БлогиСвіт

Олена Стяжкіна: Небо "Сан Габріеля"

212

"Я мовчав і злився. Я вже знав, що це не палац, і ми - сквоттери, тобто просто бомжі. Нас не шукають тільки тому, що ми нікому не потрібні", - Олена Стяжкіна, спеціально для DW.Він говорить:

Сім років тому я був малий. Вона забрала в мене телефон і комп'ютер. Вона сказала, що я - ігроман, а це - карантин. Я лежав і дивився у стелю. Я думав, як кину її, коли настане моїх вісімнадцять. На стелі я бачив зняту кімнату чи ліжко в гуртожитку. Я думав, як кину її, і як вона ще заплаче.

Десять років тому я теж був малий. Мені поставили "двійку" за вулкан з пап'є-маше. Пап'є-маше ми робили з нею з дешевого туалетного паперу і звареного клейстеру. Ми відрізали горло з великої пластикової пляшки й обмазували її клейкою сірою сумішшю. Потім вона сушила вулкан феном. Потім ми фарбували його - чорним, коричневим, червоним. Червоним фарбували горловину - ніби вогонь і лава. Вулкан вийшов красивий, але крихкий. Я впустив його у велику калюжу, у велику калюжу, схожу на Тихий океан. Вулкан розтанув більше, ніж наполовину. Я не приніс до школи нічого. "Це двійка", - сказала географічка.

"Двійка?" - спитала вона. - "Як же? Як же це? Ми ж сушили його феном…"

Ми сушили його феном. Вона сміялась. Вона розповідала мені про Везувій і про те, що той був би обурений, якщо б хтось сушив його феном. Коли закінчились фарби, вона домальовувала вогонь своїм лаком. Лаком для нігтів. З усіх запасів для можливого нового вулкану у нас залишився тільки туалетний папір.

Я думав, що вона мене кине. Я думав, що вона відведе мене на чужий ганок і піде, не озирнувшись. І я загублюся на віки вічні. Я думав, що добре було б мати мобільний, щоб загубитися не так остаточно. Я думав, що через деякий час я зумів би пояснити їй і про калюжу, і про двійку. Я сподівався, що вона, врешті-решт, повернеться на той чужий ганок, щоб забрати мене додому. А я і так вже знайдусь. І я пішов від неї сам.

Ти не повіриш, але я і п'ятнадцять років тому був малий. А перед будинком, де ми жили, був дитячий майданчик. Нічий. Мій. Я гуляв там один і думав, що у кожної дитини у світі є свій власний майданчик. Інші діти не жили у нашому домі. Дім був великий, двоповерховий, довгий. Баба Катя, тітка Іра і ми. І більше нікого. Вілла? Думаєш, вілла? Ні-і-і-і-і, покинутий барак. Колишня робоча общага. Але у ній, уяви, не відключили електрику. І ще був "красний куточок" і багато напівпорожніх кімнат, ліжка, столи, пошарпані шафи. У кожній кімнаті було на чому спати і на чому їсти. Вона… Вона казала, що це - палац, занедбаний, але чарівний. А баба Катя нервувала, що про нього можуть згадати. І тоді нас знайдуть і виселять. І ми підемо по світу. А вона… Вона хотіла піти по світу і приносила мені мапи й книги. Столиця Канади - Оттава, столиця Сурінама - Парамарібо, столиця Нігерії - Ніамей. Я знав географію краще, ніж географічка. І мис Доброї Надії, якщо тобі цікаво, не найпівденніша точка Африки. Мис Голковий - ото і є крайній її південь. Вся ця Добра Надія, знаєш, суцільна неправда. Спочатку Бартоломеу Діаш взагалі назвав його Мисом Бур.

Десять років тому, коли я був малим, з чужих ґанків я знав тільки один - ґанок Павліка-мажора. Це був далекий-далекий світ, де люди жили у красивих будинках за високими парканами, де були клумби, городи, теплиці, гаражі і літні кухні. Павлік-мажор був відмінником. Він мав красиві окуляри, мобільний телефон й спортивний велосипед. Він приїздив до мене. І ми грали - на моєму майданчику і біля моєї калюжі. Баба Катя не дозволяла водити його у дім, тому що він міг на нас донести. Але він не міг. Це точно.

Ми робили із ним кораблі з паперу, дощечок, гілок і картонних коробок. Ми фарбували їх у білий колір. А фарба була з гашеного вапна, якою баба Катя білила стіни. Фарба довго сохла. Флагманський корабель Павліка-мажора називався "Сан Габріель", а мій називався "Сантьяго". Кораблі швидко темніли у нашому океані і швидко тонули, але ми знову і знову робили нові. "Сан-Габріель" і "Сантьяго".

"Як же? Як же це? - спитала вона, обіймаючи мене на ганку Павліка-мажора, - Ми ж сушили його феном…"

"Він впав і загинув у нашому океані, - відповів Павлік, тому що я застиг від радості і від горя, і не міг їх розрізнити, і говорити теж не міг. - І це тепер не вулкан. Це шхуна "Свіпстейкс".

А вона сказала, не дивлячись на Павліка, а тільки на мене: "Дурний мій П'ятачок..."

Сім років тому, коли я був малий і трапився мій карантин, вона сказала: "Не ображайся. Це не покарання. Це добрий час і добре місце, щоб подумати про життя". Я мовчав і злився. Я вже знав, що це не палац, що ми - сквоттери, але якщо чесно, то просто бомжі, що баба Катя і тітка Іра працюють в копанці і що нас не шукають тільки тому, що ми нікому не потрібні. Зате у нас була електрика, за яку ми не платили, комп'ютер і диски, які подарував Павлік-мажор, і Інтернет, який вона іноді купувала - собі і мені.

Я грав і грав. Я ходив по світу і стріляв, я ходив по світу і будував будинки і міста, я ходив по світу і робив дурні ролики, я ходив по світу і погано вчився. Вона сказала: "Просто подумай, навіщо ти?". "А ти? Ти - навіщо?" - крикнув тоді я.

"Я? Я - щоб ти, - сказала вона. - Але спочатку я теж не знала, що я - тільки для того, щоб ти".

Я сподівався, що вона скасує карантин. Але ні. Два тижні. Два порожніх злих тижні я думав, як кину її і як сильно вона ще заплаче.

Павліка-мажора росіяни розстріляли на виході з Іловайська. Дали "коридор" і розстріляли. Майже всіх. Йому зробили операцію на очах, і він вже був без окулярів, коли росіяни його розстріляли. А я вийшов. Спитай мене: "Навіщо ти?"

У мене є відповідь. Я - щоб дивитись на небо. У строго обмежених координатах. Ти навряд чи на цьому розумієшся, так? Тоді простіше - в координатах, строго обмежених крайніми точками. Якщо є мапа, подивись. На мапі це всюди, всюди між Форосом та Грем'ячем, і ще всюди між Ранньою Зорею та Соломоновим. Соломоновим селом, а не островами.

… Щоб завжди, коли тільки захочеться, у будь-яку мить - ось це теж спробуй второпати… Про "будь-яку мить"… Це важко, але ти спробуй. Не поспішай. У будь-яку мить….

… Щоб дивитись на небо. І щоб у ясних й білих облаках бачити фарбований вапном флагманський корабель "Сан Габріель", і у сірих, забруднених дощем чи снігом, але теж - у будь-яку мить - бачити мого Павліка-мажора і мій вулкан, перетворений ним у шхуну "Свіпстейкс".

Я - щоб дивитись на небо. А ти? Навіщо ти?

Читайте всі новини по темі "Deutsche Welle" на сайті "Обозреватель".

Джерело
0
Коментарі
0
0
Смішно
0
Цікаво
0
Сумно
0
Треш
Щоб проголосувати за коментар чи залишити свій коментар на сайті, до свого облікового запису MyOboz або зареєструйтеся, якщо її ще немає.
Зареєструватися
Нові
Старі
Кращі
Найгірші
Коментарі на сайті не модеровані

Наші блоги