Мосул може стати визначальним у боротьбі проти "Ісламської держави". Однак Ірак потребує передусім нової політичної культури, вважає оглядач DW Керстен Кніпп.Шиїтів Саддам Хусейн ніколи не любив. Уже маленьким хлопчиком, тоді у Тікриті, де про шиїтів говорили неприємні речі. Мовляв, вони - потенційні зрадники батьківщини, набагато сильніше пов'язані з Іраном, найважливішою шиїтською країною регіону, аніж із власною державою. Пізніше, у 1980 році, коли Саддам повів країну у восьмирічну війну проти Ірану, він зіткнувся з тим, що деякі шиїти виступили проти його режиму. Це було прологом до того відкритого повстання, на яке вони наважилися весною 1991 року, після невдалого вторгнення в Кувейт. США непрямо заохочували їх до повстання. Однак коли Саддам, керуючись помстою, спрямував свої війська на шиїтські міста на півдні Іраку, президент США Джордж Буш вирішив не втручатися. За наказом іракського диктатора були убиті, вигнані й позбавленні засобів до існування десятки тисяч шиїтів. Це тривало аж до вторгнення США у 2003 році, яке шиїти сприйняли як порятунок. Вони вважали себе повністю реабілітованими, коли один із них - Нурі аль-Малікі, посів у 2006 році посаду прем'єр-міністра країни. Однак щойно прийшовши до влади, він зі свого боку почав переслідувати сунітів. Вони не бачили іншого виходу, окрім шукати захисту з боку екстремістів "Аль-Каїди", а пізніше так званої "Ісламської держави" (ІД). Джихадисти ІД стали настільки сильними, що улітку 2014 року майже з ходу захопили місто-мільйонник Мосул на півночі Іраку - це стало шоком для всієї країни. Похмурі перспективи Шиїти у відповідь на це почали засновувати так звані "народні загони самооборони". Нині вони, разом з іракською армією, стоять перед Мосулом, аби відбити місто в ІД. Але не лише для того, щоб захистити іракську державність, але й - можливо навіть передусім - для того, аби збільшити їхній вплив і на території, раніше заселені переважно сунітами. Ця довга історія насильства вказує на те, яким буде майбутнє Іраку, - дуже поганим. Ті численні бригади, яких шиїти відправили у битву за Мосул, справляють не менш прикре враження, ніж кати ІД. Звірства, вчинені ними проти сунітських цивільних осіб, не надто поступаються злочинам ісламістів ІД. Мислення у категоріях "друг-ворог" несе смерть Обидва угрупування - сунітські джихадисти, як і шиїтські бойовики - зараз роблять усе для того, щоб логіка релігії, якою надзвичайно зловживали в політичних цілях, діяла і в майбутньому. Ірак - яскравий приклад того, що тривале насильство на довгий час унеможливлює цивільні практики. Спершу смертоносний режим Саддама Хусейн із його сотнями тисяч жертв, потім вторгнення США 2003 року, яке принесло за собою багаторічні бойові дії, - усе це призвело до здичавіння великих частин іракського суспільства і поширення в ньому мислення у категоріях "друг-ворог", які виникли уздовж ліній конфесійного поділу. Багато хто забуває, що там, де нині марширують ескадрони смерті фундаменталістів, півстоліття тому процвітав широкий політичний спектр, у якому були представлені усі політичні кольори, які поширювалися на всі релігії. Значною мірою й червоний, колір комунізму, властивий передусім багатьом шиїтам. Усе це в минулому. Фундаменталістська релігія Здичавіле суспільство робить ставку на ідеологію, яка б йому пасувала. У цьому випадку - на фундаменталістське трактування релігії, пронизане фантазіями винищення груп людей. В ім'я якого можна йти на все, відхиляючи будь-який компроміс заради чистого вчення. Ми або вони: це логіка тих, хто з огляду на історію та сучасність своєї країни робить висновок, що політика - це боротьба, на кону якої - все, а тому кожен компроміс сприймається як ознака слабкості. Ті, хто вирушив на штурм Мосула, не зможуть вибороти мир, поки не будуть готові після битви прийняти набагато більший виклик: оновлення політичної культури. Це стало би найбільшим тріумфом іракців усіх часів, наслідки якого сягали б далеко за межі країни.
