Волонтер, що вивозять жителів зі Слов'янська: на Донбасі кримінал ділить сфери впливу

Поки українська влада практично нічого не роблять для того, щоб допомогти мирному населенню залишити небезпечні для життя східні області України, рятувати людей від випадкових куль і беззаконня терористів взялися волонтери. З одним із таких волонтерів про труднощі та успіхи в порятунку людей на Донбасі вдалося поспілкуватися "Обозревателю". Наш співрозмовник, Віктор (зі зрозумілих міркувань попросив не вказувати його прізвище), виявився російським журналістом з Володимирської області. Він разом з однодумцями вже допоміг виїхати зі Слов'янська більш ніж десятку людей. І має намір не тільки продовжувати розпочате, але й після того, як в Україні запанує мир, нести "вітер змін" і в рідну Росію.

Як сталося, що Ви, російський журналіст - і раптом вивозите людей зі Слов'янська?

Почалося все з того, що я побачив статтю в інтернеті про те, що в Слов'янську в полон було взято журналіст Сергій Лефтер. Звернув увагу, що ніхто не ворушиться, щоб йому чимось допомогти - і вирішив поїхати в Україну.

До цього в Україні був як журналіст - в грудні-січні - і в Крим літав. А в цей раз поїхав конкретно для того, щоб дізнатися щось про Сергія. Було це наприкінці квітня. Я зв'язався з його роботодавцями, дізнався, що сталося, що відомо про його долю. Поставили завдання донести до нього в Слов'янську, що про нього не забувають, намагаються його витягти. У результаті вийшло, що привіз його назад до Києва.

Важко було? Як взагалі вдалося домогтися звільнення Лефтеров?

Я б не хотів зараз говорити про це. Єдине, що можу сказати - що труднощі були і після його звільнення. Наприклад, чотири дні не можна було його вивезти. І потім ще одна складність полягала в тому, що не було документів, треба було вивозити - але нам вдалося вирішити і це питання.

Але Ви не зупинилися на звільнення Сергія?

Раз вийшло - треба продовжити. Вийшло з Міланою Омельчук. Може, пам'ятаєте історію цю? Про неї теж писали в інтернеті. Це дівчинка, яку в Донецьку викрали. Ми проводили переговори з викрадачами, в результаті вона теж опинилася на волі.

У Донецьку я побачив, що можу бути корисним і, як мінімум, ще й допомагати вивозити сім'ї, людей зі Слов'янська.

Взагалі дуже багато народу виїхало звідти - зі Слов'янська, Донецька. Зараз у тому ж Слов'янську залишаються або люди, які дійсно підтримують ДНР, або ті, у кого просто немає грошей, щоб виїхати. Ось саме їм ми і допомагаємо. Люди звертаються, грошей немає - ми кидаємо клич по інтернету, щоб нам допомогли зібрати кошти на бензин. Це ж теж витрати - свої кошти вже закінчилося. Потім вивозимо.

Зараз на черзі кілька людей з тих, хто звернувся. Але ми вже кілька днів не можемо їх вивезти. Не можемо в'їхати в Слов'янськ, бо там АТО увійшла в активну фазу. Точніше, в'їхати ми, може, і в'їхали б, але ризикувати життями людей при вивезенні, вважаю, ми не маємо права. Тому зідзвонюємося, просимо, щоб почекали. Пробуємо кожен день.

З якими проблемами доводиться стикатися? Чи допомагають вивозити людей українські військові?

Ви знаєте, у нас минулого тижня, під час одного з вивезень, вийшло, що український блокпост нас не пропускав. Хоча у нас на руках була сім'я з дитиною. Маленький зовсім хлопчисько, йому всього рік. На блокпосту нам сказали: розгортайтеся, їдьте назад у свій Слов'янськ. І вийшло, що нас залишили між своїм блокпостом і блокпостом в Семенівці. Не дуже приємне відчуття, скажу вам. Там пострілювали.

Як же вдалося вибратися?

Самі українські військові сказали: пошукайте - тут десь є об'їзд нашого блокпоста. Хоча їм, щоб нас пропустити, грубо кажучи, колода прибрати треба було з дороги - і ми б проїхали. Плюс до цього, вони влаштували таке показовий виступ - стали стріляти по кущах, мовляв, "на нас нападають". Хоча ніякого нападу не було.

Знаєте, що мене найбільше здивувало? Ми знайшли місцевих в сусідньому селі, нам показали цю об'їзну дорогу. Так, там гак вийшов, кілометрів 30-40 зайвих, але там накатана досить дорога. Повз нас проїхали кілька машин без номерів - тобто це прихильники "Донецької республіки". Там налагоджено все. А потім я дивлюся - у новинах йде: як з'являється підкріплення у Слов'янську з боку Донецька? Ну, ось так і з'являється. Одна справа, коли блокпост на дорозі стоїть, а інша - коли є всім відомі об'їзні дороги, які ніким не контролюються.

І українські військові, Ви говорите, знають про ту дорогу?

Вони самі туди нас і посилали.

А чим взагалі на українському блокпосту мотивували те, що вас не пропускають?

Ми коли їхали туди - нас ці хлопці бачили. Ми пояснювали, навіщо ми їдемо. Тому що тоді якраз артобстріли починалися в Слов'янську, вони ще казали: ви божевільні, не треба їхати! А нас дитина на дорозі чекає з батьками. Треба забрати.

Але коли ми їхали вже назад - вони кажуть: все, 7:00 вечора, ви не встигли, у нас дорога перекрита. Мовляв, до побачення, повертайтеся в Слов'янськ.

Ми простояли між цими двома блокпостами до темряви, годин, напевно, до 9 вечора. І ця сім'я, яку вивозили, сильно переживала. Вони навіть заговорили про те, щоб повернутися до Слов'янська.

Але я вважаю, що якщо завдання поставлене, треба її до кінця виконувати, а не відступати. І добре, що ми тоді не повернулися в місто, бо наступного дня Слов'янськ вже заблоковано був і почалися обстріли з більшою силою.

Зараз де ця сім'я?

Поїхали. Зараз вони в Полтаві. Ми з ними созвонились - у них все нормально. Всі радіють, задоволені. Спасибі, кажуть, що не дали повернутися.

Як часто стикаєтеся з ризиком для життя?

Та під час практично кожної поїздки! Приїжджаєш в той же самий Слов'янськ - а там ці обстріли. Колись частіше стріляють, колись - рідше ...

Навіть в останній раз, коли нас відганяла українська армія, і військовий пересмикував затвор - типу, йдіть звідси. Те ж саме було і в Слов'янську, коли там місний з автоматом пересмикував затвор і говорив щось типу "нікуди ви не підете" ... Але з іншого боку: не було б це ризиковано, мені здається, люди б все вже давним-давно звідти поїхали. Розумієте?

Наскільки легко домовитися з представниками "ДНР"?

Дуже складно! Переграється все по десять разів, домовленості зриваються ... Але все одно спілкуватися завжди можна і потрібно, тому що скрізь люди. В "ДНР" - теж люди, нехай у них там і свої цілі. Але спілкуватися, домовлятися треба неодмінно.

Так, часто це небезпечно. Тому що в будь-який момент можна теж потрапити в полон. Я все це усвідомлюю. Але що робити? Треба!

Як довго ви в Україні?

З квітня провів два тижні. Потім поїхав на кілька днів до Росії, забрав сім'ю - вони у мене зараз в Києві, дружина з дітьми, у родичів. І зараз, щоб не збрехати - третій тиждень вже йде.

Чи допомагає вивозить людей з гарячих точок хоч хто-небудь?

Допомагають громадські організації. У даному випадку нас підтримує і інформаційно, і фінансово польська фонд "Відкритий діалог". Це якраз той фонд, з якого все й почалося. Сергій Лефтер, перший полонений, з ними працював. Вони молодці. Там молодий колектив, хлопці не байдужі до всього і особливо не піаряться. Якісь публікації є, але їх не багато. Тому що головне завдання все-таки - людей рятувати.

Крім громадських організацій у міру сил фінансово допомагають і люди звичайні з України та Росії, за що їм величезне спасибі!

Це дуже хороша задача ... Ви будете повертатися до Росії або плануєте залишитися у нас?

Ні, залишатися назавжди я не збираюся. Вважаю, що потрібно повертатися до Росії обов'язково. Тому що в Росії теж треба змінювати щось. А якщо міняти - то кому, якщо не мені, скажімо?

Чому я взагалі спочатку з грудня їжджу в Україну? Тому що я хочу і намагаюся всіма шляхами донести справжній стан справ, інформацію про те, що дійсно відбувається в Україні до своїх співгромадян, до жителів мого міста. Адже зараз дуже багато хто дійсно одурманені пропагандою.

Я, навіть перебуваючи в Донецькій області, буває, включаю канал Росія-24. І бачу, що там - відверта пропаганда, відверта брехня.

Я переконаний, що кожна людина повинна робити те, що він може, що в його силах. Ось я можу бути корисним людям і можу до своїх городян, до людей, які мене читають в соцмережах, донести справжній стан справ. Я намагаюся писати і розповідати це об'єктивно. Тобто, от якщо є випадок з українською армією - я його розповідаю. Якщо був момент, що на блокпосту української армії була людина, від якого горілкою несло так, що сірник піднеси - запалає - я писав і про це, тому що це дійсно є. У той же час я пишу і про те, що тут, на Донбасі, люди в більшості своїй такі ж одурманені, як у нас в Росії. Пропаганда, російські канали, брехня ...

Як Ви особисто думаєте, в чому причина того, що відбувається на Донбасі?

Знаєте, одного разу мені одна людина висловив думку, яка мені дуже сподобалася. І, поміркувавши, я зрозумів, що повністю поділяю цю точку зору. Суть цієї думки в тому, що тут не сепаратизм. Тут більше меркантильні позиви. Люди хочуть жити краще. У даний момент вони, ці люди, вибирають сильну сторону. Вони побачили силу в Росії - і думають, що це буде легше і краще для них - прийняти сторону сильного.

Але це насправді не так. Тому що люди, знову-таки, не можуть зрозуміти, що Росії вони, за великим рахунком, не потрібні. Так само, як не потрібні кримчани, так само не потрібні і жителі Донбасу.

У російської сторони або у тих, хто це все організовує, зовсім інші цілі. Тут, на Донбасі, під прикриттям цієї гри з прапорцями і вигуками "Росія! Росія!", "Путін! Путін!", Відбувається кримінальний переділ сфер впливу кримінальними структурами. Але про це ж не повідомляють, не говорять! І люди намагаються теж цього не помічати. Ось це я намагаюся теж розповідати.

Як реагують на Ваші спроби розповісти, пояснити і на Донбасі, і у Вашому рідному місті?

Ну, на Донбасі - це взагалі дуже складно ... Співвітчизники ... Насправді, картина дуже сумна зараз в Росії складається. Але, тим не менш, є люди, які підтримують, які вірять мені, як першоджерела. Я розповідаю про те, що я бачу на власні очі.

Насправді, для мене не настільки важливо, скільки людей мене підтримують і мені вірять. Якщо навіть хоча б одна людина дізнається правду - я вважаю, це вже дуже добре. Тому що він понесе цю правду далі.

Чи доводилося стикатися з агресією у відповідь на ту правду, яку несете Ви?

Звичайно! Агресивно реагували тут, на Донбасі. Але зараз я не дуже багато спілкуюся з людьми. У мене інша мета - зараз важливіше людей рятувати, а не говорити з ними.

Але до цього намагався ... Реакція яка? Починали кричати, хто мені дозволяв тут агітувати і все в такому дусі - досить агресивні спалахи.

Такі ж настрої на сході України і зараз?

Зараз, за ??моїми спостереженнями, вже дуже багато тут не те що не вірять "ДНР" - швидше, у людей просто руки опускаються. Вони хочуть одного: аби все закінчилося. Хто переможе - тут для багатьох вже неважливо стало. Аби закінчилося і стало як і раніше, щоб можна було жити, працювати. Як жити, працювати - це вже, я думаю, для людей тут питання десяте.

Прихильники "ДНР" переконані, що в складі Росії їм би жилося значно краще, ніж в Україні. Ви маєте можливість порівнювати рівень життя - в Росії, за межами Садового кільця, і на тому ж Донбасі. Наскільки краще живеться в Росії, ніж в Україні - якщо це "краще" дійсно є?

Ні на скільки абсолютно! Зарплати російські вище. Але вони компенсуються досить низькими цінами тут. На Донбасі все дорожче, але якщо брати Дніпропетровськ і західніше - ціни значно нижче і на продукти, і на все. Але все одно навіть на Донбасі порівняння за цінами не на користь Росії. Купуєш, скажімо, в магазині м'яса шматок - ціна тут в два рази дешевше, ніж у Росії. Ковбаси - та ж історія. І якість вища, і ціна значно нижча. Загалом, я вважаю, що якби можна було об'єднати російські зарплати і ціни України, то був би рай!