Володимир Познер про черепах, відповідальності і свободі слова

З ранку йшов сніг

22 березня в "Сегодня-Медіа" була анонсована прес-конференція з відомим журналістом, публіцистом, письменником, одним з найвідоміших тележурналістів на пострадянському просторі - Володимиром Познером, який, до всього іншого, отримав в Україні титул "Людина Року-2012". До Познеру можна ставитися по-різному, принаймні, мені доводилося чути абсолютно діаметральні думки. Одне можу сказати точно - Познер досвідчений публіцист, розумна людина і чесний журналіст, поєднання, прямо скажемо, нечасте в наших широтах. Пресухи, правда, була відзначена огидною погодою - сніг, лід, вітер. Особисто я подумав, що тільки Володимир Познер міг змусити мене покинути теплий будинок. З поваги. До речі, Володимир Познер, незважаючи на похилий вік (а йому без кількох днів 79), прекрасно виглядає і справляє приємне враження. Що ж, дай йому бог здоров'я.

Привід для заздрості

Біографія Познера - вже привід для заздрості. Народився в Парижі, жив в Америці, володіє купою різних мов, по-справжньому бачив світ. Ясен перець, подорожами в наш час нікого не здивуєш, мовами - теж. І все ж! Познер почав займатися телебаченням ще в застійні часи, ситуації у нього бували різні, він сварився з керівництвом каналів, виїжджав до Америки, втім, чомусь таки повертався. Зараз він теж має з кожного приводу свою точку зору, наскільки я розумію, займається тим, що йому подобається і почувається цілком комфортно. Принаймні фільми про Америку, Франції та Італії, зняті в співавторстві з Іваном Ургантом, залишають саме таке відчуття.

Епоха великого спаду

Єдине, що мене засмучує дійсно, це рівень українських журналістів. Ні в якому разі не претендую на елітарність, але велика кількість схожих питань, що стосуються інтернету-простору, блогів, твиттеров та іншої модної нісенітниці - пригнічує. Загалом-то, Володимир Володимирович досить чітко визначив своє ставлення до цих речей, проте київські журналісти ніяк не могли вгамуватися. Цікаво думку журналіста, що ми зараз живемо в період всесвітнього спаду. В даний час просто не з'являється нових зірок. Звучить, звичайно, сумно, однак, схоже, Володимир Володимирович все ж правий - ця теорія багато чого могла б пояснити.

- У Росії я не можу нікого назвати людиною року. Така премія там теж існує, нехай і не в національному масштабі, це, звичайно, дуже мило, але щоб називатися "Людина року", потрібно все ж щось зробити для цього. А я не бачу в даний час таких особистостей. На жаль, з приводу України не можу нічого сказати - недостатньо добре знаю. А у світі? У мене таке відчуття, що ми живемо в час спаду. Спаду взагалі. Ситуація розвивається по синусоїді і зараз я не бачу людей ні в політиці, ні в економіці, ні в літературі, ні в мистецтві, які є якимись вершинами. Тому нікого не можу назвати.

Журналістика, як інструмент політиків

Були й цілком правильні питання про те, як залишитися чесним журналістом, коли вся преса в принципі політизована і перетворюється на якийсь механізм для реклами одних і антиреклами інших політичних сил. В Україні ця проблема, природно, існує, але в Росії, наскільки я розумію, справи йдуть ще гірше. Наївні надії, відхід у блоги та соціальні мережі може щось змінити - повна маячня. Звичайно, окремі блогери зуміли домогтися певних успіхів, але це "краплі в морі", тим більше, що оціночні судження в інтернет-просторі не мають під собою ніяких підстав, автори не несуть ніякої відповідальності за них. У радянські часи, наші бабусі свято вірили всьому, що написано в пресі. Раз пишуть - значить правда, чув я не раз від людей старшого покоління. З цією думкою вони і вимерли. Як динозаври. Сьогодні ж, ситуація радикально змінилася - вірити беззастережно того, що хто завгодно пише в мережі - себе не поважати, тим більше, що технології впливу відпрацьовані і відрізняються крайнім цинізмом. Власне, про це і говорив Володимир Позднер, озвучивши дуже правильну думку, що блогерсто і твіттерство не мають ніякого відношення до журналістики, що саме відповідальність відрізняє справжню журналістику. Відповідно, ніколи інтернет-писання не замінить журналістику. Деякі видання, безсумнівно, можуть піти в інтернет, але від цього вони не перестануть бути виданнями, що не мають нічого з приватними думками, висловлюваними в соціальних мережах. Втім, нам чи, працюючим в інтернет-виданні, цього не знати.

- У Росії зараз дуже складний час, особливо для журналістів, що працюють на федеральних каналах. Ставлення до подачі інформації у російської влади досить цинічне. Чим менше аудиторія, тим вільніше можна писати і говорити. Чим менше ви впливаєте на громадську думку, тим більше у вас волі. Є певні засоби інформації, які відіграють роль свистка, куди випускається пар. Наприклад, "Ехо Москви" - досить яскравий приклад. Але, коли мова йде про федеральних каналах, ситуація зовсім інша. Це інструменти, покликані просувати і підтримувати ідеї, що вважаються правильними з точки зору влади. При цьому, звичайно, сьогодні немає цензури в радянському розумінні слова, є зовсім інше. Є телефон, є щотижневі наради і, звичайно, самоцензура. Сьогодні, звичайно, не розстріляють і не посадять, але роботу втратити можна. А навіщо ризикувати, тим більше, якщо у вас сім'я? Тому кожна людина повинна робити вибір. У якій би країні він не працював - у приватного чи господаря, в державному проекті, йому все одно доведеться піти на компроміс. Питання в тому, який це компроміс. Таких людей досить багато, а залишатися журналістом, який не приймає нічию точку зору, а піклується про те, щоб його читач, слухач, глядач отримував максимальну кількість інформації (не крапку зору журналіста, а саме - інформацію!), Дуже важко. Я перебуваю в привілейованому становищі, тому, що у мене є репутація, авторитет, до того ж, я за роки роботи заробив достатньо, щоб не боятися, що, якщо мене виженуть, я опинюся на паперті з простягнутою рукою. Це теж дуже важливо! Я взагалі розглядаю гроші, як те, що дає тобі незалежність, а вже потім - задоволення.

Ціна чесності

Володимир Познер розповів, як він залишив Росію в 1991 році, виїхавши працювати до Америки. На запитання іноземного журналіста, за кого він голосував би в разі, якби завтра були вибори - за Горбачова чи за Єльцина, Познер, вирішивши бути чесним, відповів - "за Єльцина" і ... вилетів з каналу. Попрацювавши в Америці, втім, повернувся до Росії, так як визнає - саме в Росії у нього найбільш сильні позиції. Якщо можна так висловитися, Познер інвестував себе саме до Росії. Крім того, Познер з дружиною відкрили в Москві Школу журналістської майстерності. Причому, це не школа для тих, хто хоче стати журналістом, але школа для діючих журналістів, як правило, регіональних. Однак, вважаю, повчитися там було б не зайвим навіть для столичних писак, київських - так точно, хай вибачать мене колеги.

Розрив у два покоління

Мені особисто був дуже цікавий спільний проект тандему Познер-Ургант - зйомки фільмів про різні країни. Найбільше було цікаво, як працювали разом люди двох настільки різних поколінь? Познер зауважив, що між ним і Ургантом не одне, а, як мінімум, два покоління. Зізнався, що спочатку хотів реалізувати цей проект з Леонідом Парфьоновим, але той був, на той момент, головредом "Ньюсвік". Потім пропозиція надійшла Миколі Фоменко, який був пов'язаний контрактами автогонщика. Тоді дружин запропонувала Володимиру Володимировичу Івана Урганта. Хто такий Ургант Познер не знав в принципі, але запросив його для бесіди. Вікова прірву була велика, Урганта - 28, Познеру - за сімдесят. Але, як не дивно, він виїхали на зйомки по Америці, провели пліч-о-пліч шістдесят днів і міцно подружилися. З тих пір були зняті ще два фільми - про Францію та Італію, проект набув популярність і шанувальників. В останньому фільмі, до речі, Ургант не брав участь, загрузнувши в щоденному проекті "Вечірній Ургант". Однак, Познер сподівається, що в майбутньому тандем відновить свою діяльність на зйомках нового фільму про Німеччину.

Журналіст і гурман

Вступив також питання про гастрономічні пристрасті. Виявилося, Познер віддає перевагу китайській і французької кухням. Зазначивши, що в китайській кухні робиться все, щоб людина не розумів, що він їсть. У французькій ж, навпаки, їдець дожжен бачити і усвідомлювати всі інгредієнти. Улюбленим же блюдом Володимира Познера виявилися запечені баранячі ніжки.

Особи мегаполісів

Виник також питання про порівняння Києва і Москви. Вже не знаю, на що розраховував питаючий, однак Володимир Володимирович дипломатично відповів, що всі мегаполіси схожі один на одного. А, говорити, що Москва - місто однієї справи - неправильно, вся справа в тому, як організуєш себе і що хочеш встигнути.

- Я взагалі дуже багато встигаю, я багато працюю, багато читаю, слухаю багато музики. Мені подобається цей теп, я людина великого міста. Коли я потрапляю в маленьке містечко, мені стає погано - невже я міг би тут жити? Я б застрелився! Всі повільно, всі один одного знають. Це не моє! Хоча я розумію, що їм точно так само не подобається велике місто, і я розумію - чому. Середа формує характери, просто я все життя жив у великих містах.

Націоналізм

Тема націоналізму в Росії і в Україні теж, як виявилося, досить близька, хоча. відмінності, безсумнівно, є. Познер вважає, що для викорінення цього явища просто робиться дуже мало. Будь американець, будь він індіанець, азіат або негроїд, на питання про його національність, відповідає, що він американець. Та ж картина у Франції. Мабуть, підтримувати національні відмінності в Росії комусь дуже вигідно. З ситуації в Україні Познер дипломатично з'їхав, пославшись на незнання місцевих реалій. Прикро, мені ця тема видається вкрай важливою і вимагає дозволу - по-моєму, немає більш дикого і тягне країни назад в середньовіччі явища, ніж націоналізм в будь-якому вигляді.

Відповідальність і свобода слова

На поставлене студенткою журфаку питання про відповідальність і про те, що журналістика повинна виховувати, а не просто подавати інформацію, Познер замовк. Якраз до цього йшлося про те, що справжній журналіст повинен просто адекватно подавати інформацію. Виховує журналістика - якраз і перебуває на службі у тих, хто платить і тих, кому це вигідно. Що ж, мабуть, якраз так і вчать наших журналістів, щоб не виникало згодом поганих думок. Заговоривши, Володимир Володимирович повів мову про відповідальність.

- самий безвідповідальний людина - це раб. У раба немає відповідальності, відповідальність у його хазяїна. Найбільш вільним є саме той. У кого найбільша відповідальність. Такі рамки бути повинні, але тільки такі! Якщо людина відповідальний за те, що говорить і робить, ніяких рамок не буде.

Батьківщина далеко від "госдури"

Ну і, під кінець, згадали таки історію, коли Познер назвав Держдуму "госдурой" і скандал, який з цього приводу вибухнув. Втім, Познер відразу підкреслив, що він просто обмовився. Проте, у відповідь на нападки, він сказав, що готовий покинути Росію, у разі. Якщо у нього будуть проблеми на каналі. Відповідь не дуже здивував.

- Я неодноразово говорив, що Росія не мій будинок. Будинок складається з маси дрібниць і це виникає залежно від того, де і як ти жив. Виходячи з цього, у мене є два будинки - місто Нью-Йорк (не Америка, а саме Нью-Йорк) і Франція. Так, коли я приїхав в СРСР, мені було 19 років, і я дуже хотів бути російською. Але мені постійно давали зрозуміти, що своїм я тут стати не можу. І я зрештою погодився з цим. Головне, що мене тримає в Росії - це робота. У мене тут таке положення, якого ніколи не буде ні у Франції, ні в Америці. Якщо мене позбавлять роботи, можливо, я виїду. Але жодних конкретних планів, як ви говорите - "залишити Росію" у мене немає.

P . S .

Ще прозвучала цікава історія, пов'язана з колекціонуванням Познером черепах, вірніше, предметів з їх зображенням. Виявилося, коріння цього захоплення лежать в дитячому літньому американському таборі, де юному Вові вдалося пожити в індіанському тіпіі і навіть взяти участь у полюванні на черепах. Злий дух, який (за версією індіанців) перебував у черепасі, був убитий і знешкоджений, а саме полювання справила на хлопчика настільки сильне враження, що поклала початок настільки екзотичному захопленню. Володимир Володимирович зізнався, що навіть зараз на його шиї висить золота черепаха.