Блог | Податкову базу створює бізнес і працюючі люди, а не красиві гасла про те, що "держава всім винна"

Як зупинити економіку країни? Досвід, який Україні категорично не можна повторювати

Сидячи на своєму експертному дивані, почитав цікаву аналітику The Daily Telegraph. Там зараз розгортається справжня драма навколо того, що вигідніше – працювати чи бути професійним безробітним та отримувати соцвиплати.

Це дуже важлива історія, на яку нам потрібно подивитися, щоб уникнути такої ситуації в Україні – інакше економіка може зупинитися.

Якщо думаєте, що я перебільшую – давайте подивимося на Британію у конкретних цифрах. Загальна сума welfare-виплат (це соціальні виплати) у бюджеті Британії становить близько £313 млрд на рік – це чверть усіх державних видатків! Для порівняння: весь оборонний бюджет складає близько £60 млрд. Тобто Британія витрачає на соціальні виплати відсоток ВВП більше, ніж на освіту і медицину разом узяті.

Сюжет такий: понад 600 тисяч британських домогосподарств отримують, сидячі вдома на дивані, – соціальної допомоги більше, ніж заробляє середній робітник. Понад 32 200 фунтів на рік чистими. А 16 тисяч найталановитіших сімей взагалі отримують з держави понад 60 тисяч фунтів. Це майже вдвічі більше за середню зарплату. Навіщо їм тоді робота?

Ця система створює справжні парадокси, які працюють як вибухівка під економікою:

Перше – це парадокс лікарів vs. безробітних. Британська медсестра з досвідом заробляє ~£32,000 брутто. Після податків це ~£26,000 чистими. У той самий час велика сім'я на welfare може отримувати ті самі £32,000+ взагалі без податків. Тобто медсестра живе гірше за клієнта, якому вона ж виписує довідку про непрацездатність.

Друге – це парадокс "пастки бідності". У Британії є сім'ї, яким вигідно розлучитися на папері – бо двоє одиноких батьків отримують більше виплат, ніж офіційна подружня пара. Держава буквально субсидує розпад родини.

Третє – це парадокс еміграції. Польща після 2004 року відправила мільйони людей до Британії – і польська економіка від цього виграла, бо ті люди надсилали гроші додому і поверталися з навичками. Британія ж створила систему, де свої власні громадяни їхати нікуди не хочуть, але і працювати теж.

Але справжній жах – це молодь та працездатне населення. Так зване "ізольоване покоління" (це так експерти красиво називають тих, хто не хоче працювати). Понад 34 тисячі 24-річних британців сидять на виплатах безперервно з 18 років. Тобто закінчив школу, ліг на диван і одразу отримує гроші. Таких "незайнятих" молодих людей віком до 25 років (які ніде не вчаться і не працюють) там уже майже мільйон – 957 тисяч, якщо точно. Додайте сюди те, що з 2019 по 2024 роки кількість людей на виплатах "long-term sick leave" (це оплачуваний державою довгостроковий лікарняний) зросла з 2.0 до 2.8 млн – і це все люди працездатного віку!

Звісно, цьому є глибоке "наукове" пояснення. Експерти кажуть, що це все ковід винен – бідні діточки не змогли вийти в офіси у 2020-му, втратили можливість соціалізуватися і травмувалися. А понад 90% тих, хто сів на виплати після локдаунів, офіційно заявили про "ментальні та поведінкові розлади".

Тут криється парадокс "mental health індустрії": чим більше держава платить за діагноз "тривожний розлад" – тим більше людей його отримують. З 2020 по 2024 кількість британців з офіційним діагнозом "тривожний розлад", які отримують виплати, зросла вдвічі. Лікарі під тиском підписують папірці – бо відмовити складніше, ніж погодитись. Ще б пак – після кількох років на дивані від однієї думки про те, що треба прокидатися о 7 ранку і йти працювати, у кого хочеш почнеться панічна атака!

І ось – контрольний постріл у скроню британської фіскальної логіки.

У березні 2026 року OBR (Офіс бюджетної відповідальності) зафіксував: уперше у сучасній британській історії витрати на welfare перевищили суму прибуткового податку, зібраного з фізичних осіб. У 2025/26 фінансовому році Казначейство зібрало з платників £331 млрд прибуткового податку – і витратило на соціальні виплати £333 млрд. Різниця лише £2 млрд, але символічний Рубікон перейдено: держава буквально витрачає на тих, хто не працює (або отримує допомогу, перебуваючи на роботі), більше, ніж збирає з тих, хто працює.

І це не кінець. OBR прогнозує, що до 2030/31 року загальний welfare-рахунок досягне £406 млрд – це зростання на £73 млрд всього за п'ять років. З них лише на виплати у зв'язку з хворобою та інвалідністю прогнозується £109 млрд – майже вдвічі більше, ніж уся нинішня оборонна програма. А якщо додати сюди те, що обслуговування державного боргу у 2025/26 коштує £111 млрд (це 8,3% усіх держвидатків і більше ніж весь бюджет Міністерства освіти), стає зрозуміло: якщо так буде й надалі – економіка Британії просто зламається!

Щоб зрозуміти альтернативу, варто згадати Сінгапур, який у 1960-х був біднішим за Україну сьогодні. Лі Куан Ю тоді свідомо відмовився від розширеного welfare – і пояснив чому: "Суть у тому, що ти повинен працювати. Ми не будемо платити тобі за те, що ти просто лежиш без діла". Сьогодні ВВП на душу населення в Сінгапурі вищий за британський.

В Україні зараз математика інша. Ми маємо старіюче населення, глибоку демографічну яму і величезне навантаження на солідарну пенсійну систему. У нас співвідношення тих, хто реально генерує ВВП і платить податки, до тих, кого утримує держава, критичне. Якщо ми після війни замість того, щоб стимулювати людей йти працювати (бо робочих рук просто фізично немає), почнемо бавитися в британський соціалізм і оплачувати "пошуки себе" – економіка складеться як картковий будиночок. Податкову базу створює бізнес і працюючі люди, а не красиві гасла про те, що "держава всім винна".

А що ви думаєте? Чи має держава утримувати тих, хто просто не хоче напружуватись?