Літературний конкурс. Розмова мовчки

Пам'ятаю знайомство з Б. ВІН СІВ біля мене на лавочку и нахабно читав мої думки. ВІН тоді щє не знав, что я теж так умію. Б. розгублено заглядав у мої заплакані очі и не знаючи, як Почати розмова, хочай знав про мене все, в тому чіслі про мою Останню зварювання з мамою через цигарки, моє горде грюкання дверіма и обіцянку больше Ніколи НЕ повертатіся додому.

І вісь я тут, в осінньому парку, дивлюся на нього и НЕ починаю Розмови, бо знаю про нього все, в тому чіслі ті, что ВІН створів світ. Сидить біля мене такий звічайній и земних сіроокій творець світу ... І хоче мене втішіті, вселитися мені Надію. Альо НЕ почінає Розмови ... Б. просто губіться, коли бачіть реальність. ВІН же Хотів зовсім не такої. ВІН же не думав, что его Творіння - люди будут сварітіся через цигарки, а потім сідіті в осінньому парку и плакати. Б. даже НЕ уявляєтся, що так буде ... Та Якби ВІН знав, то Ніколи б НЕ утнув Такої дурниці ... ВІН Хотів позбав добра ... Хотів, щоб світ розвівався в любові ...

Сидить біля мене Мовчазний, сіроокій, земних, а в очах - неземна Відчай. Я решила, что немає СЕНС почінаті розмова. Встала и Пішла. Додому, мирить з мамою. Прийду в парк іншім разом, коли буде гарний настрій. Сподіваюся, ВІН тут буде. Простягну Йому свою душу, як книгу, хай читає. Втішу его, вселився Йому Надію.