"Дружній" ляпас для Путіна від Сі та Трампа: як Росія втрачає свій історичний "задній двір", який захоплюють Китай та США
Повномасштабна війна проти України стала тим історичним моментом, коли Росія власноруч прорубала діру у своїй геополітичній конструкції. І Центральна Азія – це перший регіон, де наслідки видно найбільш оголено. Для держав, які десятиліттями жили у логіці: "Москва злиться – буде погано", зустріч із неадекватністю Кремля у 2022 році стала шоковим одкровенням. Усі побачили: Росія, яка роками грала роль "стабілізатора" й "гаранта безпеки", сама й стала джерелом системної дестабілізації. Звідси і стрімка переорієнтація. Казахстан, Узбекистан, Киргизстан та інші країни регіону вже перестали розглядати Москву як ключовий центр. Розрив іде не через "декларації", а через практичні кроки у сфері оборони, ВПК, торгівлі, інвестицій та навіть культури.
Центральна Азія входить у нову багатополярну реальність, а Росія опинилася у ролі держави, яка ще фізично присутня, але вже політично відсутня. Процес цей не одномоментний, але має чітку динаміку, яку визначають три основні фактори: послаблення Москви через війну в Україні, агресивне просування Китаю, Туреччини та навіть Заходу, а також самостійна політична емансипація держав регіону.
Кремль продовжує апелювати до "спільного минулого", але навіть цей аргумент втрачає емоційну вагу: покоління, що формує політику в Астані, Ташкенті чи Бішкеку, не бачить себе в пострадянській системі координат. Для Москви це стратегічна поразка без битви. Регіон, який ще десять років тому здавався надійним тілом, тепер став лабораторією геополітичного переформатування, де Москва – лише глядач у чужій грі. У цій реальності РФ може скільки завгодно зображати "вплив". Але після України регіон побачив правду: Росія вже не здатна ні гарантувати безпеку, ні стримувати інших гравців. І саме тому Центральна Азія вперше за десятиліття починає думати про себе, а не про те, "що скаже Москва".
Про те, як Росія втрачає вплив на території Центральної Азії, яку до рук прибирає Китай, Туреччина та США, – у матеріалі OBOZ.UA.
Війна в Україні як переломний момент
Для Росії сусідні держави можуть бути або ворогами, або васалами. Так було завжди. Країни цього регіону це чудово розуміють, а тому дедалі активніше намагаються виходити з російської зони впливу. Рубіконом стала повномасштабна агресія РФ проти України. Для лідерів Центральної Азії стало очевидно, що Москва не лише ослаблена санкціями та ізоляцією, а й перетворюється на токсичного партнера. Показавши свою неадекватність і слабкість, РФ натякнула всім: ніхто не може бути в безпеці поряд із таким сусідом.
Казахстан демонстративно відмовився визнавати окуповані території України, а президент цієї країни Токаєв на Петербурзькому форумі у присутності Путіна заявив про повагу до територіальної цілісності. Киргизстан скасував спільні військові навчання з Росією, а Узбекистан фактично відмовився від участі в інтеграційних проєктах Москви. Таджикистан і Туркменістан шукають нових безпекових партнерів, спостерігаючи, як ОДКБ деградує до декоративної структури. Держави ЦА, не промовляючи це безпосередньо, намагаються відсторонитися від партнера, який перебуває "по периметру" регіону.
Для регіону Росія більше не є центром тяжіння – ні економічним, ні культурним. Кремль втрачає не території, а вплив, що для імперії ще болючіше. Росія не має ресурсів, щоб конкурувати. Військова присутність скорочується, економіка не здатна фінансувати великі інфраструктурні проєкти, а дипломатичні важелі ослаблені. Її місце займають Китай, Туреччина та поступово Захід. Кремль продовжує апелювати до "спільного минулого", але навіть цей аргумент втрачає емоційну вагу: покоління, що формує політику в Астані, Ташкенті чи Бішкеку, не бачить себе у пострадянській системі координат.
У регіоні поступово зникає "російський фактор" як культурна домінанта. Російські медіа втратили вплив, натомість зростає присутність турецьких, китайських і локальних платформ. Молодь дедалі більше орієнтується на англійську, турецьку або китайську мову, а не російську. Регіон, який ще десять років тому сприймав Москву як "центрального арбітра", тепер усе більше грає на кількох шахівницях одночасно, і Росія на них уже не головна фігура.
Зростання присутності Китаю дедалі помітніше
Китай давно готувався до цього моменту і під заяви про "неосяжну дружбу з РФ" фактично виштовхує її з історичної зони впливу в Центральній Азії. Причому робить це досить агресивно, незважаючи на російські інтереси.
Його стратегія – м’яка економічна експансія без прямих політичних вимог. Через ініціативу "Один пояс – один шлях" Пекін став головним інвестором у транспорт, енергетику й інфраструктуру Центральної Азії. Китай вміло користується війною, щоб зруйнувати традиційні сфери впливу не тільки Заходу, але й Росії. Залежність РФ від КНР у підтримці російської економіки та ВПК в умовах західних санкцій змушує її погоджуватися з китайськими зазіханнями у Центральній Азії. Величезний розрив між економічними потужностями робить пряму конкуренцію в цьому стратегічному регіоні марною для Кремля.
Між Китаєм і країнами регіону ЦА за останні роки підписано безліч договорів на десятки мільярдів доларів, чого раніше не було. Обсяг торгівлі зріс до 98 мільярдів доларів, більш ніж утричі порівняно з 2016 роком, тоді як з РФ він удвічі менший. Китай безоплатно надав країнам регіону 3,72 млрд, демонструючи, хто на сьогодні є головним покровителем цих держав, та висловив готовність працювати з головною країною регіону – Казахстаном "над будівництвом китайсько-казахстанської спільноти з єдиною долею". Здається, що після цього китайська "єдина доля" чекає і на інші країни ЦА, з повним знищенням російського впливу.
Один із найвагоміших напрямів, який посилює китайську присутність, – будівництво залізниці, що фінансується КНР, яка обіцяє з'єднати регіон з Європою, минаючи російську територію. Китай реалізує цей напрям разом із Киргизстаном та Узбекистаном. Залізнична магістраль стане частиною глобальної ініціативи Китаю "Один пояс – один шлях". 454-кілометрова залізниця покликана з'єднати залізниці Китаю та Узбекистану через територію Киргизстану, а далі через Туркменістан, Іран і Туреччину зв'язати їх з європейською мережею залізниць у межах транспортної системи Нового шовкового шляху. Це явна демонстрація стосовно російських інтересів у регіоні, адже маршрут піде в обхід території РФ і буде прямим конкурентом Транссибірської залізниці та маршруту перевезень через територію РФ. При цьому Москві нічого не залишається, як робити добру міну при поганій грі. У Путіна нема виходу, крім як приймати реальність.
Туреччина та "тюркська карта"
Анкара в ЦА діє м’яко, але стратегічно. По-перше, розігрує "тюркську карту". Через Організацію тюркських держав Туреччина будує платформу для політичної та культурної консолідації, пропонуючи альтернативну модель співпраці. Турецькі університети, телебачення і культурні фонди формують у регіоні нову ідентичність – тюркську, модерну, неімперську, яка контрастує з пострадянською ностальгією. По-друге, активно намагається заходити економічно. Турецькі компанії інвестують у транспорт і оборонку Казахстану та Узбекистану. На ринках і в магазинах велика кількість товарів саме з Туреччини. Військові інструктори й спільні навчання поступово витісняють російський вплив у сфері безпеки, а дрони та інше озброєння, яке постачають турки до регіону, витісняють російську зброю.
США: повернення в регіон
Після тривалої паузи США повертаються у Центральну Азію не як спостерігач, а як геополітичний партнер, який прагне обмежити китайсько-російський вплив. 6 листопада Дональд Трамп провів зустріч із президентами п’яти центральноазійських країн у Білому домі, що стало безпрецедентною подією. Адміністрацію Трампа цікавлять три ключові теми: безпека регіону після війни в Україні, включно з можливими механізмами обмеження російського впливу, енергетична співпраця, розвиток уранових і рідкісноземельних проєктів, а також політична стабільність – недопущення китайської монополії й контроль за талібським фактором в Афганістані.
Для Вашингтона формат "С5+1" – не лише символічний, а й інструмент відновлення американської присутності у "втраченій зоні", регіоні багатому енергоресурсами та корисними копалинами, де Москва десятиліттями диктувала правила і де тепер КНР прагне робити те саме. Інтерес США до історичного регіону Шовкового шляху став ще стійкішим після того, як Китай минулого місяця ввів обмеження на експорт рідкісноземельних та інших стратегічних мінералів у межах торговельної війни з Вашингтоном. Це викликало гонку за альтернативні джерела постачання. І регіон ЦА дуже перспективний у цьому плані. Експерти у 2023 році зафіксували, що в Казахстані знайдено друге у світі родовище рідкісноземельних металів – 20 млн тон. У Китаю – 40, який є провідною державою світу щодо цього. Тепер виходить, що це вже не монополія Пекіна. Додайте сюди уран – 40% світового запасу в Казахстані та 50% разом з Узбекистаном, і вже Центральна Азія стає стратегічним вузлом планетарних ланцюгів поствуглеводневого світу.
Для країн регіону така американська увага також необхідна, адже після початку війни в Україні та запровадження масштабних західних санкцій проти Москви вони прагнуть диверсифікувати економічні та оборонні зв'язки, небезпідставно побоюючись, що залежність від РФ може створити для них серйозні ризики, як і така сама залежність від Китаю.
Перед самітом у Вашингтоні регіон відвідав заступник держсекретаря США Крістофер Ландау. Він побував у Казахстані та Узбекистані – двох найбільших економіках регіону. В Астані він зустрівся з президентом Токаєвим та обговорив "перспективи взаємовигідного партнерства" у сферах енергетики, критичних мінералів, транспорту та логістики. В Узбекистані Ландау провів переговори з економічних та безпекових питань. Адміністрація Трампа також бере участь у переговорах про надання американській компанії Cove Capital LLC доступу до одного з найбільших у світі родовищ вольфраму, розташованих у Казахстані. Крім того, компанія уклала з Міністерством гірничодобувної промисловості Узбекистану угоду про геологорозвідувальні роботи на перспективних ділянках. Раніше цього року Uzbekistan Airways підписала найбільший у своїй історії контракт на закупівлю літаків Boeing 787 Dreamliner – угоду на суму понад 8 мільярдів доларів. Казахстан зі свого боку уклав залізничний контракт на 4,2 мільярда доларів з американською корпорацією Wabtec Corp.
Європейський Союз також намагається закріпитися у Центральній Азії. Навесні цього року ЄС провів перший в історії саміт ЄС – ЦА в Узбекистані, за підсумками якого було підписано стратегічне партнерство з пострадянськими республіками. Він включає інвестиційний пакет обсягом до 12 мільярдів євро для розвитку транспортних зв'язків, енергетики та видобутку критично важливих мінералів.
У Росії все менше факторів впливу в Центральній Азії
Центральна Азія – це вже не "задній двір" Росії, як вона собі це уявляла ще 30 років тому. Москва не продемонструвала нічого, крім сили і примусу". І це є фундамент, чому регіон ще з кінця 90-х почав відпливати від Москви – не через якісь "проєкти Заходу", а тому що Росія працювала виключно на страх, контроль і залякування. І вже Китай і Туреччина зайшли інакше. Перший приніс гроші та інвестиційні ідеї, друга – товари і культурну близькість. Загалом регіон обиратиме Захід – бо там гроші, технології, ринок та довга перспектива. У цій картині війна Путіна проти України врятувала регіон від російського "спецопераційного майбутнього" – таку думку в ексклюзивному коментарі OBOZ.UA висловив надзвичайний і повноважний посол України, представник України при ЄС у 2008-2010 роках Андрій Веселовський.
За словами дипломата, паралельно ожила пам’ять про радянське насильство. Сьогодні Росія в уяві регіону не "традиція", і не "знання". Це "джерело примусу і насильства". Москва завжди робила ставку на чисту силу: контроль над сектором безпеки: від міністерств внутрішніх справ і прикордонних застав до полігонів і військових заводів. Усе це працювало під крилом Міноборони, ФСБ, МВС, генпрокуратури – демонстрація сили й примусу.
"Китай пропонував інвестиційні проєкти, а Туреччина буквально завалювала ринок товарами. Я бував у регіоні наприкінці 1990-х: у магазинах тоді від мотузки до пральної машини – усе турецьке. Та ж Туреччина – "брат по крові": мова, релігія, коріння, Чингісхан, тюркський світ. Китай інший полюс: "джерело грошей і небезпеки". Бо тут паралельно є розуміння: Китай купить усе, забере все. І цей процес поступового відходу від російського впливу тривав. РФ намагалась утримати статус-кво, але втрачала позиції. На цьому тлі в 2015 році з’явилися США. Формат С5+1. Спочатку міністри. Потім Байден організував першу зустріч президентів у 2023 році. І саме тоді США окреслили те, що сьогодні у Вашингтоні продається як "трампівська ідея" – критичні матеріали. Тому це не вигадка Трампа. Це Байден озвучив, і США почали реально оцінювати ресурси регіону. Трамп лише продовжив, і тепер "вкладає серйозні гроші", – зазначає Андрій Веселовський.
На думку дипломата, Захід цікавлять ресурси регіону – це ключ до всього. Казахстан має величезні запаси: уран, вольфрам, рідкісні метали – усе це важливо для оборонної промисловості. Але є одна проблема: географічно регіон замкнений: вихід до моря можливий або через Росію, або через Китай, або через Каспій і далі через Туреччину. Оголошення миру між Вірменією й Азербайджаном та створення Зангезурського коридору дає можливість третього шляху – вихід до Туреччини й далі до Європи, що означає доступ до найдорожчого ринку. Якщо країни регіону скористаються цим і не боятимуться втрачати довгі роки під московським тиском, вони отримають важливу альтернативу.
Чи здатна Росія запалити цей регіон сьогодні? На думку дипломата, факторів впливу в неї багато: мільйони трудових мігрантів, російські школи й університети в регіоні, як і російські компанії у видобувній галузі, інфраструктура нафти через Новоросійськ, Байконур, полігони, інформаційний вплив. Але шансів на успішну агресію стає менше щодня.
"З одного боку, не можна забувати соціально-економічні нитки впливу: мільйони трудових мігрантів із регіону працюють у Росії (узбеки, киргизи, таджики), російська мова й освіта повсюдно, російські компанії у видобутку й інфраструктурі. Але водночас ми бачимо, що казахська еліта формує свій стратегічний курс: це рух до реально більшої незалежності і до тюркомовного, а не російського чи китайського ідентичного простору. Коли ці суспільства перестають бути "кочовими" у ментальному сенсі й стають на шлях національного формування, їх уже не зіб'єш – вони будуть захищати своє так само, як це роблять українці", – констатував Андрій Веселовський.