Вкрадена мрія: історія переселенців, яким війна завадила взяти на виховання 8 дітей

Зруйновані будинки, занедбані міста, масове безробіття, існування під постійним страхом смерті і вимушена необхідність кидати все, аби почати життя з нуля – все це для людей, що жили на окупованих територіях Донбасу, вкладається всього в два слова – "русский мир". Війна на Донеччині та Луганщині змусила тисячі родин залишати свої домівки – і розлітатися по Україні у пошуках нового дому.

Так трапилося і з родиною Юрія Шутенка з міста Ровеньки Луганської області. Щоправда, Шутенки в захопленому террористами місті залишили трохи більше ніж життя. Там вони залишили мрію.

Ровеньки – містечко невеличке. Тож Юрія Шутенка там знали майже всі. Надто вже виділявся він серед інертного і не дуже вже проукраїнського населення. Активний учасник Помаранчевої революції, Шутенко згодом очолив міський осередок політичної партії Віктора Ющенка – і з того часу нажив собі немало недоброзичливців. До того ж, Юрій регулярно виступав на місцевому телебаченні, розповідаючи то про Степана Бандеру, то про Голодомор. Що серед адептів ідеї "русского мира" популярності йому аж ніяк не додавало. Однак до пори відкрито виявляти свою неприязнь вони побоювалися.

Я не випадково згадала про політичну активність Юрія Шутенка. Можливо, якби не активна участь у політичному житті країни, він би не звернув уваги на президенську программу "Десять кроків назустріч людям". Одним з тих кроків, пригадує Юрій, був задекларований Ющенком намір переходити від державних інтернатів до дитячих будинків сімейного типу.

- Коли тільки почув про таку ініціативу – загорівся. Я ще незадовго перед тим дізнався, що я сам не рідний був у родині, що мене усиновили. Порадились з дружиною, з дітьми – їх у нас троє, два дорослих сина і маленька Кариночка – родина мене підтримала… Подали заявку – і нашу родину відібрали до участі у програмі.

Реалізувати ініціативу Шутенки почали ще в 2012 році. Саме тоді держава виділила їм близько 3 мільйонів для зведення в центральній частині міста майбутнього дому для трьох рідних і 8 прийомних дітей. Приблизно в той же час Шутенки познайомилися з дітками, яких планували взяти на виховання.

Навесні 2014-го року зведення будинку і внутрішні ремонтні роботи були завершені. Шутенки встигли привезти до майбутнього дому дітей і ті навіть обрали собі кімнати. Лишалося лише закупити меблі, але на той час родина вже отримала 300 тисяч гривень на це від Фонду регіонального розвитку. Кошти якраз надійшли на казначейський рахунок міста.

Аж тут почалася війна…

- Знаєте, вони спочатку ще боялися дуже вже виступати, розуміли, що їм за це може бути. Але з часом відчули безкарність. До мене почали підходити з пропозицією виступити на місцевому телебаченні з хвалебними одами на адресу "Новоросії". Я чудово розумів: враховуючи мою репутацію, такий виступ став би останнім цвяхом в домовину місцевого патріотизму… Тому відмовився. Тоді якось ввечері мене перестріли на вулиці і побили. Так, що я потім місяць лікувався… Та ще й кримінальну справу завели – начебто то не мене побили, а я побив нападника, який важив кілограмів зі 120... Тоді вже місцева міліція була на їх боці. Чергували на блокпостах. Вдень ходили в міліцейській формі з українськими нашивками, а ввечері вони вже були в формі "ЛНР".

Юрій розповідає: коли шантаж за допомогою сфальсифікованої кримінальної справи провалився, окупанти зайшли з іншого боку – і почали тиснути через дітей. Серед сусідів Шутенків почали збирати підписи під наклепницьким листом щодо того, які нехороші люди Лариса і Юрій, і що таким ніяк не можна довіряти виховання дітей…

Дружина Юрія Лариса досі здригається, коли згадує той період життя – останні тижні перед тим, як родина залишила Ровеньки:

- Ми не виїздили. Ми втікали. Якби ми там залишилися, думаю, сталося би щось страшне. Але ми встигли втекти вчасно. Після того, як Юру побили, ми ввечері надвір взагалі перестали виходити. Сиділи вдома тихесенько, як у нірці. І боялися. Боялися стуків, дзвінків. Чули кроки в під`їзді – і вже страшилися, що йдуть по нас… Вони тоді вже вбивали військових, вбивали місцевих, розганяли людей. Пам`ятаю, як молодь батогами розганяли. Як скотину…

Аби виїхати з окупованих Ровеньок, Шутенки вдалися до хитрощів: придбали путівки для власних дітей на відпочинок в Бердянську. І, спакувавши що могли, на власному автомобілі виїхали – ніби-то аби відвезти дітей на море. Всім, хто цікавився, говорили, що неодмінно повернуться.

- Проїхали 37 постів, можете собі уявити? І скрізь, здавалося, такі страшні люди!.. На кожному блокпості нас неодмінно запитували: "А вам не страшно туда ехать? К бандеровцам?"… Хоча найстрашнішим було те, що на багатьох блокпостах чергували діти зі зброєю. Ось ми під`їздимо, а виходить хлопчик років 15-ти… Він ще навіть не розуміє, що в руках тримає автомата. Що тією штукою можна вбити…

Коли в Ровеньках зрозуміли, що Шутенки повертатися назад не збираються – Юрія звільнили з роботи – з підприємства "Донбастрансгаз" і родина близько року виживала в Запорізькій області. Щоправда, керівництво корпорації "Укртрансгаз", до якої входила і вказана компанія, не залишило працівника з 23-річним стажем роботи – і підшукало йому місце в іншому структурному підрозділі – "Карпатитрансгаз". І навіть зголосилося сплачувати їм оренду квартири.

Так Шутенки опинилися в Івано-Франківську. Щоправда, без двох старших синів, які за цей час вступили до ВУЗів – один в Дніпропетровську, інший – в Бердянську.

Зрозуміло, що починати все з нуля в чужому місті – це завжди непросто. Але Шутенкам пощастило. Досить швидко вони зустріли таких же, як і самі переселенців. А чуйність, з якою приймають в місті вигнаних війною з рідних домівок українців Донбасу самі іванофранківці, допомогла адаптуватися до нових умов швидко і відносно безболісно. Навіть маленька донечка Карина лише тут перестала тужити за домівкою і друзями, що лишилися в Ровеньках.

Час від часу до Шутенків доходять новини з рідного міста. Так вони дізналися, що в будинку, який вони будували для своєї майбутньої великої і дружної родини, оселився "військовий комендант" Ровеньок. Щоправда, коли в ефірі місцевого франківського телеканалу Юрій розповів про цей факт – вже за тиждень окупанти поширили в ровеньківській газеті інформацію, що шукають родину, яка би згодилась заселитися в цей дім і взяти дітей на виховання. І що "військовий комендант", виявляється, не захопив будинок, а "охороняв" його від вандалів…

Єдине, чого не вистачає Юрію і Ларисі зараз – дітей, які мали стати частиною їхньої родини.

- Знаєте, я постійно відчуваю провину… Адже цих дітей, виходить, вдруге обдурили, покинули. І нехай це сталося не з нашої вини – я все-одно не знаходжу собі місця. Ми зідзвонюємося з цими дітьми, пересилаємо їм подарунки. Але не можемо навіть запросити до себе погостити. Бо з точки зору закону ми їм ніхто. Зараз ми вже тут, в Івано-Франківську, звернулися до відповідних служб, аби оформити над цими дітьми опіку. І забрати їх до себе. Ми підходимо по всіх параметрах, бо маємо і житло, і стабільні доходи. А взагалі, я би хотів реалізувати ту давню мрію про дитячий будинок сімейного типу тут. Для цього нам потрібне лише сприяння місцевої влади і якесь приміщення, яке би ми могли пристосувати під майбутній дім. Я мрію про те, аби діти з Донбасу зростали тут, на західній Україні. Серед неймовірно гарної природи, чудових традицій і прекрасних людей.

Фото з сімейного архіву родини Шутенків