Тих, хто відмовлявся свідчити проти мене, лякали за принципом "людина є, а справу знайдемо" – Завадський

5,7 т.
Ігор Завадський

Акордеоніст Ігор Завадський провів 1543 дні за ґратами. У своєму ув’язненні він звинувачує музиканта Яна Табачника, який не зміг змиритися з його успіхом і часто погрожував.

Перебуваючи у в’язниці, померла мати акордеоніста, про зустріч із якою він просив у керівництва СІЗО упродовж 9 місяців, але безрезультатно. Окрім цього, піддалося тиску й близьке оточення Завадського: за відмову дати хибні свідчення проти музиканта могли "пришити" справу.

Про те, хто винен у тому, що акордеоніст провів стільки часу у неволі, чому йому так і не дозволили побачитися з матір’ю та про інші подробиці життя у СІЗО в інтерв'ю Gazeta.ua розповів Ігор Завадський.

Відео дня

Свого звільнення очікували?

– Чекав, але не думав, що це станеться так швидко, – Завадський зупиняється перед світлофором. – Перший суд тривав півтора року. Розраховував, що повторний розгляд займе ще два-три. Надія зажевріла, коли побачив першу прес-конференцію Юрія Луценка на посаді генпрокурора. Він сказав: "Був у Лук'янівському СІЗО. Випадково дізнався, що там досі сидить Ігор Завадський. Неприпустимо так довго тримати людину під вартою, якщо її вина не доведена". Останні дві ночі перед звільненням не спав – відчував, що скоро вийду на свободу. Перед тим як їхати на суд, написав листа з проханням повернути мені речі у зв'язку зі звільненням. Сказав співкамернику: "Якщо мене випустять, передай листа начальнику СІЗО. Я завтра заїду за своїми речами". Він розсміявся.

– Майже нічого не їм, – каже. – Дехто оголошував голодування, а мені не треба було цього робити – самі по кілька днів не годували. На моїй кормуш­ці висів замок, ключ від якого був лише в однієї людини. Коли його не було на місці, по три-чотири дні сидів без їжі і води. Перші півтора року це повторювалося регулярно. Коли вийшов із в'язниці, ні копійки не мав. Гроші на кишенькові витрати дав правозахисник Євген Захаров. Передав їх через Андрія. Сказав: "Знаю, що Ігор гордий. Сам не візьме. Але гроші йому потрібні, щоб дожити до концерту. Далі почне заробляти". Раніше нізащо не взяв би. Але в тюрмі навчився жити за правилом: б'ють – тікай, дають – бери. До в'язниці ніколи не жалівся й нічого не просив. Соромився зізнатися, що в мене щось не так. У тюрмі навчився казати тільки правду. Вчора зателефонував мій колишній учень. Зараз йому 28, працює в американській компанії. Спитав, чи мені щось треба. Сказав: "Немає в чому вийти на сцену. Сорочку одна жінка пообіцяла пошити. Потрібні туфлі і штани". Він відповів: "Скажіть скільки це коштуватиме. Гроші я дам".

Чого найбільше хотілося, коли вийшли на волю?

– Кави-еспресо, – Ігор сідає за сто­лик біля вікна. – Страшенно її ­люблю, а мене на чотири роки позбавили цього задоволення. Зразу ж після звільнення випив чашку кави і з'їв морозиво. Тоді поїхав додому і сів грати. Переживав, що втратив навички, а для їх відновлення знадобляться роки. Та вийшло навпаки. З'явилася віртуозність, якої мені все життя не вистачало. Без перерви грав 2 години, а раніше міг втричі довше.

Чому акордеон не могли передати у СІЗО?

– Мене затримали, щоб позбавити сцени і розлучити з інструментом. Коли опинився за ґратами, недруги казали: "Завадський як артист закінчився. На сцену не повернеться". Це мене зачепило, але одночасно і збадьорило. Вирішив, що цього ніколи не станеться. Без акордеона відчувався ампутованим. Перші роки здавалося, що тримаю його в руках. Тільки хотів натиснути кнопки, як розумів, що інструмента немає. У снах постійно бачив себе з акордеоном на сцені. Відчував енергетику глядачів, чув їхні аплодисменти, бачив їхні усмішки і вдихав запах квітів.

Друзі не раз хотіли передати інструмент, але їм не дозволяли. Коли перевели у СІЗО, хтось із вищих керівників подзвонив начальнику ізолятора і сказав: "Якщо в нього з'явиться акордеон, з тебе зроблять дєвочку". Начальники мінялися. Але ці слова передавали один одному. На столі намалював кноп­ки – щоб розробляти пальці. Кілька годин на день тренувався. 2013 року просив у листі до начальника тюрми дозволити побачення з акордеоном. Хотів хоч подивитися на нього крізь скло. Наприкінці дописав: "У пам'ять про свою померлу маму хотів би виступити на сцені під час святкового концерту". Він відповів: "У вас не той статус, щоб грати на концертах".

Попрощатися з матір'ю пустили?

– Вона померла 2013-го – за три дні до мого дня народження. Її смерть передчував. Кілька разів бачив маму в поганих снах. 17 січня написав прохання про телефонну розмову з нею. Дозволу на це не міг отримати дев'ять місяців. Начальник СІЗО сказав: "Якщо ви напишете, що тут усім задоволені, я попрошу про це у прокурора". Написав усе, що він просив. Він сказав: "Завтра розглянемо ваше прохання". Наступного дня мав зустріч зі своїм адвокатом і Андрієм Бригідою. Від них дізнався, що мами не стало. Кілька днів плакав і картав себе за те, що не зміг попрощатися. Потім вона наснилася. Я попросив вибачення, а мама сказала: "Не муч себе. Від тебе нічого не залежало".

Смерть батька я теж відчув. 2005 року, за два тижні після золотого весілля батьків, знову захотілося поїхати до них у Запоріжжя. Андрій взяв мені квиток на поїзд, але щось змусило летіти літаком. Білетів не було, та в останній момент хтось із пасажирів здав свій. Коли прилетів, мама здивувалася, а батько сказав: "Мені снилося, що ти сьогодні приїдеш". Мама лягла у вітальні, а батькові постелила в моїй кімнаті: "Однаково Ігор не спатиме до ранку. Не хочу, щоб він біля мене лягав, бо через хропіння виспатися не дасть". Батько ліг і попросив йому пограти. 4 години виконував його улюблені мелодії. Ближче до ранку він почав задихатися. Намагався привести його до тями, але не вдалося. Випустив подих і заплющив очі. Батьки поховані поряд у Запоріжжі. Після звільнення ще не встиг побувати на їхніх могилах.

Про що говорили з батьком перед смертю?

– Він попросив: "Помирися з Табачником. Він може велике горе тобі зробити". Його слова справдилися, хоч ніколи не сварився з жодним зі своїх колег. Думаю, Ян Табачник бачив у мені конкурента. 1999 року на мій концерт у Київській філармонії приїхала керівник Європейської асоціації акордеоністів Клодін Оше. Після концерту в інтерв'ю назвала мене найкращим акордеоністом світу. Хтось із журналістів уточнив: "А Табачник?". Вона: "А хто це?"

За якийсь час після цього пограбували і спалили мою квартиру. Знаю, що це зробив один із чоловіків, який незадовго до цього втерся до мене в довіру. Він викрав запасні ключі. Зайшов у помешкання, коли мене не було вдома. Розлив скрізь ацетон. Пожежа не сильно поширилася, бо вікна були зачинені. Під час слідства адвокат цього чоловіка передав мені привіт від Яна Петровича.

2004-го за кілька годин до Нового року Табачник мені зателефонував: "Якщо колись побачу своє ім'я поряд із твоїм, то відірву тобі голову". І наговорив таких матів, яких я ніколи в житті не чув.

2006 року на свій день народження дав великий концерт у палаці "Україна". Зал був переповнений. Через 11 днів мене перестріли в підземному переході. Побили і передали привіт від Табачника. Вітання від нього переказали і в перший день як затримали. Після Майдану він утік до Америки. Зі мною більше не зв'язувався.

Чому він вибрав саме такий спосіб помсти?

– Нас затримали, коли у всіх на слуху була справа "Артеку". У розбещенні неповнолітніх звинувачували кількох народних депутатів, але обвинувачення не підтвердилися. Ця справа і наша мають одних і тих же виконавців-фабрикантів. Зараз ці люди за свої дії почали отримувати по заслугах. Проти слідчого Шевченківського райвідділу міліції Києва Литвина, який проводив обшук у моїй квартирі, прокуратура відкрила справу про незаконність цих дій. Колишнього прокурора Шевченківського району Сергія Нечипоренка торік спіймали на хабарі 150 тисяч доларів. Слідчий Головного слідчого управління у Києві Максим Морозов під час Революції гідності втік до Криму й узяв російське громадянство.

З хлопцями, які фігурували у справі, ви були знайомі?

– Під час слідства обробляли хлопців, які допомагали мені на концертах: розкладали програмки на стільці, переносили апаратуру, знімали концерти на відео. Їх набралося з півсотні. Одного змусили оговорити мене. Спочатку його викликали в міліцію. Розказали, що я – страшний злочинець і попросили підписати якісь папери. Він відмовився, бо ніколи нічого поганого за мною не помічав. Другий раз його просто з двору викрав слідчий Степан Клочуряк. Погрожував: "Якщо не підпишеш, посадимо у в'язницю. Людина є, а справу знайдемо". Втретє його з матами заштовхали в машину й відвезли у відділок. Там попередили: "Вже і проти тебе є справа. Не підпишеш, звинуватимо у крадіжці. Найближчі роки проведеш у СІЗО". Він підписав. Але на першому ж суді заперечив попередні свідчення. Сказав, що давав їх під тиском. Інший хлопець виховувався в інтернаті. Не знаю, що з ним робили, аби свідчив проти мене. Через мого адвоката переказував: "Якщо заплатите 60 тисяч гривень, зізнаюся у суді, що нічого цього не було".

Після цього багато друзів відвернулися від вас?

– Дуже. Але це добре. Зміг дізнатися, хто серед них справжні. Найбільше розчарувався в одному хлопчині. Його мама познайомилася зі мною після концерту. Говорила: "Мій чоловік зараз у в'язниці. Син дуже його любить і страшенно сумує". Вирішив допомагати ув'язненому речами і продуктами. А його син став знімати мої концерти на відео. Після мого затримання хлопця запросили у програму "Детектор брехні". Він розказав, що я купував йому іграшки, а він за це займався зі мною сексом. Коли вдалося поговорити з ним, пояснював: "Мені дали текст. Якщо все написане озвучу, пообіцяли 30 тисяч гривень. Сказали, що ви вже у таборі і це вам не зашкодить". Через секунду додав: "Я сам на них злий, бо заплатили тільки 20 тисяч. Якщо треба буде, готовий на будь-якому каналі розказати, що насправді цього не було". В голові не вкладається, як можна оговорити і зрадити людину за гроші.

Учні і шанувальники часто провідували у СІЗО?

– Побачення через скло дозволяють лише родичам. Один раз мене провідувала хвора сестра, хрещена мати й одна шанувальниця. Їй вдалося пробитись, бо назвалася моєю троюрідною сестрою. Наступного разу попросили надати підтверджувальні документи. Їх не було, більше не пускали. Шанувальники й учні писали багато листів. Подружжя зі Стаханова з вісьмома малюками постійно присилали листи й дитячі малюнки. Ними була завішена вся камера. Перші три роки обмежували передачі. На місяць дозволяли дві – до 25 кілограмів кожна. Якось одна дівчина передала фігурку ельфа і записку: "Була в Норвегії. Там побачила схожого на вас ельфа". Шанувальниці часто передавали то ковбасу, то торбину пиріжків. Після цього повноцінних передач уже не приймали. Доводилося розтягувати отримане на місяць. Цього року з передачами стало легше. Андрій Бригіда останні п'ять місяців носив їх щотижня.

Те, що давали у СІЗО, не завжди можна було їсти. Перший обід там пам'ятаю досі. Принесли тарілку супу. Зверху в ній плавав тарган.

Перебування у СІЗО позначилося на вашому здоров'ї?

– Сидів у напівпідвальному приміщенні. Сонця майже не бачив. Через це погіршився зір. Тепер маю великі мінуси на обох очах. Востаннє був у лікарні два роки тому. Виявили купу захворювань, які треба лікувати у стаціонарі.

За подіями у країні слідкували?

– Усі чотири роки виписував газети й дивився новини. Останні півроку ще й користувався інтернетом через телефон. Найбільше радів, коли Надія Савченко вийшла на волю. Вона – хороша людина. Нам вдалося поспілкуватися. Сказала: "Про мистецтво поговоримо з вами, коли я стану президентом, а ви – міністром культури".

У СІЗО ви вели щоденник. Багато зошитів списали?

– 12 грубих зошитів. Записи робив щодня. Регулярно зайнявся цим на другому курсі консерваторії. Якось мистецтвознавець Ігор Диченко сказав: "У тебе маленька квартира. А щоденників назбиралося стільки, що ніде складати. Довір їх мені. Коли прославишся, за ними про тебе напишуть книжку". Віддав йому на зберігання всі щоденники до 1999 року. 2015-го Диченко помер, цього року не стало його дружини. Щоденники загубилися. Де їх шукати – не знаю. Ті, що лишилися в моїй квартирі, під час обшуку вилучила міліція. Поки що не повертають. Кажуть, додали їх до матеріалів справи. Після того обшуку вкрали 10 тисяч гривень, комп'ютер, факс, колекційні годинники й вина, які мені дарували на концертах. Забрали й нагороду "Золота ліра". Зрозуміли, що вона із золота. Місяць ключі від квартири були в міліціонерів. Після них тут лишився безлад.