Кохан: У наших силах дати світові український новий кінематограф

Кінокомпанія "Сота сінема груп", очолювана київським продюсером Олегом Коханом, активно працює в українському кінематографі лише три роки, але має вражаючий список досягнень. Кохан виступив продюсером останніх фільмів Кіри Муратової ("Два в одному", "Мелодія для шарманки"), Романа Балаяна ("Обранець", "Райські птахи"), Отара Іоселіані ("Шантрапа"), Кшиштофа Зануссі ("Серце на долоні" ). Ігровий дебют відомого документаліста Сергія Лозниці "Щастя моє" вперше в історії вітчизняного кіно було відібрано до основного конкурсу Каннського фестивалю і був добре сприйнятий як глядачами, так і провідними західними критиками. Олег Кохан відповів на запитання "Дня" про свій шлях у кіно, про проектах його компанії, про настояшие і майбутнє української кінематографії. - Як ти прийшов у кіноіндустрію? - Все виникає із захоплень. Я в дитинстві любив робити три речі: грати у футбол (я цим професійно займався в школі), читати книги і дивитися кіно. Завжди виникало таке прагнення: Статті причетним до цієї таємниці, коли ти можеш за допомогою екрана переміститися в інший світ - це на першому етапі, неусвідомлене, емоційне; а з часом мене зацікавила і можливість висловлювання, можливість через авторський кінематограф поділитися своїм ставленням до життя. - Чи хотілося спочатку стати актором, режисером? - У мене ніколи не було спокус з приводу акторства. Цікава й режисура, і менеджмент. Розуміння того, що стоїть за одним і іншим, визріло безпосередньо на кінофестивалі "Стожари". І я прийняв рішення стати частиною механізму створення кінематографа. Однак, враховуючи, що кожен режисер повинен знайти свого продюсера, бажано успішного, я вирішив почати з головного. - Чи маєш ти формальне кіноосвіту? - Була спроба. Поїхав вступати на перший ВГІК продюсерські курси, але коли прочитав програму, то зрозумів, що був правий Тарантіно, який сказав, що краще витратити шістдесят тисяч доларів на власний фільм і отримати практичний досвід, ніж витратити ті ж гроші на якусь освіту. Я теоретичну базу вже мав, а в тій програмі не було маркетингу, ринків, і викладати це було нікому, за великим рахунком. Та й такої професії, як продюсер, в радянський час не існувало. Тут як у хірургії - поки всіх нутрощів своїми руками не торкнешся, нічого не зрозумієш. Тому я прийняв рішення, що буду проходити свою школу: знімати кіно за власні гроші, отримуючи таким чином досвід. - До речі, а звідки ти взяв гроші на настільки клопітка справа? - У мене була низка компаній, окремо реалізованих як бізнеси в різних сегментах кіновиробництва : реклами та постпродакшна. Так що був свій капітал, що дозволяв почати кінопроекти. По-друге - державна допомога Служби кінематографії, яка підтримала багато наших проекти, за що я їм щиро вдячний. Сподіваюся, найближчим часом сюди підключаться дистриб'ютори, канали, прокатники та інші учасники індустрії, які в усьому світі забезпечують фінансування нових фільмів. - Барська, тобто чиновницька, любов мінлива ... - Проте, ми вже з шістьма міністрами працювали, думаю, зможемо знаходити аргументи і далі. - Яким був твій перший проект? - У Москві як пробу пера зробив телесеріал, щоб зрозуміти, як працює сам виробничий механізм. А перший великий художній проект, самостійний і повноцінний (з усім спектром продюсерських завдань: створити подію, забезпечити участь у фестивалях і комерційний прокат) - "Два в одному" Кіри Муратової. - Ти працюєш із серйозними, знаменитими режисерами - наскільки легко домогтися їхньої довіри ? - Може, для когось є складність, для мене ж це величезне задоволення і життєва удача - спілкування з такого роду людьми. Так, є психологічні особливості, адже це унікальні особистості, я б сказав, епохального масштабу. Я пройшов абсолютно чудову школу, спілкуючись з настільки видатними майстрами, як Муратова, Балаян, Зануссі, Іоселіані. - До кожного, очевидно, був потрібен свій особливий підхід? - Безумовно. Різні особистості за творчим пріоритетам, художнім акцентам і світогляду. У цьому була основна задача - знайти спільну мову. І щоразу вдавалося встановити діалог між продюсером і режисером. - Можливо, це профанне запитання, але ти підтримуєш дотаційне, авторське кіно, яке не окуповує себе, - принаймні, в найближчій перспективі. А як же прибуток - адже ти все-таки бізнесмен? - У нас прийнято ставити в основу американську модель продюсування кіно, що є - і я вкотре це підкреслюю! - Глибоко помилковим. Кінопродюсер необов'язково вкладає свої кошти. Скоріше, це людина, яка вміє залучати на проект кошти з різних джерел. Це можуть бути внески як державні, так і з фондів, гроші телевізійних каналів, спонсорів. Ми займаємося таким кіно, яке, як багато хто вже визнали у світі, відображає культуру, країну і бере участь у діалозі націй. Весь світ це зрозумів, навіть у США існує спеціальний дотаційний фонд для кіно як мистецтва. Це навіть не тема для дискусій, це аксіома. У нас чомусь досі обговорюють, яке кіно нам знімати. Якщо ми будемо тільки розважатися - відучимося думати. Напевно, ніхто не зможе згадати розважальні журнали початку століття, які дуже нагадують сьогоднішні фільми-одноденки: закінчився прокат - забули. Зате є "Ідіот" Достоєвського і "Війна і мир" Толстого в літературі, а кіно - "Вісім з половиною" Фелліні, "Дзеркало" Тарковського, "Земля" Довженка. Виникає питання - чого ми хочемо і чи треба про це думати. - Думати треба, а й заробляти якось теж необхідно. - Ми працюємо в сегменті артхаусного кіно, який і в Європі, і в світі успішно існує. Це кіно прокочується, має стабільного глядача. Воно набагато більше розвинене, ніж на нашій території, що обумовлено кількістю кінотеатрів, загальною гуманітарною політикою. Це кіно фінансується, продається і виглядає. Крім того, в Європі, в тій же Франції, існують два критерії: фестивальний успіх і касові збори. За цією системою продюсер набирає бали. Якщо твоя картина потрапляє на фестиваль класу "А", то продюсер одержує винагороду за цей фільм або преференції на свій майбутній проект. Так цей механізм працює, і ми вже на європейському ринку фінансування маємо високі рейтинги, тому що наші проекти у Венеції, в Каннах, в Римі не тільки брали участь, але і перемагали. За 4 роки - більше 50 призів. З іншого боку, вже перед каннською прем'єрою "Щастя мого" на нас вийшли декілька великих європейських каналів з ??пропозиціями щодо співробітництва у таких проектах Сергія Лозниці. А вже після Канн "Щастя моє" було продано на 20 територій до Європи, США, Ізраїль. Вже є факти, успішність стратегії доведено. - Чому фільм Лозниці має такий успіх? - Причина в тому, що це дійсно витвір мистецтва - потужне, змістовне, сміливе, хльостке. Коли я читав перший варіант сценарію, вже було зрозуміло, що це зроблено талановито, з любов'ю, з розуміємо і знанням професії, що є не просто гра в кіно, а суть - розуміння органіки мистецтва. Плюс вже існуючий бекграунд режисера в документальному кіно. Для мене це велике людське та професійне щастя - працювати над такого роду фільмами. Вони збагачують, розвивають, дають сили і натхнення для наступних проектів. - Коли шукаєш засоби - чи доводиться самому бути артистом? Які якості потрібні? - Для мене першим пунктом для подолання всіх цих непростих бар'єрів є одержимість і закоханість у проект, стовідсоткове в ньому розчинення. Ти одержимий точно так само, як і автори фільму. І тому можеш навіть в безвихідних варіантах знаходити рішення. Я дихаю проектом, я розумію, що вже не зробити його я не можу, він уже як потреба. І ще, звичайно, - власний професіоналізм, професійна команда, володіння ремеслом, яким ти займаєшся. - Чи будеш ти підтримувати молодих режисерів, дебютантів? - У мене велика бібліотека даних по випускникам і студентам Університету імені Карпенка-Карого та іншим молодим режисерам. Але це не може бути тільки на плечах молодої компанії, тут необхідна участь держави. Наш ринок має усвідомити, що, не відкриваючи нові імена, ми залишимося якимись перекотиполе, які живуть французьким, американським, японським світосприйняттям, нічого не знаючи про себе. Нам не вистачає знань - про себе, про країну, про людей поруч з нами. Зверни увагу, що за 20 років Лозниця вперше спробував осмислити сьогоднішні реалії таким чином - і який відгук отримав. А так - ми про себе не знаємо. Що до дебютантів, то зараз у нас у розробці фільм "Фуга Мортіс" Кирила Міхановського. Це молодий кінематографіст, який отримавши освіту в нью-йоркській кіношколі, свій перший фільм "Сни про рибу" презентував на Каннському МКФ. Картина дуже цікава, амбітна, знімається на Кубі, поки припинена через кризу. А повноцінно працювати з українськими дебютантами заважає ще й освітня проблема. На жаль, студенти, які отримали європейське кіноосвіту, якісно відрізняються від наших. Це проблема не грошей, а недієздатною освітньої системи. Потрібно це визнати і почати реформу кіноосвіти в системі всієї галузі. Приміром, на Заході вчать всьому - від азів зйомки до ведення переговорів. Цього ми геть позбавлені, не кажучи вже про те, що також повністю відсутні комунікаційні майданчики, де студенти могли б спілкуватися зі старшими колегами, з представниками різних професій ринку. - Чи з'являться коли-небудь в каталозі кінокомпанії "СОТА" фільми, зняті українською ? - Звичайно. На сьогодні більшість сценаристів і режисерів, акторів - це росіяни, і мовної пріоритет очевидний. У нас в планах - екранізація української класики та сучасної літератури, де творча складова буде зі старту україномовною. І не забуваємо про свободу вибору кожного автора. Крім того, реалії ринку теж диктують свої умови. У нас на сьогодні близько 200 кінотеатрів функціонує - мізер для країни масштабу України. Де прокатувати це кіно? Відсутня лобістська програма з боку держави. Про це всім вже давно відомо. Канали не купують. У таких умовах перше ринок, на який ти зацікавлений вийти - російський: з бюджетами, кінотеатрами і телеканалами. Є об'єктивні ринкові умови. Давайте змінимо їх, підтримаємо фінансово національне кіно українською - і питання мови зникне. Крім того, мене цікавить не мова, на якому знято - це, повторюся, проблема державної підтримки, - а питання кіномови. Автори повинні думати при створенні фільму про кіномовою, який у нас як слід не освоєний. Ми знаходимося на дуже віддаленій периферії кінопроцесу - це починаєш розуміти, коли стаєш активним гравцем світового ринку. - Чи можна вийти з цієї ситуації? - Так. Потрібно, як і всі держави, що зіткнулися з даною проблемою, провести комплексну реформу. Тому що фінансуванням лише одного з сегментів ринку це питання не вирішується. Так, нарешті ухвалено закон про підтримку кінематографії та внесено, що важливо, поправки до Податкового кодексу. Прийняли бюджет, в якому відчутно збільшено видатки на кінематограф: 122000000 гривень. Це не панацея, але все ж, адже бюджет цього року не дозволяв навіть борги виплатити за 2009 рік. І ще, треба говорити про активний підключенні бізнесу. У Росії за рік грошей банків і корпорацій витрачено на кіно більше, ніж на всю культуру за всю історію незалежної України. Необхідно перейти в якісно інший вимір. На бюджетне кіно в Україні повинно витрачатися мінімум 40-50 мільйонів євро. Для європейської країни з 46-мільйонним населенням необхідно виробляти хоча б 30 картин, не кажучи вже про те, що потрібні 1000 кінотеатрів, не менше. Давайте досягнемо хоча б цього рівня - а потім будемо дивитися, по якому шляху буде розвиватися Україна як кінематографічна держава. - Інший пласт проблем - прокат. Я помітив, що у фільмів "СТІЛЬНИКИ" з регулярними показами в кінотеатрах постійні складнощі. Зокрема, досі широкий глядач не бачив фільм Лозниці. - "Щастя моє" обов'язково вийде в прокат. Деякі затримки обумовлені кризою. Крім того, у Франції дистриб'ютор, який купив права на "Щастя моє", отримав від спеціального фонду на друк копій, на поліграфію, на піар 80000 євро. У Німеччині - 65 000 євро. У кожній країні є фонди, які спеціально займаються підтримкою прокату. Це не входить в бюджет фільму. У нас все це, на жаль, за рахунок продюсера. Не всі дистриб'ютори готові друкувати копії та вкладати гроші в рекламу. Кінотеатри є комерційними підприємствами, їм вигідніше поставити "Гаррі Поттера" або "Аватар", ніж неоднозначний фільм, який змушує думати. На пальцях однієї руки можна порахувати всі кінотеатри країни, які діють інакше. У неодноразово вже згадуваній Франції - зворотна ситуація: в Парижі стільки артхаусних кінотеатрів, скільки кінотеатрів у всій Україні. Це не рахуючи телеканалів, які показують авторське кіно. У нас же поки в пошані розважальне кіно. - Які твої продюсерські плани? - Ми зараз працюємо над гучним міжнародним проектом "Футбол, любов моя". Свідомо збережений отсил до фільмів "Париж, я люблю тебе" або "Нью-Йорк, я люблю тебе". Це кіноальманах про футбол. Адже в 2012 році у нас Євро, а в 2013-150-річчя футболу. Зрозуміло, що для мене футбол - не просто гра, я сам грав у юнацький футбол і, не дивно, що захотілося об'єднати ці дві свої пристрасті - кіно і футбол. Коли почалися такі альманахи, я зрозумів, що це відповідна форма, адже багатогранність гри можна як раз показати через різні точки зору: очима тренера, глядача, гравця, чиновників, навіть м'яча чи штанги ... Показати, що це більше ніж гра - це релігія, політика, життя. Не можу поки назвати імена - йдуть переговори, - але 5-6 гучних імен вже гарантовані. Також обговорюємо нові фільми Кіри Муратової, Романа Балаяна, Сергія Лозниці. Плюс згадана вище "Фуга Мортіс" Кирила Міхановського. До речі, цей фільм хоч і знімається на Кубі, але по суті оповідає про нас у 1990-ті. Адже зараз на Кубі відбувається те, що у нас було тоді - йде поетична ера соціалізму, насувається капіталізм, через призму сьогоднішніх подій виникають багато паралелі. Ще в осяжному майбутньому ми оголосимо про великий історичному фільмі за твором класика української літератури. Сподіваємося, що цей фільм може стати епохальним з точки зору глядацького кіно - як свого часу став "Вогнем і мечем" для Польщі, "Монгол" для Казахстану. Великий, багатомільйонний спільний проект - це єдиний шлях зробити його успішним у глядачів. Хотіли б підтримати дебютантів і активно до цього готуємося, але їхні пропозиції потребують доопрацювання. В цілому, ми готові робити 5-6 картин на рік самостійно і ще кілька копродукцій. - Яким ти бачиш своє особисте майбутнє через 10-15 років? Всі сидиш в офісі і продюсуєш? - Прелесть мого ремесла полягає в тому, що сьогодні ти можеш бути в Безуглівці, рятувати знімальний майданчик в 26-градусний мороз, а буквально через тиждень стояти на сцені і отримувати приз. Величезна амплітуда цієї професії мене дуже надихає. Якщо говорити про майбутнє, то я хочу, щоб наше кіно стало повноцінно працюючої галуззю з великою кількістю молодих обдарувань і гучними іменами. Я бачу це не як мрію, а як мета в разі проведення потрібних реформ - явище українського кінематографа в європейському та світовому контексті, як свого часу прозвучало іранське, корейське, румунське кіно. Я вірю, що це цілком в наших силах - дати світові український новий кінематограф - нові імена, нову мову, нову зрілість. І, звичайно, хотілося б, щоб існували якісні комерційні проекти, вартісне глядацьке кіно. - Чи є у тебе захоплення крім кіно? - Професія продюсера включила в себе таку кількість різноманітних умінь і нововведень, що ні відрізнити вже роботу і розвага. А так - футбол, - це моє спортивне минуле, час від часу ганяю м'яча для підтримки форми, і ще активно з сином боремося в шахи, це сімейне хобі, вся сім'я грає.