УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Повернення в Донецьк: з думкою знову піти

453
Повернення в Донецьк: з думкою знову піти

На вулицях Донецька знову побільшало людей. Після припинення бойових дій на Донбасі, вимушені переселенці починають повертатись додому. Але говорити про масове й остаточне повернення втікачів ще зарано.

32-річна донеччанка Лариса місяць тому зі своїм однорічним малюком знову повернулася до рідного міста. Про свої враження від пережитого за останній час жінка розповідає бурхливо й емоційно. Довгоочікувана та радісна для сім'ї новина про вагітність, потім - війна, пологи під вибухи снарядів, життя в батьків у селі на Херсонщині. І нарешті - повернення в рідне і начебто знову мирне місто. "Я в будь-якому разі мала повернутися в Донецьк. Тут у мене і чоловік, і власне житло", - каже Лариса.

Саме наявність власного житла в зоні конфлікту на Донбасі - один з головних мотивів, чому багато хто повертається в рідні місця, хоча ще зовсім не доводиться говорити про нормалізацію ситуації. Принаймні на це вказують опитування, які проводить, зокрема, й Київський міжнародний інститут соціології (КМІС). Як пояснила в розмові з DW співробітниця КМІС Дарія Пирогова, серед причин повернення переселенці називають також проблеми з працевлаштуванням у місцях, де вони знайшли тимчасовий притулок, та необхідність турботи про родичів.

Пайки та подвійні пенсії

Саме через неспроможність оплачувати квартиру в Росії нещодавно повернулася в Донецьк і родина 60-річного Олега. Як тільки почалися бойові дії, він з дружиною та маленькою онучкою виїхав до Ростова-на-Дону. Роботу чоловік відразу знайшов в одній приватній фірмі, але оплата квартири, за його словами, з’їдала все, що він заробляв.

Чоловік визнає, що зараз у Донецьку в нього, "можна сказати, добре становище". У центрі зайнятості йому запропонували роботу слюсаря у трамвайно-тролейбусному парку. Заробітну плату виплачують вчасно, каже Олег. Його дружина влаштувалась на соціальні роботи: розфасовує гуманітарну допомогу з Росії. Оплата мізерна, утім пайками задоволена вся родина, каже чоловік.

Крім того, Олег не приховує, що отримує дві пенсії. Попри те, що в нього вже оформлена, як він каже "українська пенсія", пенсійний фонд так званої "ДНР" йому так само не відмовив у виплатах. У випадку Олега йдеться про 1500 гривень і 3000 рублів. Але слід врахувати, що в окупованому Донецьку й основні продукти харчування коштують вдвічі, а то й втричі більше, ніж на іншій території України.

"Спочатку український прапор, потім - ми"

Основна категорія тих, хто повертається, малоактивні люди в соціальному плані, які не змогли знайти себе на новому місці, каже переселенець з Донецька, професор соціології та філософії Ярослав Пасько. Нині він викладає соціологію в Київському університеті імені Бориса Грінченка.

За словами експерта, про масове повернення на Донбас поки що не може бути й мови. По-перше, працівники, які виїжджали разом з підприємствами, компаніями та установами, залишаються, як і раніше, працювати в "еміграції". По-друге, продовжив Пасько, серед тих, хто повертається, немає жодного, хто переслідувався б і був змушений залишити свій дім за ідеологічними мотивами. "Для багатьох переселенців основна установа така - спочатку повертається український прапор", - каже науковець.

З початком припинення бойових дій на Донбасі, одним з перших про повернення переселенців заявили в спеціальній моніторинговій місії Організації зі співробітництва й безпеки в Європі (СММ ОБСЄ). "Ми фіксуємо повернення, але не маємо в розпорядженні якихось загальних цифр щодо цього процесу", - зазначила медіа-спеціаліст ОБСЄ в Україні Ірина Гудима, відповідаючи на запитання DW.

Дані КМІС, який проводить регулярні дослідження в зоні конфлікту на Донбасі на замовлення гуманітарного штабу Ріната Ахметова, свідчать, що за рік рівень міграції в регіоні впав з 34 до 23 відсотків. Як пояснив керівник соціологічної служби Володимир Паніотто, це означає, що нині кількість населення на території воєнного конфлікту є меншою на 23 відсотки, ніж до початку протистояння. Дослідження в зоні конфлікту також показало, що більше ніж вдвічі скоротилась і кількість бажаючих покинути свої міста. За словами Паніотто, зараз таких лише шість відсотків, але вони не знають, куди їм їхати.

Знову на роздоріжжі

Думки про переїзд знову не залишають і Ларису. "Якщо чесно, я б із задоволенням звідси поїхала. В місті однаково багато людей з автоматами, що буде завтра - теж незрозуміло, - каже молода жінка. - От нині вдома мала дитина, а в квартирі немає опалення й гарячої води. Коли почалася вся ця історія з референдумом, я вже тоді відчувала, що ні до чого доброго це не призведе. Намагалася й родичів переконати, що їхні сподівання на приєднання до Росії - марні".

До початку війни Лариса, за її власними словами, мала хорошу роботу й можливість двічі на рік відпочивати за кордоном. Тепер харчування для малюка отримує як гуманітарну допомогу. А все інше необхідне для життя намагається через інтернет закуповувати на адресу знайомих, що мешкають за найближчим блокпостом. "Звідти нам доставляють і продукти. Адже те, що завозять до нас з Росії їсти неможливо", - каже молода мати.

"З іншого боку, бачу, що мої сусіди та знайомі теж повернулися, і місто вже не таке безлюдне, як рік тому", - каже Лариса. Вона згадує, що перед початком війни їй пощастило подорожувати Європою. В групі були люди з різних міст України, з якими вона й досі підтримує дружнє спілкування. "Тож, тішу себе, що незабаром усе налагодиться. І що нам не потрібно буде долати блокпости, щоб зустрітися з друзями, їхати на відпочинок чи купувати їжу для малюків".