Проглядається чітка дата, до якої Трампу необхідно завершити війну проти Ірану. Інтерв’ю з Долговим

Війна навколо Ірану, яку адміністрація Дональда Трампа намагається представити як швидку і контрольовану військову операцію, дедалі більше нагадує конфлікт із відкритим фіналом. Публічні заяви Вашингтона суперечать одна одній, а сигнали з різних центрів влади в США створюють відчуття стратегічної невизначеності. Сам Трамп продовжує робити взаємозаперечні заяви щодо стану кампанії. З одного боку, він говорить, що "війну практично завершено". З іншого – ключові представники його адміністрації фактично попереджають, що все лише починається. Іран, своєю чергою, категорично відкинув слова американського президента про завершення бойових дій, даючи зрозуміти: швидкого фіналу чекати не варто.

Міністр оборони Піт Гегсет заявив, що операція має три ключові цілі: знищення іранських ракет та їхньої виробничої інфраструктури, ліквідацію військово-морських можливостей Ірану та остаточне позбавлення Тегерана потенціалу створити ядерну зброю. Проте, масштаб цих цілей сам по собі ставить під сумнів тезу про короткострокову операцію. Фактично йдеться не лише про військовий удар, а про стратегічну зміну балансу сил на всьому Близькому Сході.

Водночас подальший розвиток конфлікту може піти за кількома сценаріями. Перший – швидкий військово-політичний перелом, який передбачає руйнування чинної системи влади в Ірані та початок її переформатування відповідно до бачення Вашингтона. Але цей варіант виглядає надзвичайно складним. Якщо ж він не спрацює, залишається інший шлях – стратегія довготривалого керованого тиску. У такій моделі Іран поступово виснажують військово, економічно і політично, перетворюючи його на державу зі слабкою владою, яка перебуває під постійним військовим тиском і нагадує сучасні приклади Гази або Лівану.

На цьому тлі риторика самого Трампа стає дедалі жорсткішою. Він уже попередив, що у випадку подальшого блокування Ормузької протоки і намагання зупинити потік нафти, Сполучені Штати готові відповісти ударом "у двадцять разів сильнішим, націю Ірану буде знищено, а країну охопить вогонь". Такі заяви лише підсилюють відчуття, що конфлікт навколо Ірану може стати значно масштабнішим і тривалішим, ніж це сьогодні намагається показати Білий дім.

Своїми думками в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився український дипломат, надзвичайний і повноважний посол України Ігор Долгов, який очолював місію України при НАТО, був заступником міністра закордонних справ України та заступником міністра оборони України з питань європейської інтеграції.

– На ваш погляд, що ми маємо на сьогодні у розрізі війни на Близькому Сході? Операція триває вже два тижні і, видається, навряд завершиться найближчим часом.

– Якщо дивитися на зведення за останню добу, вони переконують в одному: Іран продовжує завдавати ударів. Тобто його спроможності – і ракетні, і безпілотні – не знищені, і бойові дії тривають. Напередодні міністр війни США заявляв, що мав бути завданий найсильніший і найпотужніший удар по Ірану. І справді, було атаковано військові та інфраструктурні об’єкти. Але так само були й удари у відповідь, і, як пишуть оглядачі, вони також були доволі потужними. Тобто не можна сказати, що хтось виявився до цього неготовим.

Варто також нагадати, що минулого року вже була так звана 12-денна війна. Ізраїль тоді атакував Іран, а Сполучені Штати у межах цієї кампанії завдали повітряних ударів по іранських ядерних об’єктах. Тоді президент США звітував, що ядерні можливості Ірану знищені, що відповідні об’єкти ліквідовані і що загрози появи іранської ядерної зброї більше немає. Але минуло трохи більше ніж пів року й удари поновилися. Тому закономірно постає питання: яка ж насправді ціль цієї операції? І це питання сьогодні дуже активно обговорюють у світових медіа – аналітики, політики, політологи.

– Друге головне питання – коли це може завершитися?

– Головне питання, як на мене – саме спроможності Ірану завдавати ударів у відповідь. Про ті військові потужності, які створив Іран, ми знаємо досить багато. І, на жаль, знаємо про них не лише із розвідувальних оцінок різних держав, а й з досвіду війни Росії проти України. Ми знаємо, які безпілотники здатен виробляти Іран. Те саме стосується балістичних та інших ракет. Іран, будуючи свою релігійну авторитарну державу, паралельно розвивав військово-промисловий комплекс таким чином, щоб його було надзвичайно складно знищити. Аятоли і весь цей режим добре розуміли, звідки може прийти головна загроза – з повітря. Тому значну частину виробництва, настільки, наскільки це дозволяли ресурси і технології, було перенесено під землю. І знищити такі об’єкти значно складніше. Ми це бачили навіть на прикладі війни Ізраїлю в Газі – там існувала розгалужена мережа підземних тунелів, укриттів, сховищ, де бойовики могли не лише ховатися, а й щось виробляти. В Ірані ж усе це поставлено на державний рівень, а не на напіваматорський. Тому оцінити, скільки таких спроможностей в Ірану залишилося, насправді дуже складно. Дані, які надходять із Пентагону, лунають доволі переконливо: мовляв, Іран уже майже не має чим воювати. Президент Трамп також заявляє, що знищено флот, зруйновано військові бази, порушено систему зв’язку, ліквідовано пускові установки. Але, як ми бачимо, Іран все ж таки продовжував завдавати ударів. А отже, певні можливості в нього залишаються. І поки ці можливості існують, удари у відповідь триватимуть. А поки вони тривають, дуже важко проголосити, що війна завершилася перемогою Сполучених Штатів та Ізраїлю.

– Та й Ормузька протока фактично перекрита. А це одна з головних проблем сьогодні не лише для США, а й для всього світу.

– Саме так. Іран виходив із того, що його можливості захищатися і завдавати ударів у відповідь мають бути асиметричними. І контроль над Ормузькою протокою – це якраз один із таких асиметричних інструментів. Попри всі бадьорі й оптимістичні заяви з боку Сполучених Штатів, протока фактично заблокована. Повідомлення про танкери, яким вдалося пройти, стосуються переважно іранської нафти або китайських суден, що перевозять іранську нафту. Це означає, що Китай від цієї блокади фактично не страждає. А от інші країни Перської затоки, які не можуть нормально експортувати свою нафту, зазнають серйозних втрат.

І виникає парадоксальна ситуація: країна, яка перебуває під ударами, Іран – держава, що вже понад 30 років живе під санкціями – продовжує продавати свою нафту. Натомість інші виробники в регіоні стикаються з проблемами. Звичайно, тиск із боку глобальних ринків, передусім нафтових, уже відчувається і, очевидно, буде лише посилюватися. Але все ж таки військова частина цієї операції рано чи пізно має завершитися.

– Логічно було б припустити, що війна завершиться тоді, коли буде досягнуто поставлених цілей. Але тут виникає інше питання: які саме цілі ставлять США та Ізраїль? І насамперед Дональд Трамп. Міністр війни Гегсет говорить про знищення ракетної програми, знищення флоту, ліквідацію ядерного потенціалу.

– Ви назвали кілька, але цей перелік можна розширити.

– Наприклад, зміна режиму – це все ще входить до основних цілей?

– Така мета звучала. Якщо виходити з логіки Трампа, операція в Ірані мала б у чомусь нагадувати його підхід до Венесуели. Тобто йдеться радше не про повну зміну режиму, а про зміну лідера – зміну аятоли, щоб у Вашингтона з’явився партнер, з яким можна домовлятися. Ба більше, були навіть цитати самого Трампа, де він казав приблизно так: без мене вони не оберуть нового лідера, а той, якого вже обрали, мене не влаштовує. Але що від цього реально змінилося? По суті – нічого. Можна ставити будь-які цілі: знищення флоту, ракетної програми, ядерної інфраструктури, зміну режиму. Але фактичний результат ми бачимо – удари у відповідь продовжуються. Режим не впав. Щобільше, наступником влади став син аятоли. І, за оцінками багатьох, він може бути навіть більш консервативним. Хоча остаточні висновки робити поки що рано. Отакі станом на зараз наслідки. Коли можна припинити операцію? Теоретично – будь-коли. Але поки що жодних чітких часових рамок не видно. Утім, я б звернув увагу на одну дату – початок візиту Трампа до Китаю. Він планує вилітати 31 березня. І до цього моменту, ймовірно, мають з’явитися хоча б проміжні підсумки цієї кампанії.

– Тобто ви вважаєте, що до цієї дати для Трампа основна частина кампанії має бути завершена?

– Я думаю, що до цього часу він прагне мати чітке розуміння – чого саме він досяг. Бо у його логіці Сполучені Штати – це значною мірою він сам. І він має поїхати до Китаю з розумінням результату: чого він досяг і що робити далі.

– І мати на руках певні карти, і якщо ти зламав Іран – у тебе є сильні карти.

– Це можна називати по-різному: карти, позиція, демонстрація сили. Але Дональду Трампу справді потрібно мати щось конкретне, вирушаючи з візитом до Китаю. Інакше ця поїздка виглядатиме значно менш переконливо.

– Дедалі частіше звучить інша інтерпретація конфлікту: для Трампа головним стратегічним суперником залишається Китай, і війна в Перській затоці може бути елементом довгострокової стратегії обмеження його глобального впливу. Якщо США разом з Ізраїлем, арабськими монархіями Затоки та потенційно новим іранським керівництвом отримають контроль над ключовим нафтовидобувним регіоном світу, це суттєво змінить енергетичну та геополітичну архітектуру планети. У такому сценарії саме Пекін ризикує стати головною стороною, що програла.

– Звичайно, можна шукати конспірологічні теорії, поєднувати будь-які події і бачити за ними якусь світову "закулісу". Але не обов’язково прив’язувати до цього Китай. Хоча, з іншого боку, ми перед цим говорили, що, вирушаючи з візитом до Китаю, Трамп має щось сказати. Показати певний результат, певні здобутки. Іран мав би стати таким здобутком. А здобуток в очах світової громадськості – це насамперед усунення ядерної загрози. Йдеться про те, щоб не допустити появи ще однієї ядерної держави з керівництвом, яке не бачить серйозних обмежень у своїх амбіціях, особливо у власному регіоні. Тому формально ці речі можна пов’язувати, але, як на мене, великого сенсу в цьому немає.

– Чи можемо ми проговорити два можливі сценарії розвитку подій? Перший – швидкий військово-політичний перелом, коли іранська система влади почне розвалюватися і розпочнеться процес переформатування, як це бачать у Вашингтоні. Другий – коли коаліція США та Ізраїлю фактично перетворює Іран на щось подібне до Гази або Лівану: постійні бомбардування, знищення військово-промислової інфраструктури та максимальне ослаблення держави.

– Треба розуміти одну важливу річ: головним "трофеєм" після завершення цієї війни має бути високозбагачений уран. Питання у тому, де він зараз зберігається. Можливо, американцям це відомо, але забрати його вони поки що не можуть. Тому ваше питання фактично розпадається на два. Перше – чи з’явиться в іранській владі людина або група людей, з якими можна буде домовитися про передачу або вивезення цього урану. Поки що таких сигналів не видно. Навпаки, видно, що в іранському керівництві немає єдності. Те, що заявляє президент, не завжди підтримується Корпусом вартових ісламської революції чи аятолами. Там існують внутрішні суперечності. Можливо, вони призведуть до того, що з’явиться лідер, який зрозуміє неминучість домовленостей і погодиться вести переговори з американцями. Це один варіант. Якщо ж такого сценарію не буде, якщо не буде жодних змін у режимі – а наразі не видно ні масштабних протестів, ні об’єднаної опозиції, ні її лідерів.

– Тоді постає питання наземної операції. Бо без такого варіанту не тільки заламати військові спроможності Ірану складно, але й вилучити високозбагачений уран практично неможливо. І останніми днями про це все активніше говорять і в Білому домі, і в Конгресі.

– Логіка у цьому присутня, але реалізувати без важких наслідків буде дуже складно. Тому я не вважаю, що вона наразі реальна. Ми ще не знаємо, якими будуть наступні хвилі повітряних атак. Ми також не знаємо, які можливості залишилися в Ірану для ударів у відповідь по сусідніх країнах або по американських базах. Планувати наземну операцію в таких умовах надзвичайно складно, а реалізувати її – ще складніше. Подивіться: навіть маючи значні військово-морські сили в регіоні, американці поки що не змогли повністю розблокувати Ормузьку протоку. А діяти на суходолі в умовах потенційно ворожого оточення – це зовсім інша історія. Тим більше якщо йдеться про об’єкти, які, ймовірно, добре захищені.

– А щодо можливого відновлення масштабних протестів в Ірані? Чи реальний такий сценарій? Прем’єр Ізраїлю напередодні знову звернувся до іранського народу. Він заявив, що незабаром може з’явитися шанс для іранців самим взяти долю країни у свої руки. За його словами, умови для цього можуть скластися вже найближчими днями. Ви бачите такий сценарій?

– Поки що я таких умов не бачу. Можливо, вони були в січні, коли Трамп намагався підбадьорити протестні настрої в Ірані й натякав, що допомога ось-ось з’явиться. Але зараз ситуація інша. По-перше, в Ірані відбувається певна децентралізація системи управління. Вони готувалися до війни і передбачали такий сценарій. Тому керівництво, управління і навіть поліцейські структури частково розосереджені. А поліція – це ключова сила, яка здатна придушувати будь-які протести чи маніфестації. І поки що вона не демонструє жодної готовності здаватися. Я принаймні не бачу і не чую сигналів про масові виступи. Можливо, люди, які мають постійний зв’язок із джерелами всередині Ірану, знають більше. Але поки що жодних серйозних ознак того, що народ масово вийде на вулиці, немає.

– Чому мусульманський світ – пасивно споглядає на атаки проти Ірану?

– Різниця у тому, що Іран – це держава-парія навіть в арабському світі. Вони небезпечні тому, що були близькі до отримання ядерної зброї. І вони небезпечні тому, що мають проксі – своїх фактичних отримувачів підтримки в різних частинах цього регіону. Подивіться на Ліван, де зараз Ізраїль проводить наземну операцію. Подивіться на "Хезболлу", на ХАМАС – це Іран. Вся підтримка йде з боку Ірану. Тому для арабського світу Іран – це осередок підтримки тероризму та створення нестабільності у регіоні. Зрозуміло, що в інтересах багатьох арабських країн, щоб цієї загрози тероризму принаймні стало менше. Звичайно, є інші течії, угруповання, інші країни, де розміщуються такі організації. Але Іран – це, по суті, концентрація всього цього.

Тому для арабського світу це, швидше, розвиток подій, який потенційно посилює їхню безпеку. І в цьому сенсі для них він радше сприятливий. Несприятливим є інше – те, що країни регіону отримують повітряні удари або опиняються під ризиком таких ударів.

– Міністр війни США Гегсет заявив, що розширення конфлікту не відбувається, усе йде за планом і в межах. Ви погоджуєтесь? Адже бачимо загрози й удари по різних країнах – Туреччина збила ракети, Азербайджан висловив протест Ірану, атаки на країни Перської затоки. Чи можливе залучення нових учасників?

– Планувалося і передбачалося – і ви чули, що іранське керівництво навіть вибачалося за удари по цивільних, так би мовити, об’єктах, що удари у відповідь будуть по військових базах американців. Саме американців. Якимось чином було завдано удару по британській базі на Кіпрі. Це вже мало певні наслідки. Наскільки я знаю, Туреччина вже передислокувала на територію північного Кіпру – ту частину острова, яку вона контролює – винищувачі та засоби протиповітряної оборони. Але поки що немає розширення кола учасників військової операції під проводом США. І я поки що не бачу передумов для формування якоїсь широкої коаліції.

Тому що з самого початку американці, Дональд Трамп, не бачили в цьому необхідності. І вони продовжують діяти фактично самодостатньо в цій операції. Те, як реагує або поводиться НАТО, це зовсім інше питання і велика тема: що відбувалося і що ще буде відбуватися. Але поки що розширення кількості учасників я не бачу.

– Ви кажете, що США самодостатні. Але нервову реакцію Трампа на позицію Європи – інакше це важко назвати – щодо Іспанії, щодо Британії, які відмовилися допомагати, як це можна трактувати? Чи можна це розцінювати як те, що Трамп очікував від Європи зовсім іншої реакції?

– Звичайно, Трамп очікував іншої реакції та більшого сприяння. Він розраховував, що всі бази, які мають країни-члени НАТО в регіоні, будуть однозначно – без затримок і без дискусій надані для використання у випадку потреби. Але європейці продемонстрували, що мають іншу позицію і інші підходи. Передусім тому, що з ними не було проведено жодних консультацій. У будь-яких подібних операціях у минулому – чи то війна в Іраку, чи операція проти Каддафі в Лівії – Сполучені Штати завжди формували коло однодумців, свого роду коаліцію. Це не обов’язково було НАТО, але завжди були партнери. Зараз цього немає. Консультації, які американці мали б провести із союзниками, якраз і були б потрібні для того, щоб військові були заздалегідь зорієнтовані. Цього зроблено не було. Ось про що йдеться.