Блог | Оборонна промисловість України як двигун реіндустріалізації

У грудні 1940 року Президент США Франклін Рузвельт у своїй відомій промові назвав Америку "арсеналом демократії". З початком Другої світової війни такі компанії як Ford, General Motors та Boeing за кілька місяців перепрофілювали конвеєри на виробництво танків та бомбардувальники. Мобілізація промисловості для військових потреб тоді перекроїла структуру американської економіки на десятиліття вперед, сприяла інноваціям та зробила її найбільш розвинутою державою світу. У набагато менших масштабах, але схожа трансформація відбувається наразі в Україні. Збройна агресія РФ проти нашої держави, незважаючи на важкі наслідки для української економіки в цілому, надає шанс завдяки оборонній промисловості стати одним з провідних світових гравців на ринку озброєнь.

Варто враховувати, що ланцюгові зв'язки оборонного виробництва з іншими секторами є глибшими, ніж здається на перший погляд. Виробництво артилерійських снарядів безпосередньо залежить від сталеливарної промисловості, хімічного виробництва вибухівки і машинобудування. Наземні роботизовані платформи потребують електродвигунів, акумуляторних модулів і силових контролерів — компонентів, що лежать в основі виробництва електромобілів. Виробництво дронів тягне за собою попит на оптику, радіоелектроніку, процесори, антени, тобто охоплюють одразу декілька виробничих галузей.

Для багатьох українських компаній 2022 рік став поворотним моментом. Підприємства, що обробляли метал для будівельної галузі, переорієнтувались на плити для бронежилетів. Хімічні заводи, що постачали добрива, освоюють виробництво порохових зарядів. Відбулася по суті конверсія у зворотному напрямку: не від оборонки до цивільного, а від цивільного до оборонного. І вона тягне за собою модернізацію обладнання, підвищення стандартів виробництва, оновлення компетенцій робочої сили.

За оцінками Київської школи економіки, у 2025 році обсяг ринку оборонних технологій в Україні досяг приблизно $6,8 млрд. Реальний розмір ринку є вищим, оскільки значна частина закупівель відбувається через децентралізовані канали. Це означає, що Україна вже має промислову інфраструктуру, здатну виробляти значні обсяги зброї, яку наразі замовляє переважно держава. Це ресурс, який може бути або втрачений після війни, або трансформований у базу для експорту озброєнь.

Найбільш очевидний і вже частково реалізований канал високотехнологічного розвитку України відбувається через сферу IT-технологій. До 2022 року Україна була великим постачальником IT-аутсорсингу: на початок повномасштабного вторгнення у державі налічувалось більше 300 тисяч програмістів та розробників, які працювали переважно на проекти американських і європейських замовників. Війна змінила цей вектор. Програмне забезпечення для управління дронами, алгоритми розпізнавання цілей, системи захищеного зв'язку, платформи управління боєм – усе це стало пріоритетом для української оборонної промисловості. У 2025 році українські оборонні компанії та стартапи залучили близько $129 млн інвестицій і грантів, які припадали переважно на сегмент ШІ та програмного забезпечення.

Важливо, що ці продукти, на відміну від конвенційних озброєнь, є за своєю природою спрямованими на експорт. Програмний модуль управління дронами або система виявлення БПЛА може бути ліцензована або інтегрована у платформи партнерів без фізичного постачання заліза. Саме так американська технологічна компанія Palantir із капіталізацією у $340 млрд перетворилась на найдорожчу оборонну компанію США, продаючи не зброю, а інформаційні системи. Найуспішніші українські стартапи мають потенціал для схожої моделі.

Не менш важливий аспект оборонної реіндустріалізації України – відновлення базових галузей промисловості. Україна успадкувала від СРСР потужний металургійний комплекс, орієнтований переважно на напівфабрикати — слябси, заготовки, прокат. Це сировинна модель із низькою доданою вартістю. Оборонне виробництво створює попит на зовсім інший продукт: броньовану сталь специфічних марок, титанові сплави для авіаційних компонентів, алюмінієві профілі для корпусів БПЛА. Освоєння цих марок металургійними підприємствами — це, по суті, перехід на вищий технологічний переділ, який після війни може стати основою для постачання у цивільне авіабудування, автомобільну промисловість і суднобудування.

Схожа логіка стосується хімічної галузі та виробництва компонентів. Виробництво порохів, ракетного палива, вибухових речовин потребує хімічних підприємств з жорсткими стандартами якості і технологічної дисципліни. Компанії, що освоїли подібні технології та випробували їх на полі бою, здатні після завершення активної фази війни виробляти спеціальні хімікати для фармацевтики, мікроелектроніки або аерокосмічної галузі.

28 квітня 2026 року Президент України Володимир Зеленський провів розширену нараду щодо експорту української зброї і оголосив про запуск особливого формату міждержавного співробітництва – Drone Deals. Формат охоплює спільне виробництво і постачання дронів, ракет, снарядів та інших видів зброї, бойової техніки, програмного забезпечення, інтеграцію з оборонними системами партнерів, а також технологічний обмін. Drone Deals вже в роботі з країнами із трьох частин світу: Близький Схід, Європа та Південний Кавказ.

Угоди із країнами Затоки, укладені раніше у 2026 році, є першим практичним втіленням цієї моделі. Масовані атаки іранських безпілотників на об'єкти інфраструктури регіону перетворили дешеві перехоплювачі і системи виявлення БПЛА на пріоритет для Саудівської Аравії, ОАЕ, Катару та інших держав регіону. Для України – це можливість закріпити присутність у регіоні з колосальними оборонними бюджетами. Суверенні фонди Затоки є важливим потенційним джерелом прямих інвестицій у виробничі потужності на території України.

Ще масштабніший за потенціалом – європейський вектор. Механізм Європейського Союзу SAFE (Security Action for Europe) передбачає надання державам-членам ЄС позик на загальну суму до €150 млрд для оборонних закупівель і нарощування виробництва. Польща, Румунія та Угорщина разом отримують понад €76 млрд у рамках цього інструменту. Ініціатива передбачає преференції для виробників, що локалізуються в ЄС або в країнах-партнерах, тобто механізм стимулює місцеве виробництво, а не просто імпорт готової продукції. Для України, яка є кандидатом на вступ до ЄС, це відкриває нішу: виробництво компонентів або підсистем для платформ, що збираються у європейських країнах і закуповуються через SAFE.

Водночас можна говорити про деякі пастки, що можуть заблокувати подібну трансформацію української оборонної промисловості.

Перша і найнебезпечніша – це залежність від іноземної, насамперед китайської, компонентної бази. Значна частина електроніки у вітчизняних дронах надходить з КНР. Це вразливість через ризики того, що партнер РФ може перекрити ці постачання у будь-який момент. Але насамперед це структурна перешкода для виходу на міжнародні ринки – багато західних держав відмовляться купувати українські технології, знаючи, що всередині китайські компоненти. Локалізація виробничої бази та спільні підприємства з європейськими партнерами — базова передумова оборонного експорту і водночас стимул для розвитку власної мікроелектроніки та приладобудування.

Друга пастка – відтік компетенцій. Чимало провідних українських оборонних компаній реєструються за кордоном: у Великій Британії, Німеччині, США чи Нідерландах. Їхні мотиви зрозумілі, бо в цих країнах набагато легший доступ до фінансування, захист від воєнних ризиків, спрощений вихід на зовнішні ринки. Проте якщо інтелектуальна власність, команди і виробничий досвід залишаться в іноземних юрисдикціях, Україна ризикує залишитися лише "випробувальним майданчиком", чий потенціал монетизують інші. Режим Defence City, який передбачає податкові та регуляторні пільги для компаній, що лишаються в Україні, є потрібним кроком, але також необхідна передбачувана система державних та іноземних замовлень, що дозволяє виробникам планувати розвиток на роки вперед.

Третя пастка – ризики, закладені в самій архітектурі державного контролю над експортом. Drone Deals як формат передбачає, що саме держава визначає рамки угод, видає дозволи і встановлює, хто і на яких умовах отримує доступ до ринків партнерів. Це концентрує у руках обмеженого кола чиновників надзвичайно великий ресурс у вигляді права на вихід у мільярдний глобальний ринок озброєнь.

Генеральний директор Rheinmetall Армін Папперґер, коментуючи успіхи українських виробників дронів, назвав їх "домогосподарками з 3D-принтерами". Незалежно від того, чи були слова неправильно інтерпретовані, вони фіксують реальну позицію: великі традиційні виробники не вважають українську модель серйозним конкурентом у довгостроковій перспективі. Їхній аргумент полягає в тому, що децентралізована мережа малих виробників не може замінити вертикально інтегровані концерни з повним циклом.

Дрони і РЕБ сформували потужний, але вузький експортний продукт. Тепер постає питання, яку промислову базу будуватиме Україна на наступне десятиліття навколо яких технологічних переділів, і з якими ланцюгами постачання. Запуск Drone Deals є важливим сигналом того, що держава нарешті трактує оборонний експорт як системну задачу, а не як побічний продукт війни.

Вікно для того, щоб закріпити роль України як провідного оборонного постачальника і трансформувати ці компетенції у ширшу промислову базу, відкрите саме зараз, поки глобальний попит на перевірені в бою військові технології зростає, і поки конкуренти не встигли відтворити те, що Україна будувала під обстрілами.