Блог | Як 40 років тому я пас корів в аспірантурі, або На стику епох
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
Я вже, було, майже підготував дуже розумну [як завжди] економічну статтю – щодо того, як інколи тільки розмови про майбутнє законодавство вже створюють певну нову реальність, яка практично співставна з дією тих нормативів, що насправді прийняті й фактично працюють, –
але вирішив той цікавий матеріал трохи відкласти й написати зовсім інший, бо раптово нахлинули-наринули спогади.
Отже, одного дня років сорок тому я, молодий аспірант, був відправлений, згідно з примхами того чудового часу, випасати велику рогату худобу, й я з цим впорався значно краще, ніж заздалегідь гадав, хоча, коли місцеві побачили мене з досить невеличкою дубинкою, ввічливо спитали, чи не на ведмедя я йду.
Скільки взяв, стільки й повернув, жодна з корів не загубилася, чим і досі пишаюсь, а дисертацію тоді я писав про фонди економічного стимулювання, тобто про те саме, чим потім займався все життя, просто навпаки:
легальне уникнення зайвих податків (тема мого життя) це про те, як щонайменше віддати державі за умов, коли все решта залишається підприємству,
а законне збільшення ФЗП й ФЕС, тобто фонду заробітної плати й фондів економічного стимулювання (тема моєї кандидатської), це було про те, як максимально підвищити частку підприємства в тому, що воно заробило, бо розподілом решти тоді займалася держава.
Зараз навіть немає й такого поняття, як фондоутворюючий показник, однак в епоху, коли аспіранти випасали скотиняку (студентам не довіряли!), він, такий показник, уособлював економічний інтерес підприємства – не зацікавленість якусь, а саме Інтерес, і про це казали, навіть у кінофільмах,
адже роль таких показників була пов’язана зі славетною другою моделлю господарського розрахунку і повним самофінансуванням,
а також із не менш славетним Сумським експериментом під керівництвом коріфея Володимира Петровича Москаленка в НВО імені Фрунзе,
бо принципове вдосконалення радянської економіки завжди починалося з батьківщини Овсія Григоровича Лібермана (Вчителя мого Вчителя!) України.
То був зовсім інший соціальний уклад, з надр і підвалин якого незрозумілим дивом народжувалося щось схоже на економічну сучасність.
Навіть значно пізніше, коли вже запроваджували єдину для всіх підприємств (хоча й з певними виключеннями) ставку оподаткування прибутку, мій добрий знайомий доктор-професор не міг збагнути, як таке (однакова ставка!!!) може бути, –
бо він встиг попрацювати ще тоді, коли все забирала держава як так званий "вільний залишок прибутку"!
А ще до того, коли я вже аспірантом "пас корови за селом", моя офіційна посада після закінчення вишу мала таку назву:
інженер [велике тире] стажер [маленький дефіс] дослідник Галузевої науково-дослідної лабораторії економіко-математичного моделювання систем стимулювання праці й виробництва в електротехнічній промисловості при кафедрі організації й планування машинобудівного виробництва Харківського інженерно-економічного інституту.
Ми будували-будували – й нарешті вибудували. Тож вибачте, якщо не так вийшло…
