуть союзники бути впевнені, що США готові захищати їх незалежно від політичної кон’юнктури та особистої позиції президента?

– Ставлення США, зокрема президента Трампа, до союзників – відомо. І по НАТО, і по Гренландії, і по Канаді, і по Мексиці, і по діях у Венесуелі, і по планах щодо Куби, і остання заява в бік Оману, дуже така войовнича з боку Трампа. Все це вкупі дійсно свідчить про те, що ставлення Дональда Трампа до союзників є дуже специфічним.

Серед того, що він говорив чи писав відносно Кореї і його рішення скоротити навчання, був також і запис про те, що він звертався до Південної Кореї з проханням чи пропозицією допомогти позбавити Іран ядерної спроможності. І він цитував нібито відповідь, що Корею це не цікавить. Тому Трамп цим виправдовував свої дії: ви не хочете бути на моєму боці, тому я теж не дуже буду робити так, як раніше, заради вас і заради вашої безпеки.

Європейці це теж відчувають. Навіть на Близькому Сході серед традиційних союзників Сполучених Штатів, друзів і партнерів є певні питання: а що нам робити? Чи можемо ми покладатися? А якщо не можемо покладатися, то де шукати додаткові ресурси, підтримку і як забезпечити наші власні інтереси? Це все є і це ми бачимо.

– І тут виникає ще один парадокс. Адміністрація Трампа називає стримування Китаю одним із головних стратегічних завдань США, але водночас своїми діями послаблює саме ті союзи – у Європі та Азії, які є одним із головних інструментів стримування Пекіна. Чи не ризикує Вашингтон таким чином сам послабити власні позиції у глобальному протистоянні з Китаєм?

– Бачите, логічно було б, що після початку операції в Ірані, коли Трамп зіткнувся з тим, що його союзники по НАТО не могли однозначно прийняти рішення одноосібно, без власних урядів і парламентів, щодо використання американцями військових баз та інших можливостей на території країн-членів НАТО, це мало б якось привести його до тями. Тому і називається союзниками, що треба мати з ними спільну позицію. А мати спільну позицію, коли він сам приймає рішення і сам з Ізраїлем починає війну проти країни, а потім просить про підтримку і її не отримує, це мало б поставити на місце певні принципи і підходи.

Один із двох уроків після іранської кампанії для Трампа: союзники потрібні всім, навіть Сполученим Штатам Америки. А цією своєю дією чи цим рухом щодо Кореї Трамп показує, що ні, уроку, який він отримав під час війни в Ірані, недостатньо, видно. Не знаю, що ще має статися, щоб ці партнерства і союзницькі відносини отримували достатньо уваги з боку президента США. Тому що дійсно, це дуже парадоксально, коли цінуються особистості, диктатори Путін, Кім Чен Ин, і не цінуються партнерства, які вибудовувалися десятиріччями. Можливо, щось зміниться після Трампа, але зараз політика США така, і це потребує відповідних корективів у кожній із держав.

– Наскільки корейський прецедент може бути уроком для України? Південна Корея понад 70 років має військовий союз зі США, на її території перебувають американські війська, а американські гарантії є основою її безпеки. Але навіть там сьогодні виникають питання, наскільки стабільною буде політика Вашингтона до союзника. Чи не може виникнути ситуація, коли сьогодні Україна отримує певні гарантії, а через кілька років Вашингтон змінить пріоритети – і від попередніх зобов’язань фактично залишається лише документ?

– У світі взагалі немає нічого вічного. Все змінюється, тому рано чи пізно може бути будь-що, і тому розраховувати, що світ буде завжди прихильним до когось і так буде завжди, марна справа. І це стосується і України. Ми зараз, коли відбиваємо агресію, дуже добре бачимо, хто друзі, чому друзі, де є вигоди, чому вигоди. І ми більш-менш уже розуміємо, і це після 4,5 років війни, на що ми можемо розраховувати, а де ми впираємося в глуху стіну. І тому треба цю стіну довбати, треба все ж таки виходити з того, що ми іншого шляху, ніж пояснювати, що треба тиснути на Росію зараз, поки Україна зможе відбиватися і захищати кордони чи лінії зіткнення і всю Європу.

Не треба очікувати від агресорів, диктаторів того, що вони стануть чомусь добрими. Їх треба до цього змушувати. Іншого шляху нема. Треба збирати сили, збиратися разом там, де можна отримати підтримку. Так само це стосується і інших держав, які відчувають себе вразливими – зараз або в майбутньому. Чи то ми говоримо про країни Балтії, чи то ми говоримо про Японію з цією демонстрацією Путіна, чи то ми говоримо про погрози Лаврова в бік Великої Британії. Ви їм даєте ці далекобійні спроможності і ще й вихваляєтеся цим, так ми маємо право вас за це покарати. Це логіка агресора і логіка війни. Ми маємо такі умови і такий світ, який не є, не був і ніколи не буде ідеальним.

Щодо гарантій, то як такі, вони існують. Це те, що США мають розміщену ядерну зброю на складах у Європі. Гарантія, це те, що американські бази є на території Кореї. Це гарантії. І якби завтра Трамп прийняв рішення розмістити сотню "Томогавків" на території України, то це краща гарантія. Наскільки їм можна довіряти – це інша справа. Ми вже бачили гарантії. Будапештський меморандум, якісь двосторонні угоди з Росією, інші міжнародні правові акти і документи. Але це все не спрацювало.