Енергоносії вже не повернуться до рівня, який був місяць тому: яку ціну заплатить Україна. Інтерв’ю з Веселовським

Рішення президента США Дональда Трампа різко пригальмувати військову ескалацію проти Ірану виглядає не стільки проявом миротворчої ініціативи, скільки вимушеним маневром у ситуації, де ставки раптово виявилися значно вищими, ніж очікувалося. Ультиматум щодо розблокування Ормузької протоки, підкріплений загрозою ударів по енергетичній інфраструктурі Ірану, ще кілька днів тому виглядав як типовий для Трампа сценарій – швидкий тиск, демонстрація сили і примус до поступок. Але реальність виявилася складнішою: замість швидкої капітуляції Ірану з’явився ризик повномасштабної регіональної війни з непередбачуваними наслідками.

Сигнали від союзників у Перській затоці, а також стримана, але чітка позиція партнерів США, фактично окреслили межу, за якою починається не контрольований конфлікт, а системна дестабілізація всього регіону. Удари по критичній інфраструктурі Ірану могли б не лише паралізувати економіку країни, а й спровокувати ланцюгову реакцію – від блокування Ормузької протоки до втягування у війну нових гравців. У такій конфігурації навіть формальна перемога США ризикувала перетворитися на стратегічну поразку.

На цьому тлі різка зміна риторики Трампа – від погроз до заяв про "продуктивні переговори" – виглядає спробою виграти час і знизити рівень напруження, не втрачаючи обличчя. Проте інформаційний хаос лише підсилює невизначеність: Тегеран публічно заперечує сам факт переговорів, тоді як американська сторона наполягає на дипломатичному треку. У цій грі заяв важко відрізнити реальні домовленості від тактичних вкидів, спрямованих на внутрішню аудиторію або союзників.

Водночас військова складова нікуди не зникла. Перекидання американських сил, обговорення сценаріїв наземних операцій і питання контролю над ядерними матеріалами Ірану свідчать: пауза може виявитися лише коротким перепочинком перед новим витком ескалації. Ключова інтрига полягає в тому, чи здатні США і Ізраїль чітко визначити кінцеву мету цієї кампанії. Знищення ядерної програми, ослаблення військового потенціалу чи навіть зміна режиму – кожна з цих цілей передбачає різний масштаб і тривалість війни.

Таким чином, "пригальмування" Трампа – це не розворот до миру, а радше ознака того, що конфлікт увійшов у фазу стратегічної невизначеності.

Своїми думками щодо цих питань в ексклюзивному інтерв'ю для OBOZ.UA поділився дипломат, надзвичайний і повноважний посол України, представник України при ЄС у 2008-2010 роках Андрій Веселовський.

– Розгортання подій на Близькому Сході свідчить: Трамп застряг. Показово, що після ультиматуму Ірану на 48 годин він знову почав відступати, як і раніше, відкладаючи жорсткі рішення під виглядом діалогу, що, знаєте, схоже на його підхід до російських ультиматумів.

– У випадку з Росією він відступає, заздалегідь знаючи, що відступить. Він робить це свідомо, даючи надію тим, хто підтримує Україну, а потім під будь-яким приводом знімає свої ж заяви, які й не збирався реалізовувати. З простої причини – у нього немає можливості так само впливати на Росію, як він може впливати на Іран.

У випадку з Іраном було реальне бажання вдарити всім, чим можна. Умовно кажучи: у тебе є 150 таких бомб, 500 таких ракет і 100 таких літаків – давай ударимо по всіх їхніх електростанціях. І це озвучується надалі. Тобто, знову ж таки, поруч немає фахівця, який би сказав: зупиніться. Людини, яка знала б, що таке Іран, знала б історію, розуміла реальні настрої іранського суспільства і могла б сказати: це дурниця.

Коли Трамп висунув цей ультиматум, через кілька годин надійшов сигнал: Іран відповість дзеркально – ударами по енергетичній інфраструктурі в усьому регіоні, включно з об’єктами опріснення води. І одразу всі союзники в регіоні почали телефонувати Трампу й говорити: ми в це не підписуємося. Очевидно, що після цього йому порадили цього не робити.

Ультиматум відкладається на п’ять днів, а за цей час, мовляв, ведуться переговори, бо Іран "нібито" цього захотів. Ось як це виглядає насправді. І, чесно кажучи, дуже шкода, що Сполучені Штати як держава і як надпотуга вкотре опускаються ще на одну сходинку. З першого дня цієї іранської авантюри США поступово втрачають вагу. Вони виглядають дедалі слабшими – такими, з якими можна робити все, що заманеться.

– Те, що зараз відбувається, можна назвати іранською пасткою для Трампа? Чи все ж таки у нього залишаються шанси з цього виплутатися? Перемовини, про які зараз заговорили – саме про це?

– Згадаємо попередній досвід. Була так звана "шістка" країн, яка уклала угоду щодо часткової денуклеаризації Ірану. І цю угоду, як відомо, зірвав Дональд Трамп – за порадою ізраїльського керівництва. Тобто маємо ситуацію: шість провідних держав світу – США, ЄС, Франція, Велика Британія, Росія, Китай – роками ведуть складні переговори. Я знаю деяких учасників з того боку – це найдосвідченіші дипломати. Потім усе це руйнується, починаються взаємні звинувачення, знову переговори, знову загострення, коротка війна і знову повернення до тієї ж точки.

Які ще аргументи можна вигадати? Які ще умови? Усе вже було озвучено. Нічого нового тут не придумати. І навіть якщо подивитися на ці умовні 15 пунктів вимог – якщо читати їх повністю, а не поверхово – стає очевидно: жодна нормальна країна їх не прийме, поки вона існує як держава.

Навіть санкції у 2015 році передбачали поступове зняття. Зараз же лише часткове й під повним контролем США. І навіть ті гроші, які Іран отримає, він не зможе використовувати вільно – тільки так, як дозволять Сполучені Штати. Тобто якщо Іран ледве погоджувався на м’якші умови, чому він має погодитися на жорсткіші? Більше того, США продемонстрували недоговороздатність. Вони самі зривали домовленості, самі їх порушували. І саме тому європейці сьогодні такі скептичні. Окрім того, минулого літа США завдали ударів по іранській енергетичній інфраструктурі й сказали: "це кінець". А тепер вони знову повертаються до переговорів і нічого не гарантують. А які гарантії вони взагалі можуть дати? Тому логічно виникає питання довіри. Тому переговори навряд щось можуть принести. Коли Трамп одночасно висуває жорсткі вимоги й перекидає, наприклад, три тисячі морських піхотинців, він посилає Ірану чіткий сигнал: не довіряйте мені, я зроблю так, як захочу, а не так, як пообіцяв.

– Це проблема саме Трампа чи це вже системна річ для США?

– Трамп цю ситуацію радикально загострив. Раніше Сполученим Штатам загалом довіряли, у тому числі й Іран. Зараз ця довіра зруйнована.

– Якщо говорити про поточну ситуацію – хто зараз у вигіднішій позиції? Іран, який навіть отримав можливість продавати нафту й заробляє більше, ніж до конфлікту, і на якого працює час? Чи все ж таки у Трампа є запас міцності?

– Так, час зараз грає на боці Ірану. Після минулорічних ударів його ядерна програма фактично була зупинена – і зараз ситуація не змінилася. Втрати? Півтори тисячі цивільних, можливо, ще стільки ж військових. Для Ірану це не критично. Це жорстко звучить, але суспільство сприймає їх як героїв. Родини загиблих отримують підтримку, статус. І головне – іранське суспільство знову консолідувалося. Та внутрішня ненависть до влади нікуди не зникла, але її не можна проявляти, коли країна під загрозою. Ти можеш не любити владу, але змушений її підтримувати, бо це питання виживання держави. І це може тривати довго. До того ж зник початковий ентузіазм країн Перської затоки. Раніше вони чекали, що "великий гравець" прийде й наведе порядок. Зараз цього очікування вже немає. І це теж дуже серйозний фактор.

– Трамп може просто проголосити перемогу – завоювання одного чи кількох "трофеїв" – і на цьому зупинитися, і вийти з гри? Чи цього не станеться, бо ж у реальності немає тих результатів, які можна продати як перемогу?

– Я не виключаю, що ці три тисячі військових, що демонстративно підтягуються, це спроба обмеженої наземної операції. Не виключаю спроби висадки на острові Харк. Тому що тільки після цього можна буде сказати: ось, ми вже на території Ірану, ми підняли американський прапор. Не виключаю ще однієї хвилі ударів по різних об’єктах в Ірані – як військових, так і напіввійськових. І далі – класична риторика: ця хвиля ударів остаточно все знищила. Потім ще "остаточно знищила". І ще раз "остаточно". Тобто ця методика цілком може бути використана. Після цього залишиться група кораблів біля Ірану, які фактично контролюватимуть ситуацію. Почнеться відновлення пошкоджених баз, частина з яких справді серйозно постраждала.

Паралельно – тиск на союзників на Близькому Сході, щоб вони активніше купували американську зброю. А це вже прямі гроші. І все це можна оформити як певний "напівмир": Ормузька протока ніби відкрита, але фактично контрольована. Іран пропускає ті танкери, які вважає за потрібне, а Сполучені Штати на виході з протоки блокують небажані судна. Такий собі симбіоз контролю. І в результаті – зростання цін на нафту: умовно було 60, стане 90. І США теж на цьому заробляють. Такий сценарій я вважаю цілком реалістичним.

– Але це не та перемога, на яку розраховує Трамп і тим більше в Ізраїлі. Бо якщо залишити Іран навіть у такому стані, як ви описали, то ми отримуємо більш радикалізоване суспільство. Частина якого завжди вважала Захід – ворогом, а інші хотіла змін, але розчаровується, бо бачить, що "великий західний гравець" не прийшов і не вирішив проблему. І що в підсумку? Іран, який через певний час може стати ще агресивнішим.

– Він стане агресивнішим, але водночас слабшим. Відновити ті тисячі, а можливо й десятки тисяч одиниць озброєння, які Іран накопичив до попереднього року, зараз буде значно складніше. Але, по-перше, Ізраїль нікуди не зникне. Його авіація й надалі періодично завдаватиме ударів. І це важливо: США можуть вести переговори через посередників, але Ізраїль до цих домовленостей формально не прив’язаний. Ізраїль діє окремо. Він залишається гравцем, який у будь-який момент може здійснити операцію – від точкових ударів до диверсій чи викрадень. І він це робитиме, щоб не допустити відновлення іранського військового чи ядерного потенціалу. А США в цей момент скажуть: ми свою справу зробили – судноплавство відновлено, нафта йде, газ іде, ситуація стабілізована. І ми повертаємося додому.

– Та ситуація, у якій перебуває Трамп, можна назвати капканом, адже очевидно, що і тієї перемоги, яка йому потрібна, не буде? І які тоді наслідки для його адміністрації?

– Я б не називав це іранським капканом. Це, швидше, самостійно створена пастка. Наслідок помилкових рішень – як Трампа, так і американської політичної системи. Іран не переграв їх якоюсь хитрою стратегією. Він просто готувався до такого сценарію.

Якщо порівнювати, ми не були готові до повномасштабної агресії Росії настільки, наскільки був готовий Іран до цього удару. Іран готувався системно – з урахуванням своїх ресурсів, обмежень і внутрішніх проблем – і витримав цей тиск. А США – ні. Вони або не знали, або не хотіли знати, з чим матимуть справу. Вони повністю недооцінили фактор оточення, фактор пропаганди, фактор внутрішньої мобілізації. Знищили заводи з виробництва балістичних ракет – і що? Частина виробництва знаходиться під землею, у тунелях, і може продовжуватися. Тому це, швидше, провал планування.

Щодо наслідків – вони будуть негативні, але не критичні для Трампа. Політична система США зараз така, що навіть за очевидних провалів він зберігає підтримку 35-40% виборців. Він може програти вибори до Палати представників, можливо навіть у Сенаті, але це не змінить його поведінку. Він залишиться президентом і продовжить використовувати всю повноту виконавчої влади. У Республіканській партії немає сильного раціонального ядра, яке могло б його стримати. Потенційні лідери або відійшли, або не мають достатньої підтримки. Тому система буде рухатися інерційно – до виборів, через великі інформаційні події, внутрішні кампанії. А Іран залишиться фоном, де час від часу Ізраїль завдаватиме ударів, а ситуація буде періодично загострюватися.

– Ормузька протока. Чи повернеться судноплавство до довоєнного рівня?

– Думаю, що вже ні. Повного відновлення не буде. Ірану потрібно компенсувати втрати, і він логічно вимагатиме участі інших. Якщо ви хочете отримувати нафту – допомагайте відновлювати країну. Це означає додаткові витрати, які будуть перекладені на споживача. Було умовно 1,5 – стане 2. І пояснення просте: війна. Насправді це спосіб перерозподілу прибутків, де кінцевий споживач платить за все.

І США, зі свого боку, також визначатимуть, хто "друг", а хто "не допоміг у потрібний момент" – і відповідно будуватимуть свою подальшу політику. Це буде складна конструкція. Американці залишать потужну авіаносну групу біля входу в Ормуз і будуть посилювати свої бази. Частина з них уже зазнала ударів, частина виявилася вразливою. Це означає нові витрати – на протиракетну оборону, на протидію дронам, на РЕБ, на зв’язок. І все це вимагатиме масштабної перебудови – індустріальної, наукової, військової. Колосальні витрати, які намагатимуться перекласти на союзників. І головне – ціни на енергоносії вже не повернуться до рівня, який був ще кілька місяців тому.

– Для України це погана новина. Бо багато хто казав, що на початку 2026 року економіка Росії почала нарешті реально просідати. Так, Путін не збирався і не збирається припиняти війну, але ж зараз фактично отримує друге дихання.

– Для нас це негатив, бо Україна залишається економічно слабкою і залежною. Але незалежно від того, більше чи менше Росія отримує грошей, вона не припинила б війну. Є лише дві умови, за яких це можливо: або Китай натисне, або США запровадять повний економічний тиск. Ні першого, ні другого зараз не видно.

– Якщо повернутися до Близького Сходу. Була зустріч країн Перської затоки і Туреччини. Звучали заяви про можливі контрзаходи. Відбудеться зустріч країн "Великої сімки" – питання залучення до війни на боці США – одне з головних. Розширення учасників війни – це реальний сценарій?

– У цьому напрямку формат "Великої сімки", де визначатимуть подальшу стратегію, має вирішальне значення, як на мене. Саме там буде ключове рішення. Зустріч країн Затоки – це радше політичний сигнал. Реальні рішення формуються в ширшому колі.

Чи буде коаліція? Частково вона вже є, але США намагатимуться її формалізувати і розподілити ролі. І от тут почнуться проблеми. Європейці не готові брати участь у війні, яку не вони починали і до якої їх не готували. І немає єдності навіть між ними – Франція, Німеччина, Британія, Канада, Японія мають різні позиції. Це не моноліт. Тому про повноцінну коаліцію говорити складно.

– Американці можуть запропонувати щось у відповідь – не лише вимоги, а й "бонуси"?

– Ні. У них мало що є запропонувати. Єдиний варіант – тиск через Україну. Але це надто ризикований сценарій навіть для самого Трампа. У США це викличе серйозну внутрішню реакцію. У Європі – ще більшу. Довіра до США і так падає. Тому я не думаю, що на це підуть.

– Тоді якщо підсумувати: коаліція буде формально, а реально – ні.

– Можуть бути окремі елементи участі: логістика, транспорт, технічна допомога. Але прямої участі у бойових діях не буде. Ніхто не дасть наказ своїм військовим летіти й атакувати Іран. Максимум – допоміжні місії, які подаватимуться як оборонні. Це радше політичний декор, щоб Трамп міг сказати: "дивіться, коаліція є". Інакше уряди в Європі просто не втримаються. Вони вже заявили, що ця війна суперечить міжнародному праву. А для них це принципова позиція, бо це їхній єдиний реальний захист у глобальній системі.

– Розвиток подій найближчими тижнями – що це буде? Ескалація чи згортання?

– Найімовірніше – ще одна хвиля ударів, щоб зафіксувати "результат". Далі – обмежена присутність у регіоні, можливо, домовленості щодо окремих точок, як-от Харк. І після цього – поступовий вихід і переключення на внутрішні теми.

– Тобто ситуація повернеться до стану "керованого конфлікту"?

– Так. Ми отримаємо ослаблений Іран, але більш згуртований зсередини.