Блог | Аксіома гуманності. Чому доступ до соціальних послуг не може залежати від заможності громади
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
Продовжуємо системну дискусію навколо філософії нашого законопроєкту №14191 та фундаментальної зміни підходів до соціальної політики в державі.
Сьогодні хочу зупинитися на послузі, яка для більшості європейських країн є абсолютною нормою, аксіомою гуманності та здорового глузду, а для українських родин - поки що недосяжною розкішшю. Мова йде про соціальну послугу тимчасового відпочинку для батьків (респіт), які здійснюють догляд за дітьми з інвалідністю.
Давайте чесно. Батьківство в таких родинах - це не просто щоденна праця. Це цілодобовий марафон у режимі 24/7. Роками. Без вихідних, без лікарняних, без права на елементарний сон чи перепочинок. Це колосальне фізичне та емоційне виснаження, яке часто призводить до руйнації сімей та бідності.
Послуга тимчасового відпочинку - це коли професійні, спеціально підготовлені фахівці на певний час (від кількох днів до двох тижнів) беруть догляд за дитиною на себе: вдома або у безпечному, безбар’єрному середовищі. Це дає можливість мамі чи батьку банально лягти в лікарню, підлікуватися або просто перевести подих, щоб не зламатися остаточно. Це той місток, який рятує сім'ю від відчаю та інституціоналізації дитини.
Ми пропонуємо фінансувати цю послугу виключно за рахунок коштів Державного бюджету. Чому? Маю три залізобетонні аргументи, передусім з точки зору права та фінансової логіки.
Аргумент перший: Конституційне право, яке наразі нівельоване
Стаття 45 Конституції України чітко і недвозначно гарантує кожному, хто працює, право на відпочинок. Кодекс законів про працю детально розписує щорічні відпустки, ліміти робочого часу та вихідні.
Проте тисячі батьків дітей з інвалідністю фактично позбавлені цього базового конституційного права. Вони виконують надскладну соціальну функцію, але держава роками не надавала їм навіть інструменту для перепочинку, бо дитину просто немає на кого залишити. Ми зобов'язані припинити цю мовчазну дискримінацію і забезпечити виконання конституційних гарантій для цих громадян.
До речі, говорячи про право на відпочинок та захист прав людей з інвалідністю, хочу поінформувати читачів, які мають інвалідність, про важливу зміну у їхніх власних трудових гарантіях. Це критично важливо сьогодні, з огляду на те, що багато наших ветеранів після важких травм і поранень повертаються до роботи й повинні мати весь обсяг необхідного захисту.
Нагадаю: на початку повномасштабної війни парламент змушений був дуже швидко ухвалювати рішення для стабілізації економіки та роботи підприємств. Багато кроків робилося в умовах безпрецедентної невизначеності. Саме тоді з’явилися норми, які фактично встановили для всіх працівників мінімальну щорічну відпустку тривалістю 24 дні. Тоді це виглядало логічно. Однак подальша практика показала, що такі формулювання створили ризики звуження підвищених гарантій для осіб з інвалідністю та працівників віком до 18 років.
Тож 19 травня, Конституційний Суд України поставив крапку в цьому питанні, ухваливши рішення щодо права на відпустки. КСУ розʼяснив фундаментальну річ: навіть в умовах воєнного стану держава не може звужувати базові гарантії для найбільш вразливих працівників.
Простими словами: держава не має права "зрівнювати" всіх, якщо закон раніше передбачав додатковий захист для тих, хто цього потребує найбільше. Відтак:
- права осіб з інвалідністю на подовжену щорічну відпустку повністю збережені;
- гарантії для неповнолітніх працівників залишаються чинними;
- всі неточності воєнного регулювання виправлені.
Тепер принципово важливо, щоб на практиці усі роботодавці вчасно реалізували ці зміни та повернули попередню тривалість відпусток для зазначених категорій працівників.
Аргумент другий: Подолання внутрішньої сегрегації в бюджетних програмах
Держава вже сьогодні витрачає мільйони гривень платників податків на фінансування відпочинку дітей за бюджетною програмою через заклади на кшталт "Артеку" чи "Молодої Гвардії". Але подивіться на прикру деталь: цим відпочинком можуть скористатися лише ті діти з інвалідністю, які здатні до самообслуговування.
А що робити дітям з комплексною, важкою інвалідністю? Вони залишаються за бортом, бо заклади не мають ні безбар'єрності, ні підготовленого персоналу. Це відверта дискримінація всередині системи. Ми маємо змінити філософію: кошти повинні йти не на утримання стін оздоровчих таборів, а за людиною - на фінансування складної, спеціалізованої послуги тимчасового догляду для всіх дітей, які цього потребують.
Аргумент третій: Ліквідація географічної несправедливості
Сьогодні доступ до соціальних послуг в Україні критично нерівний. Залежно від того, де живе родина - у заможній громаді-донорі чи у бідній прифронтовій ТГ - залежить і обсяг допомоги. У багатьох місцевих бюджетах просто немає грошей на утримання таких фахівців.
Але права дітей та їхніх батьків не можуть залежати від штампу про реєстрацію чи фінансової спроможності місцевого голови. Це пряма відповідальність держави. Саме тому фінансування має відбуватися централізовано, з державного бюджету, за чіткими та єдиними стандартами.
Забезпечення права на відпочинок для родин, які виховують дітей з інвалідністю - це не про благодійність. Це про базову справедливість, цивілізованість та європейську сутність нашої фінансової та соціальної системи. Працюємо далі.
Хочу поінформувати читачів, у яких є інвалідність, про зміну у їх трудових гарантіях. Це важливо, з огляду на те, що багато ветеранів після травм повертаються до роботи. І звісно мають мати весь обсяг необхідних гарантій. Про що йдеться?
На початку повномасштабної війни парламент змушений був дуже швидко ухвалювати рішення для стабілізації економіки та роботи підприємств. У той момент багато рішень ухвалювалися в умовах безпрецедентної невизначеності та постійної потреби оперативно реагувати.
Саме тоді з’явилися норми, які фактично встановили для всіх працівників мінімальну щорічну відпустку 24 дні. На той момент це виглядало необхідним і логічним кроком.
Однак подальша практика показала, що такі формулювання створили ризики для збереження підвищених гарантій для осіб з інвалідністю та працівників віком до 18 років.
А минулого тижня, 19 травня, Конституційний Суд України ухвалив рішення щодо права на відпустки та розʼяснив наступне: навіть в умовах війни держава не може звужувати базові гарантії для найбільш уразливих працівників – осіб з інвалідністю та неповнолітніх.
Що це означає простими словами?
Держава не має права "зрівнювати" всіх, якщо закон раніше передбачав додатковий захист для більш вразливих категорій людей.
Тобто:
- права осіб з інвалідністю на подовжену щорічну відпустку збережені;
- гарантії для неповнолітніх працівників також залишаються чинними;
- неточності воєнного регулювання тепер виправлені.
Тепер важливо, щоб на практиці, усі роботодавці вчасно реалізували зміни і відновили попередню тривалість відпустки для цих категорій працівників.
