Без української мови в нас буде вічний Путін: повний текст блискучої промови Малковича

37.3т

Лауреат Шевченківської премії в галузі літератури за 2017 рік, поет і один з найкращих видавців України Іван Малкович під час церемонії вручення нагороди звернувся до президента України Петра Порошенка з закликом прискорити прийняття закону про мови.

Свою промову поет присвятив Тарасові Шевченку, тонко вплівши в канву своєї доповіді і сучасні реалії.

Видання LIGA.net опублікувало повний текст виступу Малковича:

"Я дякую від усіх лауреатів вам, пане високоповажний президенте, високошановний голово Шевченківського комітету, високошановні члени Шевченківського комітету, шановна громадо, дякую всім, хто нашу творчість визнав гідною цієї найвищої в українській державі премії. Дякую.

Мені сказали, щоб я написав до п'яти хвилин слово про Шевченка, щоб я виголосив як літературний лауреат, то я це й виголошу.

В середині 1980-х улюбленою розвагою кількох молодих поетів була, зокрема, й така: комусь із непосвячених ми цитували певні знакові рядки і просили відгадати, хто їх написав. От наприклад: "Слова дощем позамивались, і не дощем, і не слова". Люди називали і Вінграновського, і ще когось. Найначитаніші припускали, що це Еліот чи Сен-Жон Перс. Як солодко було відкривати їм, що це Шевченко! І що "Ми восени таки похожі. Хоч капельку на образ божий". Чи, скажімо, "Готово! Парус розпустили..." - це теж Шевченко. Ми хвалилися Шевченком, як у тому давньоукраїнському канті - "і тобою, милий Боже, повсякчас хвалюся". Як же нам хотілося довести всьому світові, що Шевченко і модерний, і сучасний, адже з нього постійно ліпили тільки селянського романтика і таврувальника панів, понижуючи образ національного генія до постаті бідного кобзаря, що печально пощипує струни кобзи чи бандури. Тобто читайте "Наймичку" і "Тополю", забудьте "Мертвим і живим" - як уїдливо зауважив сучасний поет. Біда в тому, що в багатьох шкільних і студентських аудиторіях саме такий образ Шевченка переважає і досі - кріпак і селянський поет-мученик.

"Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха. Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха" - закликав Драч і багато інших поетів впродовж сторіччя. Але наша українська натура і далі продовжує зациклюватися на образі мученика, затінюючи істинний образ Шевченка-поета. Ще й Кобзар, особливо у часи бездержавності і аж дотепер правив нам за найвищу Конституцію національного духу.

Багато поетів страждали і гинули, але небагато давали прихисток у слові цілій нації. І невипадково уже у наші драматичні дні відважний син древнього вірменського народу, що сьогодні вже згадував пан президент, Сергій Нігоян, гине в центрі Києва за ідеали гідності саме з Шевченковими словами на вустах: "Борітеся - поборете!" Невипадково, перекрикуючи той незабутній протестний брязкіт наростаючого бойовиська, молода українська письменниця, стоячи на вершечку барикади на Грушевського і показуючи пальцем на янучарів, з убивчою силою проголошуватиме Шевченкове: "Во Іудеї во дні они, Во время Ірода-царя... Романські п'яні легіони. Паскудились". Бо справжні Шевченкові смисли в багатьох його творах звучать як важкий, глибокий рок, а не мелясна попса.

Я мрію дожити до тих часів, коли дітям у школі перестануть сльозливо оповідати горепашного кріпака, який служив безправним, бессловесним попихачем у панів, а замінять парадигму і вестимуть натхненну мову про неймовірного хлопчика, що аж світився великим талантом, який без тата і мами, і без, здавалося, жодних шансів на успіх створив сам себе. І це його світіння бачили всі. І той свавільний п'яний дячок, з яким малий Тарас читає псалтиря над померлими - а читає він найкраще за всіх своїх ровесників, і навіть норовистий Павло Енгельгардт, до якого хлопчик приходить по дозвіл навчатися у хлипнівського маляра, бо з дитинства любить малювати вояків і коней - це його найбільша пристрасть, і він вперто шукає вчителя. Енгельгардт швидко збагнув, що йому до рук потрапив справжній скарб, адже Тарас - найдотепніший, найспритніший, він усе робить заввиграшки, талановито, кращого за нього не знайти. І він бере хлопця спочатку у Вільно, а потім і в столицю. А Шевченко тим часом вишколюється у малярстві, і його мистецьке око все помічає. Виявляється, панське життя теж має свої протиріччя, у кожного суспільного стану своя морока. І попри зрозумілий класовий антагонізм, Шевченко згодом напише і таке, що в нас нечасто цитували: "Не завидуй багатому. Багатий не знає ні приязні, ні любові - Він те все наймає". Практичний нащадок швейцарського роду має свої плани щодо талановитого юнака, тож віддає його аж у чотирирічну науку до живописця Ширяєва, бо хоче мати свого покоєвого художника. Але пан ніколи не віддав би юнака у науку, якби хлопець так шалено цього не прагнув, якби не горів цим. А уявіть, який потужний і світлий талант треба було мати, щоб довкола його викупу з кріпацтва і вступу в академію закрутилися такі імениті люди як Жуковський, Брюлов і багато інших. Це просто якась нереальна історія! Достоту історія про успіх. Хоча треба чесно визнати: якби більшість тих людей знали, що помагають передовсім поету, а не художнику - нічого б такого не сталося.

І дітям, і студентам варто наголошувати, що сильна і дієва мрія відкриває нам усі шляхи, навіть, здавалося б, у найнесприятливішому середовищі. Однак для цього треба вперто і каторжно працювати. Тож приклад Шевченка має їх окрилювати, а не вганяти у безнадію.

Срібна медаль академії, академік у гравюрі, розпис Большого театру - високоосвічений юнак, що має шанс продовжити навчання в Римі - це все про Шевченка, його чекає феєричне життя! Він бачив, як живуть вищі суспільні прошарки, він умів бути франтом, був улюбленцем веселого творчого товариства. Адже він не тільки художник, але ще й чудово співає, легко віршує.

Але виявляється, що те його внутрішнє світіння - то далеко не абажурне сяйво, то вогонь правди. Він ані на мить не забуває про своє коріння і про ту неправду, яка панує на його батьківщині.

Шевченко має мужність не записатися в лави прославляльників російського царя, який, хай і лівим гудзиком правої поли, але теж був причетний до його викупу з неволі.

Але для генія правда понад усе, і Шевченко переливає свою правду у поезію, і його слова снуються в такій божистій послідовності, що, змикаючись одне з одним, дають нам вічну, непроминальну енергію українського духу.

Шевченко розуміє, як ця правда може окошитися на його долі, він знає, що роблять з тими, хто іде супроти і словом, і дією, як страчений Рилєєв. Ось, до речі, чиїм іменем варто було б називати наші вулиці. Просто вчитаймося в майже всуціль українські назви творів Рилєєва - "Войнаровський", "Мазепа", "Наливайко", "Богдан Хмельницький". Більшого українофіла серед російських письменників не було і, мабуть, вже й не буде.

Однак Шевченко не вміє і не хоче кривити душею, у якій клекотить праведний гнів і мрія про ідеальну, майже міфічну Україну. І ось його землякам уже і не соромно показатися на люди - дивіться, ми є! Бо у часи, коли над слов'янщиною літав Бог-творець і розсіював зерно геніїв, яке зійшло у Польщі в 1798 - Міцкевич, у Московії - 1799-го Пушкін, а в Україні 1814 року, про нас не забуто, ми теж присутні у великому Божому задумі.

Отож і наш з вами святий обов'язок - свідчити правду. А правда сьогодні така, що наша держава дуже недостатньо дбає про українську мову, що все починається і закінчується велемовними пустопорожніми фразами, що нас, носіїв української мови, ще й сьогодні багато хто з наших співгромадян трактує як дивакуватих аборигенів, що ми ще й досі як соняшник до сонця повертаємо голову на почуте українське слово, що й донині не скасовано горезвісний закон Ківалова, який ганьбить цілу націю. Незрідка в наших зрусифікованих містах до мене підходять на вулицях люди і російською мовою дякують за книги. Але ж книги мої українські! Тобто люди в такий спосіб дають зрозуміти, що вони за те, щоб їхні діти читали і навчалися українською мовою. У них з різних причин з мовою не склалося, але діти їх мають її знати і шанувати.

Нарешті, мусить бути закон, який захистить право кожного українця отримувати всі послуги українською мовою - від крамниць і громадських установ до глянцевих видань, радіостанцій і телебачення, де всі без винятку ток-шоу і програми повинні вестися державною мовою. За чітко виписаними винятками для кримських татарів та кількох інших національних меншин, які купно тут проживають.

Треба звести до розумного мінімуму вивіски, писані мовою агресора, а надто ті, зі знущальними назвами на кшталт "Вареничная "Катюша" - так, наче той москаль щодня і щогодини безчестить нашу безталанну Катерину.

Кажуть, що мовний закон може комусь зашкодити, але це неправда. Шкодить його відсутність. Згадайте, скільки чудових сучасних українських пісень ми відкрили для себе, відколи вступив у дію закон про музичні квоти. Колись дуже дотепно перефразував Шевченка навічно молодий Назар Гончар. Пишучи про перевертня у бузині, він завершив свого вірша Шевченковим рядком, але в іншому написанні: "Та соловейко не за тих". І справді, соловейко не за них.

Адже відомо, що мова - найважливіший маркер національної самоідентифікації. Може видозмінюватися прапор, герб і навіть, на превеликий наш жаль, територія, але, як цитувала Леся Українка слова ірландця Томаса Девіса, "нація повинна боронити мову більше, ніж свою територію. Втратити рідну мову і перейняти чужу - се найгірший знак підданства".

Коли у часи Другої світової Черчилль обговорював зі своїми урядовцями бюджет і вони хотіли урізати видатки на культуру на користь армії, Черчилль обурився. "А що ж ми тоді будемо захищати?" - спитав він.

На жаль, нашим урядовцям далеко до Черчилля. Вони не розуміють, що тільки тут, між цим небом і цією землею, народилися такі слова, як "жито", "Дніпро", "човенце", "мрія" і тисячі інших прекрасних слів. І що тут все наладиться лише тоді, коли українська мова лунатиме всюди, коли ми перебуватимемо в океані рідної мови. Можливо, я утопіст, але подібна думка висловлюється в нашому інформаційному просторі все частіше. Якщо тут буде українська мова, то в нас буде лад, а якщо ні - тут буде вічний Путін, як би він не називався. Адже сказано: "На початку було Слово", яке, як відомо, формує свідомість. І з цим Словом ми неодмінно повернемося до самих себе і нарешті повнокровно з'явимося на культурній карті світу.

У моїй скромній книжиці, яку сьогодні удостоєно такої високої відзнаки, я вів річ про дивовижну особливість української абетки, яка починається з Ангела, а закінчується Янголом. І вони обидва мовби захищають нашу абетку від А до Я, Ангел і Янгол. Такого нема в жодній мові. Але іноді, на жаль, навіть їхнього захисту замало, бо цей захист повинна гарантувати українська держава.

І ось, коли ми матимемо гідний захист і мови, і держави - тоді нарешті

"Буде бите

Царями сіянеє жито!

А люде виростуть. Умруть

Ще незачатиє царята...

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі".

Підписуйся на "Обозреватель" в Facebook Messenger, щоб бути в курсі головних подій України і світу https://m.me/obozrevatel

Приєднуйтесь до групи "Обозреватель" на Facebook, слідкуйте за оновленнями!

Наші блоги

Останні новини

Загрузка...