Волонтер Роман Сініцин: з медициною в АТО біда чи не більша, ніж в 2014

Волонтер Роман Сініцин: з медициною в АТО біда чи не більша, ніж в 2014

Ініційована волонтерами ряду найвідоміших волонтерських організацій акція Wartaxi, що мала на меті збір коштів на купівлю джипу для бійців АТО, викликала справжній бум серед киян. Адже вони, по-перше, могли долучитися до допомоги армії: гроші за всі поїздки на таксі, замовлені з використанням хештегу wartaxi, автоматично перераховувалися на купівлю авто для 30 бригади ВСУ. А по-друге, окремі щасливці з числа тих, хто використав хештег, отримували шанс проїхатися до пункту призначення в приємній компанії – з одним з відомих волонтерів чи ветеранів війни на Донбасі за кермом. І мали можливість отримати відповіді на всі свої питання про реальний стан справ на сході України, про волонтерський рух і все-все-все, що має хоча б віддалений стосунок до теми війни.

Відео дня

"Обозревателю" також пощастило: нам випала нагода проїхатися у військовому таксі, за кермом якого був Роман Сініцин. Протягом 2014-2015 років він був волонтером "Народного тилу", а потім – брав участь в атестаційній комісії по відбору до поліції. Зараз Роман вже потроху відходить від волонтерства – намагається повернутися, наскільки це можливо, до нормального життя. Але продовжує писати на своїй сторінці у Фейсбуці про різноманітні резонансні випадки як "зради", так і "перемоги", якими переповнене наше сьогодення. Дорогою від одних пасажирів до інших, Роман розповів "Обозревателю" і про війну, якою вона є сьогодні, і про те, наскільки вдалою виявилася реформа поліції зокрема, і глобальні зміни в країні загалом, про масштаби крадіжок на всіх рівнях, про те, чого не вистачає бійцям на сході, і про те, чому його, як і сотні інших волонтерів та колишніх бійців досі нестримно тягне туди, на фронт.

- Романе, ти свого часу заявляв, що йдеш з волонтерства. І раптом – ти тут, в військовому таксі, разом з іншими волонтерами. Це можна сприймати, як повернення до волонтерства? Ти знову цим займаєшся?

- Ні, вже фактично не займаюсь. Я знову працюю. Іноді пишу якісь постики. Так вже склалося, що в мене в Фейсбуці – близько 30 тисяч підписників. Тому, хоч збором грошей я вже не займаюся, але по факту продовжую допомагати "Народному тилу" - інформаційно. Що ж стосується активної діяльності – то цим займаються інші люди. Хтось – медициною. Хтось – тепловізорами, оптикою…

Раніше, наприклад, в 2014-му, я приділяв цьому весь час. Зараз теж якийсь час виділяю, але в основному я працюю. До того ж, купу часу в мене забирала робота в атестаційних комісіях по міліції. Ми звідти в травні повиходили, але у нас ще багато є усіляких різних "зрад", пов’язаних з правоохоронними органами. Після роботи в цих комісіях у нас лишилось багато знайомих в патрульній поліції та інших структурах – тому маємо якісь інсайди, нам часто зливають інформацію про якісь випадки типу зам начальника подільської міліції, який п’яним їздив на лівій машині..

Це теж – свого роду волонтерство, тому що це забирає багато часу. Але інколи дає результат: деяких міліцонерів, прокурорів навіть доволі високого рангу після нашого втручання таки звільнили.

Зрідка досі їжджу в АТО - десь раз на місяць. Ось нещодавно з Авдіївки повернулися…

- Що там, в Авдіївці?

- На промзоні - стріляють. Сильно, як завжди. Ми були там під час "активного перемир`я". По факту, перемир`я нема. Та й не було. На промці постійно стріляють з ранку до ночі, чи, якщо точніше, з вечора до ранку.

- А чому ти продовжуєш їздити в АТО? Багато хто з волонтерів кажуть, що їх туди тягне. У тебе – те саме?

- Чесно? Є така проблема.

- А чому? Як для себе пояснюєш?

- Важко сказати. Може, це навіть якась адреналінова залежність. Я намагаюсь аналізувати, але поки відповіді не знайшов. Зрозуміло, що ми туди не просто так їдемо. Однаково щось веземо. Цього разу возили приціли для снайперів. Тобто, мова не про те, аби взяти мішок картоплі - аби лиш поїхати. Я можу не їздити. Але…

- Але хочеться. Так?

- Так. Раз на місяць накочує якась туга - і думаєш: блін, треба з`їздити. Просто там якось по-справжньому все. Є біле і чорне - все.

- Не жалкуєш за часом, коли активно волонтерив?

- Якщо чесно – то ні. Не жалкую. Воно дуже сильно втомило. Наскільки, що зараз мені величезне задоволення приносить просто робота. Я айтішник, займаюся інтернет-маркетингом. І я скучив за тим, щоб просто працювати.

- Питання по атестаційних комісіях. Звідти вийшли всі волонтери чи лише частина?

- "Автомайдан" вийшов повністю – їх чоловік 20 було. Нас, від "Народного тилу", було до десятка – ми пішли теж всі. "Комбат.UA" повністю вийшов. Журналістів пару вийшло, деякі адвокати… Багато хто пішов. Всього чоловік 40.

- А чому? Це розчарування?

- Ні. Швидше, відсутність інструментів для того, аби щось реально зробити. З листопада по квітень комісії формували представники ICITAP - це американський орган, в принципі, більш-менш незалежний. Були якісь проблеми, але не глобальних масштабів. Але потім, після квітня, процеси були переформатовані і процес перейшов під повний контроль радників міністра Авакова.

Фактично, система почала підбирати собі громадськість. Вдумайтеся: представники МВС підбирають громадськість в атестаційні комісії, що потім атестуватимуть їхніх колег. Це нонсенс. Нас, звісно, запрошували – давайте, поїхали в наступний регіон, в Львів чи що. Але ми подивились на склад комісії, куди включили по 5 працівників МВС, 1 патрульного і 1 представника від громадськості, який в принципі нічого не вирішує і сидить там, фактично, для того, аби цей процес легалізувати, - і просто не захотіли бути ширмою.

- Ви намагалися змінити цю ситуацію?

- Ми до Хатії (Хатія Деканоїдзе, керівник Національної поліції України – Ред.) ходили кілька разів. Пояснювали їй цю ситуацію. Вона ніби зрозуміла. Але, підозрюю, вона сама має не такий великий вплив на всі ці процеси, як здається зі сторони. Хатія наче й голова поліції, але, тим не менше, всім насправді рулить пан Аваков. Стратегічно рулить.

Тому ми й вийшли.

Останньою краплею стало те, що в житомирську атестаційну комісію Апостол і Філенко засунули Ігоря Фадєєва, в 1990-хи - кримінального київського авторитета "Москву", який давно живе в Житомирі. Ясно, що ми цю зраду роздули і його звідти забрали. Нам там погрожували навіть… Але про якість відбору громадськості в атестаційні комісії (бо цей "Москва" туди потрапив, як громадський представник – чи то "волонтер", чи то "правозахисник") після того вже було смішно навіть говорити.

- Як взагалі оцінюєш те, що було зроблено після оголошення про старт реформи?

- А ти сама як думаєш?.. Як на мене, плюс-мінус вдалою виявилась лише патрульна поліція. Попри те, що вони, як їм часто дорікають, недостатньо навчені. Але за півроку спеціаліста підготувати важко. Так, у них бракує практики, досвіду, але в систему фактично влили нову кров. Прийшло доволі багато нових людей, особливо, в першу київську хвилю – людей з вулиці, з бізнесу, з комерційних організацій. Людей з простою мотивацією: "Я хочу поміняти країну – і якось от так я можу це зробити".

- Їм це вдається? Хоча б частково?

- Зараз ці люди в переважній більшості розчаровані. У них руки опускаються – тому відбувається багато звільнень. Бо ці люди стикаються з тим, що вони привозять затриманого – а його відпускають. Вони ловлять якось суддю за п’яну їзду – а суд не тільки його повністю виправдовує, цей суддя ще потім подає до суду на патрульних - за перевищення службових повноважень… І це не одиничні випадки. Це – система.

Але зараз дуже модно прикриватися патрульною поліцією. Той же Аваков, раптом що трапиться, починає зразу розповідати, типу, дивіться, ми ж там реформу робимо! Але, мабуть, це один – і поки єдиний здобуток.

Насправді ж поліція – це не тільки патрулька. Патрулька – це від моменту затримання до моменту доставлення до райвідділку. А далі – слідчі, оперативний блок… А там взагалі нічого не змінилось, абсолютно.

Ти, приміром, як журналіст ніколи не дізнаєшся про реальні результати атестації в поліції. А вони – плачевні. На посадах залишились до 99% людей. Мої знайомі журналісти не раз надсилали журналістські запити в департамент кадрового забезпечення МВС: дайте нам, будь ласка, інформацію, скажімо, по Дарницькому району, кого викликали на комісію, хто пройшов, хто не пройшов, кого звільнили… Відповідь одна: ні, це персональні дані, службова інформація. Просто якщо вони нададуть ці дані, з`ясується дуже багато цікавезних речей. Що переважна більшість старих працівників лишилась. Якісь одіозні кадри, по яких є інформація, що вони замішані в кришуванні чогось, залишились. "Беркут" залишився – просто називається він зараз трохи інакше. Звільнили лише 1, 2, 3% - причому, якихось там сержантиків…

- Чому так?

- Бо насправді немає з боку міністерських, з боку Авакова, з боку керівництва, мабуть, навіть країни якогось реального запиту на реформи, на те, щоб ламати цю систему. Навіщо її ламати, якщо вона приносить гроші, стабільні потоки, налагоджені роками? Це ж ні для кого не секрет, що міліція кришує купу різних речей, від проституції до наркоторгівлі. Нам навіть під час атестації на співбесідах деякі міліціонери про це відкрито розповідали. Або на поліграфі людина зізнавалася, що вона років 5 в Донецькій області кришувала наркотрафік, регулярно брала гроші з наркоторговців. Ми цю людину, само собою, звільняємо. Навіть пишемо заяву до Департаменту внутрішньої безпеки МВС, оскільки нам стало відомо про злочин… А ця людина потім відновлюється на роботі по рішенню суду.

- А що ж, на твою думку, має статися, щоб почалися реальні реформи?

- Ми думали, що в цьому допоможе тиск міжнародних донорів, які, власне, і дають гроші на цю реформу. І зараз Хатія каже, що нема грошей для того, аби платити патрульним зарплату і так далі. Бо це все коштує реальних грошей. Але ми спілкувалися з канадцями, з американцями – з людьми, які відповідають за цю реформу. Вони погоджуються: так, реформа в принципі провальна. Але реформи взагалі – це процес, довгий у часі, що ви, мовляв, хочете – все і зараз же? Почекайте. І взагалі, це все – на 5 років, далі буде ще одна атестація…

А один американець з програми Держдепу, яка відповідає за реформу взагалі нам сказав: чуєте, я тільки-но прилетів з Індонезії, де я відповідаю за проведення аналогічної реформи – то у вас ще все нормально!. Ну, окей, добре.

- Сумна картинка вимальовується…

- Там зараз взагалі дехто носиться по Міністерству внутрішніх справ з ідеєю перепідпорядкувати патрульну поліцію райвідділкам. Якщо ,не дай боже, це станеться, то третина співробітників патрульної поліції майже миттєво звільниться. Тому що фактично ними будуть керувати начальники райвідділків, з якими у них іноді доходить навіть до прямої конфронтації.

- Як гадаєш, чому досі у нас відбуваються такі випадки, як нещодавно трапився на Миколаївщині, в Кривому Озері? Хто в цьому винен?

- Це наслідок того, що нічого не змінилося і в системі залишилися ті самі люди. Люди, в переважній більшості мотивовані так робити. Всі ж чудово розуміють, чому раніше люди йшли працювати в міліцію. Більшість тих, хто туди йшов, чудово розуміли, куди йдуть і з чим зіткнуться.

До речі, в Миколаєві троє з фігурантів вбивства пройшли, здається, по заочці.

- По заочці? Це заочна атестація?

- Так. Є така форма атестації - заочний розгляд. Члени комісії дивляться документи людини і представники МВС кажуть: слухайте, він же сержант, всього три чи п’ять років працює… (а там насправді всі були молоді, в Кривому Озері). Чого його, мовляв, викликати, він же ще не встиг ні у що вляпатися, давайте його так пропустимо. І якщо комісія голосує звичайною більшістю голосів – його навіть не викликають.

А ми, коли входили до комісій, таких людей намагались викликати. І з`ясовувалося, що багато хто з них не має, наприклад, найменшого уявлення навіть про Конституцію. Запитуєш щось абсолютно банальне, приміром, хто є джерелом влади в Україні – а вони тобі розповідають: Аваков, МВС, Кабмін… Потім запитуєш: ось ви закінчили Харківську академію МВС три роки тому – яка була тема вашої дипломної роботи? А тобі у відповідь: не знаю. Доходить, зрештою, до того, що вони зізнаються, що просто платили по 500 доларів.

Що стосується фігурантів історії в Кривому Озері, то одного з них навіть було звільнено – і він через суд поновився. А ще одного, водія, взагалі не атестували, бо він – вільнонайманий. Навіть не сержант. Але, тим не менше, він був у формі і брав участь у побитті того чоловіка.

Загалом, якщо говорити про реформу, яка триває вже другий рік, то серед здобутків можна поки рахувати мабуть тільки патрульну поліцію. Ну і, можливо, ще сервісні центри. Правда, поки такий центр запустився тільки в Києві, а якась частина його співробітників – колишні працівники МРЕО, одного з найбільш корумпованих підрозділів в системі МВС. Тим не менше, якийсь кадровий відбір там ніби проводився, більш-менш незалежний, когось на поліграфі тестували і так далі.

- Але вже без участі волонтерів, так?

- Не зовсім. Якісь громадські організації туди таки входили. Але які саме - точно не знаю, бо нас туди не запрошували. Натомість ми ще брали участь в наборі в кіберполіцію.

- Як там все проходило? Що це взагалі за структурний підрозділ – кіберполіція?

- У нас є такий собі департамент по боротьбі зі злочинами в сфері інформаційних технологій. Це доволі хлібний департамент, оскільки в основному ці менти кришували онлайн-казино, веб-камери (маю на увазі порноіндустрію), взагалі всі сайти з повіями. Не можу сказати, що це найприбутковіший вид діяльності, але досить-таки прибутковий.

І ось туди почали набирати нових кадрів. Люди приходили з приватних контор, здебільшого, програмісти. Їм обіцяли пристойну зарплату. Спеціаліст мав отримувати щось до 50 тисяч гривень, а опер, який бігає і щось документує – близько 10-20тисяч. І от ми брали участь у відборі цих нових працівників.

Десь 80% людей, які приходили, теж були не з системи, в рожевих окулярах. Думали, що – от, вони будуть боротись з хакерами. Приходили люди, які знали по три іноземні мови. Приходили люди з британськими дипломами…

Вони в результаті пройшли відбір. Їх понад півроку вчили в Харкові. Непогано, до речі, вчили. Навіть приїздили американці з ФБР, щось їм там розповідали… І в результаті ці люди потрапляють у вже існуючі регіональні підрозділи кіберполіції, де начальники давно сидять на темах…

- І що?..

- Їх вже відсотків 30 звільнили. Або вони самі звільняються, або їх просто під статтю якусь підводять. Ці люди за свої гроші купують ноутбуки, купують жорсткі диски, щоб зливати якісь дампи. Абсолютно все – за свої гроші. Замість обіцяних 25-50 тисяч гривень по факту вони отримують 8-9 тисяч. Для Києва це, звісно, дуже погано, хоча в якихось Черкасах чи Луцьку – ще куди не йшло…

- Мені здається, для айтішника це - скрізь погано.

- Звісно.

- А ще й ризик, що під статтю підведуть…

- І легко!

- А були випадки такі вже?

- Я знаю про випадки погроз по кіберполіції. Не буду називати регіон, але людині, яку ми атестували, яка туди прийшла теж, в принципі, з бізнесу, сказали: ти або сам звільняєшся, або ми тебе закриємо…

- Він звільнився?..

- Він думає поки. Він думає боротися, але це нереально.

- А якщо підняти інформаційний шум?

- А що це дасть? Для того, щоб піднімати якийсь серйозний шум, треба мати хоч якісь докази, що дана посадова особа, його начальник, кришує те-то і те-то… А вони ж всі – дуже грамотні чуваки. І дуже серйозно шифруються. Якщо беруть гроші, то через третіх осіб. Тому так ні до чого не докопаєшся. І в декларації у таких – чисто. А те, що на дорогих машинах їздять – так то сестра дала покататися…

Тож поки ми можемо щось змінювати в країні лише локально. За допомогою тих же постів у Фейсбуці, запитів журналістських, завдяки шуму і розголосу. І трохи це нам вдається. Когось потроху звільняють. Людей з десять, мабуть, Хатія звільнила. Когось Луценко звільняв…

- Не дзвонили, не "дякували"?

- Звільнені? Не дзвонили. Так, "привіти" інколи передають. З керівництва нацполіції дзвонили: "Роман, что ты написал?". Так це ж правда, - відповідаю. "Ну, так мы его уволим!". Ну й добре.

- Ми бачимо, що за майже три роки, що минули від Майдану, з реформами у нас якось не дуже складається. А що з армією? Досі ж є волонтери, які возять в АТО продукти. Невже це і правда ще необхідно?

- Ну, ми – "Народний тил" - теж возимо продукти, які збирають в "Новусі". Каву, чай, цигарки… Але це швидше бонус. За великим рахунком, якби ми це не возили – нічого б не змінилося.

Базове забезпечення – воно, безумовно, стало краще. Тушняк, овочі... Не можна сказати, що хлопці там голодують. Це в 2014-му були підрозділи, про які всі забули, до яких ніхто нічого не довозив. Зараз такого немає. В цьому плані все набагато краще.

Взагалі в армії багато з чим стало значно краще. В тому числі, і з речовим забезпеченням. Видають все, що потрібно: берці, бронежилети, каски, іноді – навіть більше. Тобто реально якісь зміни і зрушення є.

З іншого боку, армія, як і раніше – це наскрізь корумпована структура. Якщо ж взяти департаменти закупівель чи "Укроборонпром", який дотичний до Міноборони – то там взагалі жесть. Там на місцях масово списують соляру, взагалі пальне – для декого це перетворилося на багатомільйонні бізнеси, навіть на рівні бригади. Я, наприклад, знаю зама по тилу, який їздить на машині вартістю 80 тисяч доларів. І він навіть не ховається – машину цю на себе оформив.

Різне є. І за призначення, за посади досі платять. Але, попри це, хоч трохи позитивної динаміки таки є.

- А в чому найбільші зрушення, на твою думку?

- Взагалі в країні?

- І в країні, і в армії.

- В багатьох людей все-таки певні зрушення в голові відбулися. Це, мабуть, добре. Я знаю багатьох людей, які після Майдану перестали давати хабарі. Навіть люди з бізнесу, які завжди платили на митниці, зараз принципово відмовляються це робити, вимагають працювати "в білу". Так що щось таки змінилося. Просто багато хто сподівався, що все відбудеться зразу. Що в один момент країна кардинально зміниться. Чи сама по собі, чи хтось, наприклад, ті ж грузини, прийдуть і все за нас зроблять.

Але так не буває. Зміни – це еволюційний процес, який розтягнеться на десятки років. Причому, швидкість змін у країні напряму залежить від освіти і від мас-медіа – від того, що вони будуть вбивати в голови людей. У нас же скільки років втовкмачували людям (особливо на сході), що Росія – це братня країна і так далі. А насправді ж, якщо вчити історію, очевидно, що вони завжди були нам ворогами.

- Ти згадав про "Укроборонпром". Можеш розповісти детальніше, що саме там відбувається?

- А що розповідати? Там відбувається глобальний п*здінг грошей.

- Підозрюю, що це далеко не нове явище…

- Так. І з цим нічого не зробиш. Була вже купа журналістських розслідувань. Той самий Ференс на "Слідство.Інфо" на них купу всього накопав – хто, коли, куди йшли гроші, на які "прокладки"… Все – до одного місця. Бо ми ж всі прекрасно розуміємо, чий це бізнес. Нам не раз казали: куди ви лізете?

- А чий це бізнес?

- Це бізнес оточення президента. І завжди так було. Не можна сказати, що це бізнес безпосередньо президента, але на оборонку мають вплив люди, дотичні до нього. Люди з Адміністрації президента. І завжди мали – і при Кучмі, і при Януковичу…

Насправді, "Укроборонпром" - це страшна за розмірами структура, що об`єднує понад сотню держпідприємств. І більшість закупок, більшість контрактів – це закрита інформація, за грифом "таємно". Але навіть те, що не таємне, вражає. Вони відкрито закуповують якісь послуги, товари за дуже завищеними цінами. Просто зливають бабло на "прокладки" - так, як недавно трапилося з Житомирським бронетанковим заводом. І таких випадків – дуже багато.

При цьому, взагалі відсутня система контролю за діяльністю цього концерна. Тому вони й постачають в армію відверте г*вно, яке в руках розвалюється. Наприклад, "мосінки", старі гвинтівки, на які вони понавішували китайські приціли – навіть не стрілкові, а для аірсофту, для гри. І ці гвинтівки поставили реальним снайперам з реальних бойових підрозділів. Зрозуміло, що снайпери їх навіть не пробували використовувати, бо ця зброя взагалі не придатна для війни - в тій комплектації, в якій вона поставляється. Тим не менше, ця гвинтівка коштує якихось божевільних грошей.

- Можна сказати, що масштаби зловживань зростають? Чи це більш-менш стала величина?

- А ніхто не може судити про реальні масштаби. Бо їх ніхто не знає – переважна більшість інформації ж закрита. Те, що журналістам вдавалося розкопати – воно дійсно вражає. Ференс, наприклад, піднімав питання закупівель "секретного" обладнання і пов’язаної з цим корупції. В результаті, на факти корупції уваги ніхто не звернув, а в МОУ йому почали погрожувати відповідальністю за зраду національних інтересів і відповідними справами в СБУ.

- Ми вже з`ясували з тобою, що в армії більш-менш вирішено питання з харчуванням, з речовим забезпеченням. А в чому ще є серйозні проблеми?

- Наші дівчата з "Народного тилу" досі активно займаються медициною – бо в цьому питанні в АТО біда чи не більша, ніж була в 2014 році. За три роки ніхто навіть не спромігся налагодити закупівлю і поставки якихось бодай найнеобхідніших медикаментів. Аптечки як пакувалися в 2014 році волонтерами – так і пакуються. Тільки ми відвезли понад 15 тисяч аптечок за два роки.

- А Міноборони що робить?

- А я не знаю, чим займається їхній військово-медичний департамент! Вони ж навіть закупку кровоспинних джгутів провалили… А потреба в них – величезна.

В чомусь іншому – навіть в автомобілях – потреба теж є, але не така критична, як рік-два тому. Так, з цим ще теж не все ідеально, але значно краще, ніж було. Ми за ці два роки завезли в АТО десь до 140 машин, 138, якщо не помиляюся. Тепер майже перестали це робити – одну-дві в місяць "Народний тил" купує. Вони ще потрібні, але вже не в таких кількостях, як раніше.

Поки лишається проблема з оптикою, з тепловізорами тими ж. Але знову ж таки, Штати наче передали три тисячі приборів нічного бачення. Якщо їх грамотно розподілять, а не складуть десь у сейфи, якщо їх реально видадуть на передову на ті підрозділи, які там стоять, то це може навіть повністю закрити проблему. І ми перестанемо купувати і тепловізори. Возитимемо хіба тепловізійні приціли. Але це вже буде більш нішева допомога снайперам.

Натомість ми досі продовжуємо возити патрони. Це незаконно, між іншим. За це можуть від трьох до семи років дати. Але волонтери роблять патрони. Це називається релоадінг. Купуємо в Польші, в інших країнах Європи комплектуючі – порох, капсулі – сотнями в тиждень. В місяць, мабуть, тисячами завози вимірюються. І відправляємо ці патрони снайперам. Це патрони під натівські стандарти. Бо ж і держава, і волонтери, і просто бізнесмени закупили величезну кількість зброї, снайперських гвинтівок під натівські стандарти. А стріляти з них нема чим.

- Не боїшся зараз про це розповідати?

- Треба боятися? Нажаль багато того, що роблять волонтери трохи йде в розріз з законом. У тому числі перебування на "нулі" це теж не зовсім законно. А у нас екіпажі медевакуації приміром, переважно волонтерські до сих пір. Ну, незаконно це – і що? Ми ж ці патрони не продаємо, не віддаємо аби кому, віддаємо бойовим снайперам, які навчались переважно у тих же волонтерів і яким ті ж волонтери придбали "стволи", приціли, дальноміри, спорядження. Це погані волонтери возять боєприпаси з АТО – автомати, гранати. А ми навпаки возимо патрони туди, на схід.

Насправді до сих пір звідти можна привезти все, що завгодно. Особливо якщо ти знаєш військових, маєш з ними нормальні відносини. У мене, наприклад, була купа можливостей. Я навіть в 2014 році з собою часто возив гранату на передовій. Просто тримав для себе на випадок чого, а потім віддавав на блокпосту при виїзді з червоної зони у жовту.

- Навіщо?

- Тому що там лінії фронту не було. У нас бували випадки, коли ми реально ледь не виїздили на блокпост казачків. Лише метрів за 600 зрозуміли, що якась фігня відбувається, зідзвонились з комбатом – і розвернулись. Це за Дебальцево трапилось. Ми на якусь шахту їхали, петляли-петляли – і запетляли…

- Часто такі аж надто ризиковані ситуації траплялися?

- Гм… Ну, ось тиждень тому, на промзоні в Авдіївці, кулі над головою літали. Інколи гранати розриваються метрах в 50-100 від тебе. Але до цього звикаєш. Бійці он там взагалі ходять в тапочках, без бронежилетів…

- Спочатку ходили так, бо не було в чому, а зараз – бо звикли?

- Типу так. Впадло. Насправді це дуже погано. Бо кожного дня на тій же промзоні є і "трьохсоті", і часто "двохсоті". А чуваки собі в розвалочку ходять між позиціями. Їх за це дрючать інколи – і я впевнений, правильно роблять – але особливо це нічого не змінює.

Досі пам`ятаю, як ми вперше під обстріл потрапили. Ми тоді в Піски поїхали, з Родіоном Шовкошитним. І по нашій машині лупили з мінометів. Ми тоді вранці туди приїхали, а правосєки в рацію почали розказувати, типу, волонтери приїхали, треба їх розгрузити – виходьте, мовляв. А рація – відкрита, і це чує весь ефір, в тому числі, і сєпари. От вони (сєпари) посадили на будиночку корегувальника – і почали пристрілювати мінометом по машині… Було трохи неприємно. Тоді реально руки трусилися, було страшно… Виїхали з Пісок, приїхали до Курахово – і вже ввечері навіть по 100 грам випили. Бо реально дуже треба було… А потім – до цього всього якось звикаєш.

- Швидко?

- Так, напевно. Але це бійців, мабуть, треба питати про це. Бо ми приїхали, побули півдня на у якомусь місці де стріляють – і поїхали собі. А вони – ні. Втім, можу сказати, що страх як такий – він зникає майже відразу.

- Немає такого якогось "відходняка", коли звідти повертаєшся сюди?

- В принципі, є - якщо там довше не знаходишся, а тоді їдеш на день, два, три - і їздиш по передовій. От тоді, коли повертаєшся в Київ, дуже сильно відчуваєш той контраст між бойовими діями і мирним містом. Складається враження, що тут чи не всім абсолютно байдуже, що відбувається. Що їм плювати, що на Донбасі прямо зараз гинуть такі ж люди, які раніше так само тут ходили, працювали, жили… Воно, мабуть, десь так і є насправді. Я думаю, що відсоткам 70 українців реально байдуже… Втім, я майже звик і до цього. Реально злить тільки коли зустрічаєш людину, яка починає розповідати про мир за будь-яку ціну чи про те, що "вот, допрыгались на Майдане". Таких, між іншим, більше, ніж можна уявити.

- Зараз дуже багато хто критикує мінські домовленості. Мовляв, навіщо вони потрібні, якщо навіть припинення вогню по факту немає…

- Його де-факто дійсно немає. Поки є ОБСЄ на позиціях, поки вони десь там їздять – стараються не стріляти. Щойно ОБСЄ повертається о 18-ій в готель десь в Краматорськ – у сепарів починає працювати важка артилерія, 152 калібр, танки іноді виїжджають. Єдине чого майже немає так це реактивної артилерії. Зате більше проходів ДРГ, мінувань. "Тиха" війна…

- То чи є сенс взагалі в цих домовленостях? Може варто було би від них відмовитися? Чи вони нам все-таки потрібні?

- Потрібні. В тому сенсі, що є санкції - і вони дійсно працюють. Але щойно ми відмовимося – вся ця система (і так недосконала) одразу руйнується.

Тим більше, який у нас інший вихід? Відкрита війна з Росією? То ми її не виграємо.

В 2014 році все ж було нормально. Ми могли взяти Донецьк або Луганськ. Реально ж Луганськ був фактично взятий в кільце. Був рейд – аж поки не зайшли регулярні російські підрозділи. Вони й зупинили нашу наступальну операцію – після того, як ми взяли Слов`янськ, Красний Лиман, Краматорськ, дійшли фактично до Шахтарська, майже взяли Первомайськ, майже оточили Луганськ. Навіть частково відновили контроль за кордоном… Якби не вторгнення росіян – ми би могли тих сєпарів місяців за три просто виснажити, взявши в облогу, поступово видавлюючи.

- Як гадаєш, коли війна закінчиться?

- Думаю, якщо все йтиме так, як зараз – дуже не скоро. Насправді ж, війна надто багато кому вигідна – як би цинічно це не звучало. З усіх боків.

- Але колись же вона мусить скінчитися… Як на твою думку, коли це станеться, як нам жити в одній країні з людьми, які підтримували "Л/ДНР"?

- Ну, а як живуть британці з ірландцями, які підтримували ту саму ІРА? Це ж було масово – і то був той самий сепаратизм.

Знову ж таки, я думаю, що це також еволюційний процес, який навіть при правильному підході триватиме десятки років.

- Що маєш на увазі під "правильним підходом"?

- Треба намагатися змінювати свідомість людей. Найперше - дітей. Смислу немає орієнтуватися на пенсіонерів на Донбасі або навіть на людей середнього віку. Вони - латентні ватніки, їх вже не можливо змінити. Ми, наприклад, були в Маріуполі після обстрілу району "Восточный" "градами" - так там тупо бабки по базару ходили і розказували, що то їх НАТО обстріляло! Укри обстріляли самі себе… Це нонсенс, насправді. Як ти їм не доводиш, що прилетіло звідти, з боку Широкіно і захопленого сєпарами Новоазовська, що є підтвердження, як ті "гради" виїжджали – нічого не дає!

А все це – результат тривалої і дуже грамотної пропаганди і промивання мізків. І така ж за потужністю пропаганда і навіть якесь мінімальне промивання мізків має бути тепер і з нашого боку. Тільки воно має бути адресоване не вже сформованим ватнікам, а молодому поколінню…

А що ми маємо зараз? Наші за два, майже три роки досі не можуть реально перекрити, заглушити там російське телебачення. Вони досі на Карачуні навіть вишку не спромоглися поставити. Хоча, наскільки я знаю, були чуваки з грішми, бізнесмени, які самі приходили і казали: давайте ми в Золотому чи Кримському встановимо за власний кошт ретранслятор? Це не такі великі гроші, тисяч 50-70 долларів. І якось все то х*рилось.

- Слухаю тебе – і якісь суперечливі почуття охоплюють. З одного боку, наче щось і змінюється, а з іншого – так багато лишається незмінним…

- Просто дуже маленькими кроками все робиться. І кожен такий крок робиться всупереч шаленому спротиву системи. Ось і все. Зараз, певно, не можна назвати жодної повністю успішної реформи – у будь-якій галузі. Хіба "PROZORRO" - та й то з натяжкою, має пройти ще якийсь час, аби воно все утряслося. Якщо запитати Макса Нєфьодова, він може довго розповідати, який спротив їм доводиться долати.

- Ми можемо щось зробити для того, щоб пришвидшити реформи, зміни?

- Не знаю. Втім, ви ж і так робите. Журналісти - це завжди якась більш-менш громадсько активна частина суспільства. У нас просто ще дуже великому відсотку народу це все – по барабану. Для більшості головне – щоб було що їсти, якісь гроші і долар по вісім. Все! І наче народ підтримує реформи, вважає, що так, треба міняти – але водночас хоче, щоб скрізь були свої люди, щоб можна було "порішать".

Навіть з тією ж патрульною поліцією. 80% порушників, яких вони зупиняють за рух у смузі громадського транспорту, зразу починають розказувати: нє, ні фіга, ви придурки, чого ви мене зупинили, мені дуже треба, я спішу… І майже ніхто не визнає, що винен, і не хоче платити штраф. Хоча в Європі це відбувається автоматично: ти порушив – ти платиш. У нас же свою неправоту визнають одиниці. Відсотків 10-15. Решта сваряться, погрожують, пробують рішати, комусь дзвонити, сунуть гроші…

І поки це буде масово – про якісь реальні зміни в країні годі й мріяти.